Проблема вибору теоретичного підгрунтя економічних реформ в Україні: сучасний неолібералізм

У час перетворень, які переживає країна, теоретичні проблеми набувають особливого практичного змісту, гострої актуальності: яким шляхом рухатися українській економіці, якою економічною теорією керуватися, визначаючи стратегію реформ? Сучасна вітчизняна економічна теорія вважається не зовсім розвиненою і в уявленні багатьох економістів історія економічних вчень закінчується радянським періодом. Це не зовсім справедливо - адже економічні платформи всіх партій та блоків мають певні теоретичні підвалини, віддзеркалюють розмаїття економічних концепцій - від марксизму, який неминуче трансформується в бік соціал-демократичних ідей, до неоконсервативних теорій, що популярні на Заході та мають чимало прихильників у посттоталітарних країнах.

Черговий раз історія, на цей раз сучасної України, підтверджує геніальне ствердження Дж.М.Кейнса: "Ідеї економістів і політичних мислителів - і коли вони праві, і коли помиляються - мають набагато більше значення, ніж вважається. Насправді тільки вони й керують світом. Люди практики, яким здається, що вони ніяк не піддаються інтелектуальному впливу, зазвичай є рабами якого-небудь економіста з минулого. Божевільні, які стоять біля влади, які чують голоси з неба, витягують свої навіжені ідеї з творінь якого-небудь академічного писаки, який написав їх кілька років тому" [1].

Очевидно, що аналіз економічних програм сучасних політичних партій та передвиборних угруповань в Україні є актуальною і доволі цікавою проблемою. Вона багатоаспектна і це вимушує обмежити дослідження розглядом однієї гілки економічної теорії, яка виступає підмурком багатьох проектів економічних реформ і дотримуванню основних постулатів якої приписують дивовижне prosperity найрозвинутіших країн світу - це так званий класичний ліберальний напрямок (неолібералізм), концепції якого переважають в економічній думці кінця ХХ ст.

Зазвичай до неолібералізму відносять три економічні школи: чиказьку (М.Фрідмен), лондонську (Ф.Хайєк) та фрайбурську (В.Ойкен, Л.Ерхард) [2]. Саме погляди цих шкіл вважаються сьогодні найбільш актуальними, такими, що відповідають потребам сучасності, саме на них (перш за все, на монетаризмі - чиказькій школі) базуються програми переходу в посттоталітарних країнах від командної до ринкової економіки. Сучасна Україна не має чітко окресленої програми реформування, що грунтувалася б на неоліберальних засадах, але ці ідеї через відносини з МВФ та іншими міжнародними організаціями поширюються серед вітчизняних політиків та економістів.

Дослідження сучасних неоліберальних концепцій об'єктивно вимагає розглядати їх в контексті еволюції економічної думки, як відповідний щабель розвитку економічної теорії та певний відбиток сьогоднішнього стану господарської практики розвинутих країн. Особливий інтерес викликає аналіз розвитку наукових уявлень про можливості й границі ринкового господарства.

Загальновідомо, що сучасна ринкова економіка є наслідком кілька вікової еволюції. Більше двох століть минуло з того часу, коли великий шотландець А.Сміт майже на десять років позбавив себе суспільства, усамітнився, щоб усвідомити й пояснити феномен ринкової економіки. Механізм, який він досліджував, здавався відтепер напрочуд природним і гармонійним: адже всі люди за натурою, від природи homo economicus, а невидима рука якнайкраще, найефективніше, автоматично виконує роботу по узгодженню інтересів окремих суб'єктів ринку - тож втручання держави непотрібне, навіть шкідливе, настільки злагоджено працює ринковий механізм - так звана концепція laissez faire.

Теорія А. Сміта суттєво вплинула на уявлення про функціонування ринкової системи, що й дотепер традиційно визначається двома чинниками: безумовним пріоритетом приватних інтересів, які зводяться до особистого матеріального збагачення, і своєрідними ринковими методами регулювання господарського життя в умовах вільної досконалої конкуренції. У подібному розумінні переваги ринкової системи, яка звільняє людину від особистої залежності, наказів і вказівок, забезпечує небувалий раніше економічний прогрес, здавалися такими переконливими, що вона сприймалася як єдиний можливий природний стан людського суспільства.

Ще з часів класичної школи економісти ставили питання про обмеженість "ринкової" економіки, про часові границі її існування. Найчастіше це пов'язувалося з обмеженістю природних ресурсів. Так, наприклад, Д.Рікардо вважав обмеженість неминучою, оскільки вона - це прояв закону спадної родючості землі [3]. Пізніше, намагаючись подолати такий песимізм, Дж.С.Мілль посунув ці границі в невизначене майбутнє, чи, як вважають деякі, навіть ліквідував їх завдяки введенню поняття технічного прогресу та уявлень про вдосконалення відносин розподілу [4].

Неокласична школа в цілому успадкувала економічну доктрину класиків, додавши нові аргументи у вигляді законів попиту й пропозиції, математичної моделі маржиналізму. Саме питання про границі історичного прогресу ринкової системи неокласики зробили теоретично неактуальним. Їх увага була зосереджена на функціональних зв'язках економічних величин, об'єктом теоретичного аналізу були умови рівноваги, а не розвитку економічної системи. Вільна конкуренція вважалася тією "пружиною", яка автоматично виводить економічну систему на оптимальний рівень функціонування. Концепція невтручання держави розглядалася як єдино правильна, а динамічна еволюція країн із ринковою економікою доводила це на практиці.

Картину гармонії псували кризи надвиробництва, що відбувалися час від часу, але регулярно. Саме це надало К.Марксу підстави вважати капіталізм історично обмеженим суспільством і розглядати шляхи його подальшої трансформації. Історична дійсність підтверджувала теоретичні висновки К.Маркса - кожний наступний спад був, як правило, більш глибокий і тривалий за попередній, проміжок часу між ними скорочувався.

"Велика депресія" стала останньою з низки найвизначніших кризових випробувань класичної економічної теорії. Внаслідок цього були змінені теоретичні підходи, і наука відійшла від концепції laissez faire. Загальновживаною вважається характеристика внеску Дж.М.Кейнса: якщо Маркс довів необхідність закінчення епохи капіталізму, Кейнс