Тому, як загальне правило, при оцінці інтелектуального капіталу слід враховувати, що вимірювання інтелектуального капіталу має пов' язуватися із здатністю організації накопичувати знання, здатністю використовувати існуючі знання або зниженням можливостей втратити ці знання. Це можливо здійснити за рахунок врахування витрат на підвищення кваліфікації або перепідготовку.

Іноді оцінка інтелектуального капіталу здійснюється за обсягом сукупної заробітної плати, що виплачена в економіці, поділеної на ставку дисконту [9, с. 104]. З одного боку, це є найбільш доцільним вартісним показником, але лише за умови, що заробітна плата відображає реальний рівень продуктивності праці в країні, позбавлена інфляційних впливів та враховує паритет купівельної спроможності (для можливості порівняння з іншими країнами). З іншого боку, в Україні, як і в багатьох країнах СНД, заробітна плата не співвідноситься з реальним рівнем продуктивності праці, що викликано структурними диспропорціями на ринку праці, тож сумарна капіталізація інтелектуального капіталу за цих умов не відображатиме його реальної вартості.

Ще одним показником може стати дохід або прибуток, що одержався від вкладення в інтелектуальний капітал. На рівні підприємства це може бути частина виручки або прибутку, що була забезпечена за рахунок висококваліфікованої праці [7, с. 81].

Тож вартісну оцінку капіталізації інтелекту в країні можна зробити, якщо знайти пов'язаний із працею робітників фінансовий (вартісний) показник, який тісно корелює із такими показниками, як рівень освіти, рівень продуктивності праці, здібності людини тощо.

Найважчим є оцінити таку складову капіталу, як культурний капітал. На відміну від економічного та соціального капіталу, культурний капітал у сильній мірі інкорпорований та в слабкій мірі формалізований, тож оцінити його кількісно стає досить складною задачею. По суті, він представляє собою сукупність практичних знань, що дозволяють людині розпізнавати стратегії та принципи дії інших індивідів. Накопичення цього капіталу відбувається самостійно, без делегування цих повноважень іншим особам, оскільки сам процес накопичення пов' язаний із самовдосконаленням, самопізнанням, самоосвітою тощо. З точки зору П. Бурдьє, накопичення цього капіталу відбувається через інвестування індивідом у самого себе. Найголовніший ресурс, який у даному випадку інвестується, - це час, що відображає тривалість набуття певних якостей, здібностей, властивостей та характеристик людиною [1, с. 61].

Вартість цього часу можливо оцінити, використовуючи концепцію альтернативних витрат, однак, тут виникає дві проблеми. По- перше, навчання і пізнання культурних цінностей відбувається задовго до школи, тобто у віці, коли людина виховується своїми батьками і не здатна працювати. По-друге, час, витрачений на підвищення культурного рівня, може бути оцінений як позитивно (відбувся процес засвоєння цінностей та навичок) або негативно (марно втрачений час, людина не хотіла або не змогла засвоїти культурні знання). На відміну від інтелектуального капіталу, інкорпорований культурний капітал не залишає «слідів» у вигляді винаходів, раціоналізаторських розробок або в будь-яких інших матеріальних формах, що стають засобами виробництва, він є настільки тісно прив'язаний до свого носія (індивіда), що утворюється разом із його зростанням та згасає із біологічним зникненням індивіда.

Тож, оскільки передача цього капіталу, якщо і передається, то в прихованій формі (при вихованні в сім' ї, у колективі), права власності на цей капітал пред'явити роботодавець не в змозі, так само і не може його продати або купити, а значить, цей капітал виступає як «символічний», за визначенням П. Бурдьє [1, с. 62].

У той же час, результатом функціонування цього капіталу стають певні культурні блага у вигляді мистецьких творів, наукових розробок, колекцій тощо. Це так званий «об'єктивований» стан культурного капіталу. Саме в цій формі він може піддатися вартісній оцінці, яка здійснюється спеціалістами у відповідних галузях. Цей капітал може значно підвищити загальну капіталізацію національної економіки, оскільки в Україні, як і в будь-якій інші, присутньо багато безцінних культурних надбань, яким привласнюється вартісна оцінка суто умовно, але й вона сягає достатньо значних цифр.

Таким чином, дослідити капіталізацію національної економіки, розглядаючи три форми капіталу - економічний, інтелектуальний та культурний, представляється можливим при здійсненні вартісної оцінки наявних матеріальних та нематеріальних благ, що стали або можуть стати результатом функціонування цих видів капіталу.

Висновки. Отже, кількісна оцінка капіталізації національної економіки в цілому є складним завданням, виходячи з різноманіття видів капіталу, підходів до їх вартісного визначення та категоріальних відмінностей. Крім того, виділяючи вартість окремих форм капіталу, їх не завжди можна додавати або дійти єдиного вимірника; також можливе виникнення проблеми подвійного рахунку, коли та чи інша форма капіталу привела до створення нової форми капіталу (конвертація капіталу).

Для оцінки капіталізації економіки слід розрізняти такі форми капіталу, як економічний (що включає природний і фізичний), соціальний (що включає людський, а також певною мірою відображає інтелектуальний капітал) та культурний.

Найбільш розробленими є методи оцінки економічного капіталу. Набір методів оцінки тут досить різноманітний, вибір кожного з них залежить від специфіки розвитку економіки, галузі або функціонування окремого підприємства.

Обрання підходів для оцінки інтелектуального капіталу є важчим, оскільки єдиного чіткого вимірника не існує, то найчастіше оцінка капіталізації інтелекту робиться або за сукупністю показників, або за окремим вартісним показником, що відображає витрати на розвиток персоналу чи вигоди від його праці і навчання.

Культурний капітал можливо оцінити лише в його об'єктивованому стані, тобто у вигляді існуючого культурного надбання в