УДК 338(477)

Бідзюра І.П.,

Київський національний аграрний університет, м. Київ

Реалії лібералізації української економіки

У статті ст/авиться питання про необхідність підсилення регулюючої ролі держави в секторах високих технологій економіки, що відповідає загальносвітовій тенденції. Вказується на невідповідність лібералізованої моделі сучасним реаліям нашої країни.

Наводяться аналітичні дані, які підтверджують помилковість прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації. Автор вказує на необхідність зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системного оновлення.

In the article to be put a problem on necessity of strengthening of an adjusting role of the state for quadrants of high technologies of economics, that responds the world-wide tendency. It is underlined on disharmony to the liberal model of reforms to modern realities of our country.

The analytical data are resulted, which one confirm an inaccuracy adopted on start of reforms of model of market transformations. The writer indicates necessity of change for gears of transformational processes, their system updating.

МОБІЛІЗАЦІЯ людського, інтелектуального потенціалу суспільства, формування загальних сприятливих передумов для масових, добре вмотивованих інновацій в економіці зараз неможливі без активної, цілеспрямованої державної політики. Необхідність аналізу останньої актуалізується в умовах подальшої лібералізації української економіки. Вітчизняні економісти В.М. Геєць, В.І. Лисицький, І.І. Лукінов, М.А. Павловський, Б.І. Холод та ін [1-5] у своїх дослідженнях уже давно звертають на це увагу. Водночас перехід до інноваційної моделі розвитку передбачає посилення регулюючої ролі держави в економіці, особливо в секторах високих технологій. Це загальносвітова тенденція. Для європейських країн із виразною соціальною політикою характерним є за 30 останніх років зростання (з 6-12% до 45-55%) частки державних витрат у ВВП [6-7]. На жаль, Україна поки що не поспішає реалізувати європейський досвід у розвитку власної економіки. Реаліям її лібералізації і присвячене це дослідження.

Свідомо обрана у перші роки незалежності модель лібералізованого ринку дозволила в стислі строки зруйнувати неефективну командно-адміністративну систему. Однак, як зазначають українські дослідники, "процеси руйнації швидко перетнули критичну точку, викликали наростання деструктивних процесів в економіці та суспільстві, суттєво знизили міжнародний рейтинг України як держави. Суто лібералізована модель перестала відповідати реаліям країни і виявилася нездатною вивести її з системної кризи" [8].

Підтвердженням цього висновку є наступні дані. Якщо в 1990 році в Україні середній прибуток на душу населення становив 2760 дол., то в 1999 році цей показник (ВВП на душу населення за поточним валютним курсом) знизився до 617 дол. й до сьогодні суттєво не змінився. Згідно зі світовою класифікацією це рівень бідних країн (середньосвітовий показник ВВП на душу населення перевищує 5 тис. дол., а в розвинутих європейських країнах - 25 тис. дол.). В 1990 році Україна була багатшою за дві третини країн світу; зараз ми перебуваємо в групі держав, назви яких далеко не просто знайти на географічній карті. Раніше ми випускали майже 1,5% світової промислової продукції, зараз - менше ніж 0,5%. Продуктивність праці порівняно із середньосвітовим рівнем нині становить менше 40%. Окрім того, як зазначає А. Гальчинський, "на виході попереднього етапу реформ ми отримали не лише безпрецедентний за світовими стандартами спад виробництва і життєвого рівня населення, з одного боку, а й до межі деформовану структуру виробництва, спотворену, мутантну за своїм змістом систему економічних відносин. Йдеться про так звану віртуальну економіку, значна частина якої базується на тіньових корумпованих зв'язках" [9].

Тому після кризових подій серпня 1998 року було б неприпустимо продовжувати дотримуватися принципів неолібералізму, що обмежували сферу економічної політики лише перетвореннями на макрорівні. Адже сама по собі макроекономічна стабілізація без цілеспрямованих перетворень на мікрорівні не може бути результативною. Тому політика пасивного невтручання у процеси, що виникають на мікрорівні, поступово змінюється на політику активного стимулювання економічного зростання. Економіка почала виходити з багаторічного, здавалося б, безнадійного, шокового стану завдяки впливам імпульсів розвитку, що базуються на основі саме такої політики.

Одним із факторів, що стримували здійснення економічних реформ, була відсутність не тільки практичного досвіду, а й брак суто теоретичного осмислення шляхів переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. У багатьох випадках неадекватними були і рекомендації міжнародних фінансових інституцій і зарубіжних експертів, які часто зводилися до застосування штучно сконструйованих стандартних стереотипів, були механічною калькою з чужого досвіду, не враховували специфіку нашої держави. Ці рекомендації ми сприймали некритично. Давалася взнаки недосвідченість кадрового потенціалу, а точніше - "кадровий голод", який був особливо відчутним на старті реформ. Звідси - численні помилки та прорахунки, невпевненість у здійсненні управлінських рішень. Як зазначає М. Павловський, "сталося так тому, що реформи проводились без наукового осмислення, без глибокого розуміння ролі та місця ринкових відносин і державного регулювання в житті суспільства, через наївну віру в те, що Захід нам допоможе, через те, що впливові на першому етапі реформ політичні партії націлювались у першу чергу на боротьбу "проти", на руйнування старої системи, що набуло характеру не конструктивного, а деструктивного руйнування, а також через неврахування особливостей геоекономіки" [3, с. 6].

Як зазначається в Посланні Президента, економічна криза та суперечності попереднього етапу реформ мають ще одне підґрунтя: неадекватність трансформаційної моделі, яка сформувалась в перші роки перетворень, хоча змінити її спрямованість в період глибокої