1991 році, перевищуючи аналогічний показник по країнах ЄС у 2 рази [8, с. 331; 4, с. 23]. На сьогоднішній день серед міських поселень найвища смертність спостерігається у містах сходу України - Луганській, Донецькій, Дніпропетровській та Запорізькій областях; серед сільських поселень - у Чернігівській області, де рівень смертності перевищує загальний коефіцієнт народжуваності у 4 раза (це найбільш постраждала область внаслідок аварії на ЧАЕС), а також у центрально-східних областях - Сумській, Полтавській, Київській, Черкаській та Хмель-ницькій. Серед основних причин смертності виділяються: смертність від хвороб системи кровоообігу, органів дихання, новоутворень. Регіонами концентрацій смертності від ново-утворень є переважно промислові (Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Одеська) області та області - сусіди ЧАЕС (Рівненська, Житомирська, Київська). Привертає також до себе увагу прискорене зростання смертності від інфекційних та паразатарних хвороб.
Одним з найвагоміших наслідків депопуляції виступає постаріння населення України. Згідно з міжнародними критеріями, населення країни вважається "старим", якщо частка людей у віці 65 років і старше в загальній чисельності населення перевищує 7%. Станом на 1 січня 2001 року в Україні у віці 65 років і старше було 14% населення (11,8% серед міського населення і 18,6% серед сільського). За прогнозами Інституту економіки HAH України, передбачається інтенсивне постаріння населення України на початку XXI століття (збільшення у віковій структурі частки літніх людей до 27,3% у 2026 році) (рис. 1).
Медико-соціальна ситуація
Захворюваність населення як інтегральний показник, який характеризує якість здоров'я населення, виступає надійним індикатором екологічної, економічної та соціальної ситуації конкретного регіону дослідження. З 1990 по 2000 роки загальна захворюваність зросла з 62335 вперше зареєстрованих випадків на 100 тис. населення до 67966, або на 8,2%. При цьому найвищий рівень первинної захворюваності характерний для Львівської, Чернігівської, Волинської областей - північно-західних сільськогосподарських областей, а також для Черкаської та Дніпропетровської - центрально-східних високоурбанізованих промислових областей (рис. 2). Аналіз захворюваності населення у розрізі окремих вікових фуп свідчить, що найвищі її рівні характерні для дитячого населення (зокрема, відповідний показник для дітей перевищує захворюваність дорослих у 2,2 раза).
Зростання загальної захворюваності за досліджуваний період (1991-2001 рр.) відбулося за рахунок хвороб крові та кровотворних органів (у 2,3 раза), хвороб органів кровообігу (у 1,8 раза), новоутворень (1,3 раза), хвороб ендокринної системи, розладів травлення, порушення обміну речовин та імунітету (в 1,8 раза). Аналіз структури захворюваності за 2000 рік свідчить, що першість належить хворобам дихальної системи (43,9%), хворобам нервової системи та органів чуття (10,2%), травмам і отруєнням (7,3%), ускладненням вагітності, пологів та післяпологового періоду (6,6%), хворобам шкіри та підшкірної клітковини (6,2%), хворобам сечостатевої системи (5,7%), хворобам кровоносної системи (5,9%) [8].
В останні роки значно погіршилася ситуація щодо захворюваності на туберкульоз. Це призвело до того, що в 1995 році ВООЗ проголосила епідемію туберкульозу в Україні. Захворюваність на туберкульоз зросла за останні десять років на 72,5%, а смертність - на 92,6%. Причому 40-50% хворих - ті, що знаходяться поза межею бідності, 10-20% - колишні в'язні, 20-50% - наркомани та алкоголіки, 5-10% - мігранти та переселенці, 1015% - хворі з відсутністю нормальних побутових умов. За період же з 1990 року Україна втратила 20 (11%) протитуберкульозних диспансерів, 15834 (44%) стаціонарних ліжок, 38(28%) санаторіїв і 8917 (37%) санаторних ліжок [3]. Лише за 1994- 2СКХ) роки захворюваність на активний туберкульоз збільшилася на 37,0%, в тому числі серед міського населення - на 46,7%, серед сільського - на 19,0% (рис. 3). Проблема спалаху поширеності туберкульозу пов'язана головним чином з соціальним становищем: бідність, погані житлові умови, неадекватне харчування, зловживання тютюном і алкоголем.
Зупинимося детальніше на кожному з чинників. Згідно з визначенням ООН, до категорії бідних відносяться громадяни, дохід яких не забезпечує мінімального адекватного харчування і забезпечення інших життєво важливих потреб. У країнах Європейського Співтовариства рівень забезпеченості складає біля 60% середнього заробітку, рівень бідності - 40%; в СІНА, відповідно, 70% і 40-50% [5, с. 62]. З 1 січня 2002 року в Україні був затверджений прожитковий мінімум у розмірі 342 грн. (65,8 USD). Рівень же бідності на відповідний період становив 56,6% прожиткового мінімуму. Виходячи з цього критерію, до категорії бідних належить 26,7% населення, вкрай бідних - 14.7%. Проте офіційна статистика часто не відображає реального стану речей. Згідно з результатами соціологічних досліджень, проведених Українським інститу-том громадського здоров'я, понад 65% опитаних знаходиться нижче рівня бідності, який був прийнятий в Україні на період 1997-1999 роки. Причому близько 78% всіх бідних становлять сім'ї, де хоча б один із дорослих працює. Така ознака знецінення робочої сили виступає індикатором збідніння суспільства. Серед зайнятого населення майже 1/4 отримують заробітну плату нижче межі бідності [1, с. 2]. Сім'ї з дітьми мають найбільший ризик збідніти, причому він прямо пропорційний кількості дітей до 18 років. Особливо несприятлива в цьому відношенні склалася ситуація з особами похилого віку. Зокрема, 96% пенсіонерів отримують пенсії, нижчі межі бідності. В територіальному аспекті найвищі рівні бідності характерні для південно- східних і північно-західних областей - областей з низькою зайнятістю населення, незначним відсотком особистих підсобних господарств та низькою адаптативністю населення до нових соціально- економічних реалій. Виразом матеріального небла- гополуччя також може служити середньомісячна заробітна шіата працівників, зайнятих у