Продуктивна функція Коб-Дугласа є прикладом цього підходу, підкреслюючи, що фактори праці та капіталу мають еластичні заміни, що дорівнюють 1 (зменшення капіталу на 1 % повинно бути компенсовано збільшенням праці на 1%). Працівники відіграють роль сили недиференційованої праці, оскільки вони є здебільшого некваліфікованими. Так, праця розглядається як гомогенний фактор. Функція Коб- Дугласа не пояснює причин амплітуди економічного зростання повоєнного періоду та 50-х рр. Це послугувало підґрунтям виникнення третього фактора зростання

національного багатства, введеного Робертом Солоу, - залишкового фактора, який визначається науково-технічним прогресом, науковими знаннями, здібностями людини, тобто екзогенними складовими, що збільшують ефективність виробничих факторів. Таким чином, відтепер фактор праці розглядається з точки зору якості.

Французькі економісти Жан- Жак Карри, Поль Дюбва та Едмонд Маленвод зазначають, що економічне зростання Франції протягом 1950-1975 рр. є наслідком підвищення екзогенного фактора, зазначаючи що науково-технічний прогрес є не чим іншим як відображенням наукових знань та інновацій [3].

На підставі вищезазначеного можна зробити висновок про те, що починаючи з 18 ст. усвідомлюється роль людини в накопиченні суспільного багатства, формуються засади теорії людського капіталу, визначаються його складові компоненти.

Однак,теорія людського капіталу з'являється в економічній думці не раніше 60-х років. Її поява була зумовлена стрімким ростом науково-технічного прогресу, що, в свою чергу призвело до зростання потреби в висококваліфікованих працівниках.

Перехід від індустріального типу економіки до постіндустріального обумовив перехід від інвестування в фінансовий капітал до інвестування в інноваційний розвиток та людський капітал. Науково-технічний прогрес як і глобалізація ринків перетворюють індустріальні країни в країни з економікою, орієнтованою на освіту. З пришвидшенням науково-технічного прогресу та глобалізацією ринків з'являється потреба в підвищенні якості робочої сили. Таким чином, виникає ідея теорії людського капіталу.

Теорії людського капіталу базуються на досягненнях інституційної теорії, неокласичної теорії, неокейнсіанства, в контексті яких виникло нове розуміння ролі людини та результатів її інтелектуальної діяльності, що приводить до утвердження людського капіталу в якості основного виробничого і соціального фактора розвитку сучасної економіки і суспільства.

Засновники теорії людського капіталу Т.Шульц та Г.Беккер досліджували вплив інвестицій в освіту, охорону здоров'я, професійні знання, мотивації людей (тобто, їх людський капітал) на розмір доходів.

Т. Шульц вперше в історії економічної думки використав термін «людський капітал».

В кінці 50-х років Т. Шульц своєю працею «Інвестиції в людину: погляд Економіста» дає нове бачення дослідження аспектів людського капіталу. У своїй праці «Інвестиції в людський капітал» (1961 р.), яка слугувала продовженням праці «Інвестиції в людський капітал» (1961 р.), він спробував більш точно окреслити поняття людського капіталу, фокусуючись на якісному вимірі фактора праці, а саме «здібності, вміння, можливості, що дозволяють покращити продуктивність людської праці»[3].

«Людський капітал є формою капіталу, тому що є джерелом майбутніх заробітків або майбутніх задоволень, або того й іншого разом. Він людський, тому що є складовою частиною людини»[4].

Він зазначив, що для її кількісного вимірювання недостатньо проаналізувати витрати, пов'язані з інвестуванням у людський капітал, на противагу вимірюванню фізичного капіталу, зокрема неможливості виокремити витрати споживання, покликані задовольнити потреби індивіда, ці витрати можуть розглядатися як інвестиції в людський капітал. Таким чином, аналіз витрат не дозволяє зробити ефективний вимір інвестицій в людський капітал.

Т. Шульц виокремлює п'ять джерел виробництва та збільшення людського капіталу:

а) інфраструктура та заклади охорони здоров'я , що мають на меті збільшення тривалості життя індивідуумів;

б) професійна освіта, що надається підприємствами;

в) система освіти початкової та вищої школи;

г) освітні та навчальні програми для працівників, що не є організованими підприємствами;

д) міграція індивідуумів та сімей у спробах знайти роботу.

Оскільки ці аспекти здебільшого не опрацьовані за допомогою економічного аналізу, наукові праці Шульца уможливили кращий вимір зв'язку між інвестиціями в вищезазначені категорії та зростанням людського капіталу. Учений розуміє, що прогрес в галузі охорони здоров'я та освіти є ключовим елементом в економічній еволюції 20- го ст.

Наукові праці Гарі Беккера спираються здебільшого на наукові здобутки Т. Шульца. Г. Беккер посідає особливе місце в економічній науці завдяки ґрунтовним дослідженням у сфері соціології : освіті, расовій дискримінації, економіці домашнього господарства, кримінології та механізмах політичного тиску.

У своїй праці «Людський капітал: теоретичний та емпіричний аналіз» (1964 р.)» Беккер дає наступне визначення людському капіталу; « це сукупність продуктивних здібностей, що отримує індивідуум шляхом акумуляції загальних та специфічних знань, вмінь та ін.»[5]

За Беккером, людський капітал є активом, спадщиною, набором знань та навичок, акумулюваних людиною протягом життя шляхом інвестицій, та який дає змогу отримати прибуток.

Заробітна плата розглядається Беккером як прибуток від людського капіталу, винагорода від інвестицій в освіту, які, в свою чергу, він поділяє на загальну та специфічну.

Беккер розмежовує поняття загальних та спеціальних інвестицій у людський капітал. Загальні інвестиції здійснюються в процесі загальної підготовки працівника, під час якої він отримує ті знання і навички, які можна використати під роботи на будь- якій фірмі. Загальні інвестиції працівник значною мірою здійснює сам. Спеціальні інвестиції пов'язані з професійною підготовкою, яка має значення