Національна економіка як об'єкт світової економічної системи

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства1 виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їх кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили

країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва - ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основні фактори:

§ капітал - накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;

§ праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

§ технологія - наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

§ природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності [ 19, с. 7].

Країн, що повністю забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та ІЬвденно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, насамперед, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами повною мірою, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологи.

В Україні провідним фактором є трудовий; ми ще маємо кваліфіковані кадри робітників, інженерів, науковців, незважаючи на їх зменшення за рахунок еміграції, природного вибуття і недостатнього відтворення в останнє десятиліття. Фактор природних ресурсів обмежується родючою землею іі значними покладами руд чорних металів; країна відчуває гострий дефіцит енергоносіїв, руд кольорових металів, деревини. Проте на зовнішні ринки Україна виходить, спираючись саме на фактор природних ресурсів: в її експорті переважну частку займають руди, метали й продукція сільського господарства. Трудовий фактор задіяно мало за певних причин.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

§ промисловість;

§ сільське господарство;

§ будівництво;

§ транспорт і зв'язок;

§ торгівля і громадське харчування;

§ житлово-комунальне господарство;

§ охорона здоров'я;

§ освіта, наука, культура;

§ фінансування, кредит, страхування;

§ апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова 3 точки зору .прогресивного розвитку економіки на пенному етапі. Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

. Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX ст. в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Зараз тільки в незначній кількості країну.найменш розвинутих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона досить значна в країнах, шо розвиваються. Навіть у таких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. У розвинутих країнах Європи вона як правило, не перевищує, 5%, а в США вона трохи більша ніж 1%.

Частка промисловості посідала провідне місце в економіці розвинутих країн наприкінці XIX і в першій половині XX ст., коди вона сягала понад 50%. Згодом вона зменшилася, але й тепер у цій групі країн вона становить 25-35%. У Китаї, а також у деяких постсоціалісі ичиих країнах вона ще вища. В країнах, що розвиваються (за винятком нових індустріальних країн), зайнятість в цьому блоці галузей звичайно не перевищує 10-15%.

З другої половини XX ст. швидкими темпами розвиваються галузі, що групуються в блоці послуг. У розвинутих країнах зайнятість у сфері послуг перевищує 60%, а в деяких з них - навіть 70% (США, Канада, Австралія, Швеція, Нідерланди та ін.).

В Україні частка сільського господарства у ВВП становить 17%, промисловості —43, сфера послуг—40%.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське і лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного - обробна промисловість й будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний - інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третинного блоку.

Галузі первинного сектора домінували в економіці країн світу тривалий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII - середина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та деяких інших країнах основою економіки вже були галузі вторинного сектора. В XX ст. вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, шо розвиваються. З другої половини минулого сторіччя, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях повторюють країни, що розвиваються, але з певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Відповідно до переважання кожного із секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріа-льний.

На стадії аграрного розвитку перебувають найменш розвинуті країни, переважно африканські. В сільському господарстві тут зайнято до 70-80% працездатного населення. Серед цих країн - Ангола, Ботсвана, Ефіопія, Афганістан, Бенін, Буркіна Фасо (90% зайнятих), Бурунді (понад 90%), Гаїті, Демократична республіка Конго, Ємен, Камбоджа (85), Кенія, Лаос, Мадагаскар, Малі, М'янма, Непал (90%), Папуа-Нова Гвінея, Руанда (93), Свазіленд, Сенегал, Сомалі, Судан (80), Танзанія (80), Того, Уганда, Центральноафриканська республіка. Чад, Еритрея.

Первинний сектор посідає чільне місце й в економіці деяких країн, що розвиваються, за рахунок гірничої промисловості. Так, у Болівії це видобування сурми, олова, цинку; в Перу - цинку, міді; в Гвінеї - бокситів; у Замбії - міді, кобальту; в Намібії -алмазів; в Науру - фосфатів; у Мавританії - залізної руди. Особливу групу складають нафтодобувні країни. Так, економіка країн Перської затоки майже цілком ґрунтується на доходах за рахунок експорту нафти. В Саудівській Аравії нафта дає 85% експортної виручки. Аналогічна ситуація в Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах. У Бахрейні нафтовий сектор забезпечує 70% доходу в бюджет, тоді як сільське господарство - лише 1%. В Катарі доходи від нафти становлять 80% загальних надходжень в державну скарбницю. Від продажу нафти Оман одержує 90% надходжень твердої валюти; за їх рахунок формується 70% національного доходу. На відміну від аграрних країн, нафтовидобувні країни досить багаті, мають високі душові показники національного доходу. Але це досягнуто за рахунок тривалої дуже сприятливої кон'юнктури на світових ринках нафти в другій половині XX ст., а особливо з 70-х років, коли ціни на нафту різко піднялися. Проте ше наприкінці 40-х років країни цього регіону належали до групи найбідніших у світі.

Вторинний сектор посів чільне місце в економіці найрозвинутіших країн (Велика Британія, США, Франція, Німеччина, деякі інші) вже з середини XIX ст.; в наступному столітті він територіально поширився й охопив практично всю Європу, Японію, значну кількість країн, що розвиваються. Основу економіки країни стала визначати кількість виплавленої сталі, вироблених верстатів, електроенергії, автомобілів, літаків, продукції хімії органічного синтезу. Процес деколонізації залежних країн, шо набув бурхливих темпів після Другої світової війни, супроводжувався початком їх індустріалізації. Національні лідери нових незалежних країн головною метою економічної політики проголошували індустріалізацію.

У 70-80-х роках ряд країн, що розвиваються, розгорнули процес індустріалізації надзвичайно високими темпами. За короткий сірок з аїрариих чи аїрарно-індустріальних вони перетворилися на "нові індустріальні-країни" з розвинутою структурою промисловості. До цієї групи належать, зокрема. Бразилія, Мексика, Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни та ін.

Здавалося б, шо в світовій економіці йде вирівнювання країн на індустріальній основі. Проте найрозвинутіші країни наприкінці XX ст. перейшли до такої стадії розвитку, коли могутність країни визначається вже не площами верстатних "парків, не кількістю виплавленої сталі, а обсягом і ефективністю надання послуг, насамперед, інформаційних. Слід зазначити, що й аграрний потенціал, і виробничі потужності в розвинутих країнах залишаються величезними. Так, США, Франція, Канада, Австралія належать до найбільших у світі виробників сільськогосподарської продукції. Проте агропромисловий комплекс не посідає провідного місця у валовому внутрішньому продукті