Європейська комісія визначила чотири основних напрями впливу ДПП на розвиток інфраструктури [6]: надання додаткового фінансування; привнесення нових методів управління; створення доданої вартості для споживачів і суспільства в цілому; краще визначення потреб і оптимальне використання ресурсів. У зв'язку з цим важливим моментом слід вважати те, що неминучі підприємницькі ризики перерозподіляються в бік бізнесу. Суспільна ж значимість ДПП полягає в тому, що в кінцевому підсумку виграє суспільство як глобальний споживач більш якісних послуг.

Існує кілька основних форм державно-приватних партнерств - контракти, оренда, концесія, угода про розділ продукції і спільні підприємства. Слід також розрізняти моделі державно-приватних партнерств - конкретні проекти ДПП, що виникли в результаті законної і прозорої процедури добору відповідних учасників ДПП з боку приватного бізнесу для розв'язання конкретних задач економічної політики держави. Нижче наводиться перелік основних моделей ДПП, розміщенних за принципом зростання автономності приватного сектора, починаючи з моделі повного державного контролю і закінчуючи максимально автономним приватним сектором. В останньому випадку об'єкт передається йому у власність повністю [7]:

державне забезпечення суспільними благами;

контракти на надання полуг;

аутсорсинг;

продаж і користування на базі лизингу (Sale &Leaseback (S&L));

оперативне управління, підтримка і стратегічне управління;

будівництво, оперативне управління, передача державі (Build, Lease, Transfer (BLT));

будівництво, користування на базі лизингу, передача державі (Build, Lease, Transfer, Maintain (BLTM));

будівництво, володіння, оперативне управління, передача (Build, Own, Operate, Transfer (BOOT));

Рис. 2. Завершені ДПП-проекти в країнах з перехідною економікою

Джерело: [5].

проектування, конструювання, стратегічне управління, фінансування (Design, Build, Finance, Operate (OBFO));

франшиза;

концесія;

партнерство з додатковими правами (Regeneration Partnership);

повна приватизація (Outright Privatization). Дослідження показують, що серед країн

колишнього СРСР модель державно-приватного партнерства вперше виникла в Росії на початку 1990-х рр. і стала досить популярною [8]. Закордонний досвід дає приклади невдалих спроб подібного співробітництва. Однак уряди європейських країн усе частіше використовують цю схему. Приватно-державні партнерства виникаюсть сьогодні при будівництві шкіл, лікарень, платних автомобільних доріг і місцевих об'єктів комунального господарства. У Британії, наприклад, почав формування «вторинний ринок» приватно-державного партнерства, коли приватні компанії працюють з побудованим держоб'єктом і одержують від держави гроші, якщо проект реалізується ефективно.

В Україні на шляху становлення державно- приватних партнерств є наступні перешкоди: 1) збереження ознак державного монополізму в політиці регулювання проектів; 2) відсутність необхідної законодавчої бази; 3) корупція, що перешкоджає прозорому тендерному вибору постачальників послуг для держави; 4) недостатнє використання некомерційних організацій у державно-приватних партнерствах. На жаль, держава будь-якими способами намагається зберегти за собою ключові права стосовно об' єкта державно-приватного партнерства в той час, як єдиним способом залучення інвестицій у малоприбуткові сектори економіки є різного роду пільги і забезпечення сприятливого економічного середовища, а також політика невтручання в управління об'єктом з боку приватного сектора.

Та все ж помітні деякі зрушеня в законодавчому плані. Так, Мінекономіки розробило проект Закону України «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні», уточнивши, що він буде рамковим й визначатиме подальшу політику державно-приватного партнерства - зокрема, йдеться про договори про спільну діяльність, про розподіл продукції.

Як показує практика, у всіх випадках упровадження моделі ДПП після рішення задач законодавчого порядку виникають задачі іншого рівня - це вибір та реалізація стратегії управління. Важливою задачею для менеджменту підприємства є структурування організації та забезпечення відповідності цій проблемі, тобто формування моделі адаптивності системи управління.

Загалом серед рекомендацій організаційного характеру щодо удосконалення умов і механізмів взаємодії державного і приватного бізнесу в реалізації соціально-економічних задач можна назвати наступні: податкові пільги для державно - приватних партнерств і дивер-сифікованість пропозицій для приватного бізнесу; розробка нових форм державно-приватних партнерств і створення вертикально-інтегрованої системи управління державно-приватними партнерствами, що дозволить скоротити трансакційні витрати й ефективно розподіляти ресурси; розвиток регіональних проектів і перехід від одиничних концесійних проектів до міжгалузевого; створення інституціонального, правового й організаційного середовища державно-приватних партнерств та формування фінансово-економічних інститутів, а також професійна підготовка управлінської ланки державно-приватних партнерств.

Висновки. 1. Економічний зміст державно- приватного партнерства можна трактувати як форму здійснення компромісу інтересів між учасниками, що виражається в залученні інвестицій у реальний сектор економіки, економічному розвитку регіонів та полегшенні виходу економічних агентів на ринки капіталів.

Накопичене світовим досвідом розмаїття концептуальних підходів, форм, методів і конкретних механізмів державно-приватного партнерства може бути використане при рішенні низки важливих задач економічної політики в умовах кризи. Різноманітні форми партнерства забезпечать ефективні рішення у сфері реформування природних монополій, у розширенні практики угод про розподіл продукції, допоможуть швидше вирішити проблеми поліпшення виробничої і соціальної інфраструктури, забезпечити серйозний прорив у сфері комунального господарства.

Створення сприятливих правових та інститут- ціональних умов для розвитку державно- приватного партнерства в інноваційній сфері вимагатиме від держави подолання законодавчої невизначеності щодо ряду питань здійснення державно-приватного партнерства, у тому числі володіння, користування і розпорядження результатами науково-технічної діяльності й правами інтелектуальної власності, створеними з використанням коштів державного бюджету, а також послідовного формування правових, організаційно-економічних