Отже, основним джерелом надходження коштів для виживання у інвалідів є пенсія. Види інвалідності та кількість інвалідів наведені у табл. 1 [21].

Робимо висновок, що доцільніше створити виробничо-лікувальні комплекси, давши тим самим можливість заробляти собі на життя своєю працею, а ніж надавати за рахунок державного бюджету цим особам грошову щомісячну грошову виплату - пенсію, якої, до речі, вистачає лише на необхідні продукти харчування, ліки та оплату комунальних послуг (табл. 2).

Проаналізувавши табл. 2 можемо зробити висновок, що пенсії по інвалідності в розмірі 544 грн/міс. відносно ринкових цін, вказаних в таблиці, вистачає лише на необхідні продукти харчування, ліки та оплату за комунальні послуги. На придбання одягу та взуття із вищезазначеної виплати інвалідам залишається 20 гривень на місяць.

Звернемо увагу, що в Україні з кожним роком зростає кількість людей з фізичними вадами, працевлаштування яких вимагає від держави додаткових заходів. Саме поняття «зайнятість населення» можна визначити найбільш узагальненою характеристикою економіки. Вона відбиває досягнутий рівень економічного розвитку, внесок живої праці в досягнення виробництва [10]. Зайнятість об'єднує виробництво і споживання, а її структура визначає характер їх взаємозв'язків. Відповідно до норм Кодексу законів про працю соціальна сутність зайнятості відображає потребу людини в самовираженні, а також у задоволенні матеріальних потреб через дохід, який особа отримує за свою працю. Згідно із законом України «Про зайнятість населення» до зайнятого населення належать громадяни нашої країни та іноземці, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном;

громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та

члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єднаннях;

громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах безпеки та внутрішніх справ;

особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

зайнятті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов' язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Проте існує дуже малий відсоток інвалідів, які можуть здійснювати своє Конституційне право на працю вищезазначеними способами. Тому в 1983 році була прийнята Женевська Міжнародна Конвенція № 159 [3], відповідно до статті 1 якої термін «інвалід» означає особу, можливості якої отримувати, зберігати підходящу роботу та просуватися по службі значно обмежені у зв'язку із належним чином підтвердженою фізичною чи розумовою вадою. В цілях цієї Конвенції кожний член Організації вважає завданням професійної реабілітації забезпечення інваліду можливості отримувати, зберігати підходящу роботу й просуватися по службі, сприяючи тим самим його соціальній інтеграції або реінтеграції. Її положення застосовуються кожним членом Організації за допомогою заходів, які відповідають національним умовам та не суперечать національній практиці. Треба зауважити, що Положення цієї Конвенції поширюються на всі категорії інвалідів. Проте основними нормативно- правовими актами, що регулюють працевлаштування інвалідів, в Україні є Закони України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року та «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року, а також ряд інших законодавчих актів [16].

Саме в цих нормативно-правових актах зібрані всі норми працевлаштування та трудової діяльності людей з фізичними вадами в нашій державі і в світі. Відповідно до статті № 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року - «забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця повинен здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально - економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інвалідам, які не мають змоги працювати на