У відповідності з вищенаведеною сегментацією, перший кластер (м. Київ) можна охарактеризувати як лідера за рівнем конкурентоспроможності, для якого характерними є високий рівень соціально- економічного розвитку, наявність значних конкурентних переваг і високий рівень ефективності використання наявного потенціалу. Відповідно, головними напрямами державної політики для цього кластеру визначимо підтримку досягнутого рівня конкурентоспроможності, здійснення широких програм реінвестицій доходів у розвиток регіону, стимулювання найперспективніших галузей економіки (інноваційної діяльності, телекомунікацій тощо), розширення зовнішньої торгівлі продуктами інтелектуальної власності.

Другий кластер (Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Львівська, Одеська, Харківська області) характеризується високим рівнем конкурентних позицій, розвинутою інфраструктурою і значними потенційними перспективами соціально-економічного розвитку. Переважна більшість областей цього кластеру використовують наявні переваги високої інвестиційної привабливості. Тому стратегічними завданнями регіональної політики щодо цих регіонів визначимо збереження і посилення факторів конкурентоспроможності, стимулювання зарубіжних інвестицій у високотехнологічне виробництво, націленість на лідерство у розвитку конкурентних позицій.

Для третього кластеру (АРК, Запорізька, Київська, Полтавська, Вінницька області) характерними є високі потенційні можливості до швидкого зростання конкурентоспроможності, значні потреби у фінансових ресурсах, насамперед для розвитку інфраструктури. Стратегічними завданнями політики підвищення конкурентоспроможності для цих областей є збільшення обсягів іноземних інвестицій за рахунок інтенсивного агресивного маркетингу інвестицій, підвищення інвестиційної привабливості регіонів за рахунок полегшення доступу інвесторів до об'єктів інвестування, розвиток інфраструктури та підвищення рівня ефективності використання наявних соціально- економічних та природних ресурсів як необхідної важливої передумови покращання конкурентних переваг.

Четвертий кластер (Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області), враховуючи характеристику основних факторів його конкурентної привабливості, можна охарактеризувати як регіони з низьким рівнем конкурентоспроможності, низьким рівнем перспективності розвитку бізнесу, низьким рівнем прибутків і конкурентоспроможності підприємств. Для цих регіонів доцільним є впровадження заходів державної політики, спрямованих на недопущення згортання ділової активності і відходу з ринку зарубіжних та вітчизняних інвесторів шляхом впливу на ті фактори, які мають вирішальне значення для підвищення конкуретоспроможності.

Для визначення найсуттєвіших факторів, що впливаються на формування конкурентоспроможності регіонів, доцільним є застосування методів факторного аналізу, а саме методу головних компонент. Вказаний підхід дозволяє виявити найсуттєвіші фактори, що визначають характер і динаміку конкурентоспроможності регіонів України.

Проведений аналіз властивих чисел, які є дисперсіями головних компонент, показує, що внесок першої компоненти в сумарну дисперсію ознакової множини становить 47,77 %, другої - 22,09% і третьої - 8,27%. Разом три компоненти пояснюють 78,13 % сумарної варіації, що свідчить про високий ступінь факторизації (табл. 2).

Аналізуючи матрицю факторних навантажень, можна зробити висновок, що перша головна компонента тісно пов'язана з показниками фактичного виконання доходної частини місцевих бюджетів на душу населення, кредиторською заборгованістю суб'єктів господарської діяльності бюджету, та показниками, що характеризують обсяги імпорту та прямих іноземних інвестицій на душу населення, кількість банківських, лізингових та страхових установ, а також інвестиції в основний капітал у житлове будівництво. Таким чином, першою головною компонентою є фактор, що визначає фінансову стійкість регіонів та ефективність використання фінансових ресурсів на обласному рівні. Саме на ці фактори необхідно звертати першочергову увагу при створенні стратегій підвищення конкурентоспроможності регіонів.

Найтісніший зв' язок із другою головною компонентою мають ознаки, що характеризують соціальний розвиток областей, галузевий розвиток економіки та розвиток інфраструктури, а з третьою - показники інвестицій з регіонів. Тобто, це є суттєві допоміжні фактори конкурентоспроможності регіонів, які визначають можливість забезпечення розвитку конкурентоспроможності регіонів.

Таким чином, застосування методів порівняльного багатовимірного аналізу до дослідження детермінант конкуретоспроможності регіонів України має певні переваги перед традиційними методами аналізу. Отримана в результаті групування узагальнена інформація дозволяє визначити найбільш пріоритетні вектори підвищення конкурентоспроможності регіонів нашої держави. Використання методів факторного аналізу дозволяє визначати найбільш суттєві фактори формування конкурентних переваг регіонів і тим самим обґрунтовувати першочергові заходи державної політики розвитку конкурентного середовища у нашій країні.

Існують можливості посилення конкурентних позицій регіону за рахунок налагодження його міжрегіональних економічних зв' язків у відповідності з загальнорегінальними інтересами у задоволені попиту і пропозиції товарів, виробничих, соціальних і ділових послуг через:

розвиток і розміщення підприємств із випуску товарів народного споживання, для яких країна може стати ємним ринком, чого не можна досягти в межах окремого регіону;

маневрування паливно-енергетичними ресурсами, запасами, тарифами;

розвиток транспорту міжнародного призначення;

формування і використання науково- освітнього потенціалу для ефективних інвестицій в інноваційні процеси технічного переоснащення підприємств регіонів;

підвищення освітнього рівня населення на основі використання створеної мережі закладів освіти всіх рівнів;

збереження і ефективну експлуатацію екологічних систем;

формування міжрегіональних систем сучасного зв' язку і телекомунікацій для підтримки адекватного інформаційного середовища;

налагодження раціональних міжрегіональних поставок природних ресурсів, сировини, матеріалів для кінцевого виробництва товарів із метою зниження витрат їх виробництва і підвищення конкурентноздатності на регіональному і світовому ринках;

розвиток міжрегіональних маркетингових центрів як основної ланки оптової торгівлі для крупних економічних регіонів.

Важливим є також підвищення конкурентоспроможності регіону на основі корпоративних і фірмових програм конкурентної боротьби, які передбачають вдосконалення техніки і технології, організаційної структури і систем управління фінансами, персоналом, застосування маркетингу та інших методів підвищення ефективності роботи підприємств.

У перехідних економіках особливої актуальності набуває застосування заходів державного регулювання і стимулювання конкурентного середовища. Регіональна політика, як з боку держави, так і органів місцевої влади та самоврядування, повинна бути