З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доін-дустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріалышй (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки грунтується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн приходилося на продукцію інформаційних галузей - телекомунікації, комп'ютерні центри, програмне забезпечення, на фармацевтику. В економіці США U доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках за оборотом перевищують традиційні товарні ринки [19, с. 10]. Отже, нині економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-екоиомічиим укладом і системою управління народним господарством. Переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було в часи "великої депресії" в США (1929-1933), в післявоєнній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти, для того щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, шо знаходяться у тяжкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до "лібералізації" політики з мінімальним втручанням у процес виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона грунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Найтиповішими зразками і цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Китай останні два десятиріччя здійснює економічну реформу, за якої поєднуються сильна державна влада і ринкові відносини. Державний сектор економіки зберігається, але поряд з ним на конкурентній основі швидко виникають приватні підприємства, в тому числі з іноземним капіталом. Високі темпи розвитку економіки Китаю свідчать про ефективність такої політики.

Більшість колишніх соціалістичних країн, й ті, що входили до складу СРСР, переходять до ринку, зруйновуючи державний сектор. Непідготовленість до такої докорінної перебудови призвела до величезного спаду в розвитку економіки в 90-х роках, особливо в країнах СНД. Центральноєвропейські країни (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія) шачно успішніше справилися з труднощами і не тільки вийшли з кризи, а й досягли неабияких успіхів на шляху до ринкової економіки.

Країни, шо розвиваються, в своїй більшості також орієнтуються на ринкову економіку, вважаючи взірцем економічну модель США, європейських країн або Японії. Особливо це стосується нових індустріальних країн, Латинської Америки. Проте в найменш розвинутих країнах, поряд з ринковими відносинами існують і такі, що грунтуються на натуральному й напівнатуральному типах господарств; у сільському господарстві деяких африканських країн ще великою залишається роль общини. В деяких країнах, що розвиваються (наприклад у Лівії), суттєву частку економіки контролює державний сектор.

Із системою управління тісно пов'язана економічна політика уряду. В розвинутих країнах економіка регулюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

Сучасна економічна політика розвинутих країн здійснюється в двох основних модифікаціях: "неокейнсіанство" і "монетаризм". У загальному вираженні різниця між ними полягає в ступені втручання уряду в економічне життя країни. Прихильники першого варіанта вважають, що країна повинна мати достатньо потужний державний сектор в економіці, уряд мусить в разі необхідності здійснювати інвестиційні "вливання" в окремі галузі або регіони з тим, шоб надати розвитку економіки необхідний напрям. Така економічна політика була популярною в перші десятиріччя по закінченню Другої світової війни, особливо в Італії, Франції, Японії. Зараз переважає практика "монетаризму", яка гранично обмежує втручання уряду в економіку і спирається на ініціативу приватного сектора. Ця політика знайшла найяскравіше вираження в США та Великій Британії за часів президента Р. Рейгана і прем'єр-міністра М. Тетчер.

У соціалістичних країнах з плановою системою економічна політика має форму жорсткого адміністрування; кожному підприємству з центру доводиться план випуску продукції, його виконання ретельно контролюється, а продукція розподіляється центром. Ринковий механізм задіяно тут зовсім мало, що зумовлює недостатню гнучкість економічної системи.

У зовнішньоекономічній політиці розвинуті країни дотримуються відкритості до світового ринку, максимального використання ефекту від міжнародного поділу праці. Особливе наголошення робиться на лібералізації зовнішньої торгівлі, тобто ліквідації обмежень на імпорт товарів з боку торговельних партнерів. Через механізм Світової організації торгівлі (СОТ) уряди розвинутих країн спромоглися знизити середні тарифні ставки в зовнішній торгівлі до 3%, тоді як наприкінці 40-х років вони сягали 25-30%. Лібералізація поширюється також на міжнародний рух капіталу, зокрема, на інвестиції.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, шо розвиваються, а також країни з перехідною економікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальне уявлення про економічний потенціал країни, а та

кож дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою. Найважливіші показники: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний продукт (ВНП), національний доход (НД), експорт, імпорт, товарообіг зовнішньої торгівлі, обсяги виробництва товарів та послуг та ін. Ці показники розраховуються за формулами, що прийняті в міжнародній системі національних розрахунків (СНР). Звичайно показники в формулах даються в англійській абревіатурі, як цс прийнято в СНР.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це продукція, що вироблена резидентами на просторі країни протягом року. Він обчислюється за такою формулою:

Показники ВВП і ВНП, звичайно, не збігаються. Розвинуті країни, що одержують значне позитивне сальдо від зовнішньої торгівлі і приток дивідендів від капіталу, вкладеного за кордоном, мають показники ВНП вищі, ніж ВВП. Проте іноді високороз-вннута країна мас протилежну ситуацію. Наприклад, США в 1999 р. мали показник ВНП 8 351 млрд, а ВВП - в 8 709 млрд дол. Пояснюється це тим, що США мають величезний внутрішній ринок, який поглинає переважну кількість товарів та послуг, вироблених у країні; високий рівень життя американця стимулює імпорт, і зовнішньоторговельне сальдо в США негативне; обсяг іноземних інвестицій у країну дуже великий, і, відповідно, суттєву величину становить відплив дивідендів. Є й інші причини, що лежать, зокрема, у сфері валютних відносин.

Для порівняння економічного потенціалу різних країн пропонуємо дані про ВВП за 2006 рік (табл. 12.1).

Абсолютні розміри ВВП чи ВНП в цілому характеризують економічну потужність країни, але недостатні для визначення рівня життя населення. Китай або Індія мають досить великі обсяги ВВП не в останню чергу через те, шо величезна кількість зайнятого населення виробляє товари та послуги, навіть незважаючи на недостатню або й низьку продуктивність праці. Але якщо поділити абсолютний розмір ВВП на кількість населення, рангові місця в таблиці економічних потенціалів країн змінюються, для деяких з них досить суттєво. США зберігають місце серед найрозвинутіших країн за показником ВВП на душу населення; він дорівнює 43 500 дол. (2006 p.). Але він все ж таки нижчий, ніж у Люксембурзі (68 800). У той же час Індія, маючи душовий розмір ВВП З 700 дол., вдвічі поступається за цим показником Україні (7600 дол.) і ще більше Росії (12 100 дол.). Табл. 12.2 дає уявлення про розбіжності душових показників ВВП за країнами:

Таблиця 2.2

ВВП деяких країн на душу населення в 2006р., дол. (за поточним курсом валют)

Люксембург | 68 800 | Норвегія | 47 800

Швейцарія | 33 600 | Бразилія | 8 600

Японія | 33 100 | Мексика | 10 600

Данія | 37 000 | Росія | 12 100

США | 43 500 | Болгарія | 10 400

Швеція | 31 600 | Україна | 7 600

Німеччина | 31 400 | Китай | 7 600

Франція | 30 100 | Індія | 3