Топологія (топографія) інтегральних мікросхем — це зафіксоване на матеріальному носієві просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми і з'єднань між ними.

Топології інтегральних мікросхем використовуються у виробництві напівпровідникових чипів і є найважливішою складовою електронних приладів. Автору належать виключні права на використання топології інтегральних мікросхем, майнові права на які можуть передаватись повністю чи частково іншим особам за договором, переходити у спадок тощо. Виключне право на використання топології інтегральних мікросхем діє протягом 10 років.

Топологія інтегральних мікросхем відповідає умовам обороноздатності, якщо вона є оригінальною (не є прямим відтворенням, копіюванням іншої інтегральної мікросхеми, має суттєві відмінності й не була відомою в галузі мікроелектроніки до дати подання заявки чи першого використання). Міжнародна практика свідчить, що охорона топологій (топографій) інтегральних мікросхем має змішану форму і може базуватись як на нормах права щодо охорони промислової власності, так і на нормах авторського права.

Особливості формування та розвитку авторського і суміжного прав

До відносин інтелектуальної власності належить авторське і суміжне право. Авторське право, зазначав М. Лектер, є однією з тих сфер права інтелектуальної власності, де необачність може призвести до сумних наслідків.

Індустрія авторського права і суміжних із ним прав (програмного забезпечення, кінематографу, відео-, звукозапису, видавничої справи тощо) займає важливе місце в секторальній структурі інформаційного суспільства. У США в 1991 р. її частка становила 325 млрд. дол. доданої вартості (приблизно 5,5 % ВВП), а її зарубіжний продаж приніс у скарбницю цієї країни майже 36,2 млрд. дол., що перевищило експортну виручку більшості провідних галузей економіки країни.

Авторське право — економіко-правовий інститут, що регулює особисті немайнові та майнові права авторів та їх правонаступників щодо створення і використання творів науки, літератури та мистецтва.

Термін авторське право аналізується в сучасній науковій літературі у двох взаємопов'язаних аспектах: як сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу створення та використання творів науки, літератури і мистецтва; як сукупність особистих майнових та немайнових прав, що належать автору у зв'язку зі створенням конкретного літературного, наукового чи мистецького твору.

Авторське право виникло у XVII ст. Першим в історії людства законом про авторське право став Статут королеви Анни, при-йнятий у 1709 р. в Англії, який передбачав закріплення за авто-ром твору виключного права на його публікацію протягом 14 років з дати першої публікації. Водночас дозволялось передання права за винагороду книгопродавцю. Закон також перед-бачав продовження терміну охорони твору ще на 14 років піс-ля закінчення першого терміну за життя автора. Відносно книг, що вже були опубліковані, встановлювався єдиний термін охо-рони — 21 рік. При цьому висувалась вимога реєстрації опублі-кованих творів у центрі книговидавництва та депонування їх копій для використання університетами і бібліотеками.

З часом системи авторського права були сформованій в ін-ших країнах. Однак національні системи охорони авторських прав не давали можливості охороняти ці права за кордоном. Міжнародний період розвитку системи авторського права роз-почався з підписання у 1886 р. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка передбачала охорону прав ав-тора в силу самого факту створення твору і не вимагала таких формальностей, як реєстрація, депонування, сплата мита тощо.

У 1952 р. у Женеві була прийнята Всесвітня конвенція про авторське право, спрямована на створення міжнародно-правового інституту регулювання відносин у цій сфері для широкого кола держав, у тому числі тих, які не приєднались до Бернської конвенції. Україна приєдналась до Бернської конвенції у 1995р. (Закон України від 31 травня 1995р. № 189/95-ВР). На сьогодні законодавство України щодо авторського права і суміжних прав включає норми глави 26 Цивільного кодексу України, законів України "Про авторське право і суміжні права", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу" тощо.

Авторське право виникає внаслідок факту створення твору і діє від дня його створення.

У більшості держав авторські права спадкоємців діють протягом 50 років після смерті автора. У США та країнах ЄС цей термін становить 75 років. В Україні авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті.

Авторське право на твори, створені у співавторстві, діє про-тягом життя співавторів і 70 років після смерті останнього спів-автора.

На відміну від права промислової власності авторське право має такі специфічні ознаки: поширюється на твори науки, літератури, мистецтва, які є результатом особливих форм творчої людської активності; виникає незалежно від призначення, способу, форми вираження, художніх достоїнств, наукової цінності, літературних, наукових та мистецьких творів; має змішану природу, включаючи до свого складу права власності, що належать до категорії майнових прав, і права особистості, що належать до категорії немайнових прав; виникає безпосередньо з моменту вираження твору в певній об'єктивній формі, доступній для сприйняття іншими людьми; для здійснення авторського права не потрібні реєстрація та спеціальне оформлення твору; є законодавчо закріпленим виключним правом творця оголосити себе автором твору, відтворювати, розповсюджувати, оприлюднювати його певними способами, засобами, дозволяти іншим особам використовувати твір тим чи іншим способом; не пов'язано з правом власності на матеріальний об'єкт, у якому виражено твір (папір, плівку, дискету тощо); суб'єкти авторського права і права власності на матеріальний носій твору можуть не збігатися, оскільки власник речі може не мати авторських прав на твір, матеріалізований у цій речі; відтак переданий права власності або права володіння на матеріальний об'єкт як таке не спричиняє передання авторських прав на твір, матеріалізований у цьому об'єкті.

У процесі купівлі-продаж у об'єктів авторського права передасться обмежена частина пучка правомочностей, оскільки існуюча система відносин власності щодо об'єктів авторського права ґрунтується на прагненні виробників забезпечити рідкісність своїх благ (наприклад, ліцензійна угода щодо програмного забезпечення, як правило, забороняє передачу програмного продукту іншим особам, зміну програм, отримання доходу шляхом їх розповсюдження тощо). На відміну від права власності на матеріальні об'єкти, що має фактично необмежений (абсолютний) характер, власність па об'єкти авторського права зазнає певних обмежень, пов'язаних із обсягом правомочностей та терміном їх дії.

Основні суб'єкти авторського права: поділяються на дві групи:

Первинні суб'єкти авторського права, у тому числі: творці, які володіють усім комплексом виключних майнових та особистих немайнових прав на об'єкти авторського права (автори, співавтори); автори так званих похідних творів (перекладів, обробок, анотацій, рефератів, резюме, оглядів, аранжувань тощо) та збірників (енциклопедій, антологій, баз даних), якщо здійснені перероблення та відбір є результатом творчої інтелектуальної діяльності.

Інші суб'єкти авторського права, які отримали це право за договором або в результаті інших подій (успадкування, виконання службового доручення, ліквідації підприємства тощо).

Автор (співавтор) — особа, працею якої створено науковий, літературний чи мистецький твір. Автором визнається особа, зазначена як автор на оригіналі чи копії твору. Це є презумпцією авторства. Усі інші особи, що претендують на авторство, повинні наводити необхідні докази для відновлення своїх прав. Авторів, які створили складений твір називають укладачами, авторів перекладів — перекладачами.

Оскільки твори літератури, науки і мистецтва можуть створюватись як однією, так і кількома особами, інститут авторського права передбачає співавторство, важливими вимогами якого є такі: спільна творча праця; єдність форми та змісту твору або поєднання різних форм з єдиним змістом; добровільна участь кожного зі співавторів; обов'язковий творчий внесок кожного учасника колективу па будь-якій стадії створення твору.

Цікаве дослідження сутності та природи авторського пра-ва здійснив наприкінці XIX ст. відомий російський вчений І.Г. Табашников. У творі "Літературна, музична і художня влас-ність з погляду науки цивільного права і за постановами зако-нодавств Північної Німеччини, Австрії, Франції, Англії і Росії" (1878) він класифікував наявні на той час підходи до тракту-вання літературної власності:

1) підхід, що ґрунтуються на запереченні літературної влас-ності та визнанні основою авторського права певних при-вілеїв. На думку прихильників цієї позиції, право автора саме по собі не стосується матеріальної власності, що може бути предметом юридичних угод. Стосовно автора воно обме-жується правом передавати свої думки в усній чи письмовій формі і є виключним та невідчужуваним правом на продукт його творчості. Відносини власності виникають лише щодо рукопису, водночас сам твір як ідеальна субстанція не може бути предметом угод, оскільки не відчужується від автора;

2) підхід, що ґрунтується на запереченні літературної влас-ності, привілеїв та визнанні авторського права майновим правом;

3) підхід, що ґрунтується на запереченні літературної влас-ності та визнанні авторського права правом особистості. Прихильники цього підходу пов'язували сутність авторського права з виключенням третіх осіб зі сфери Інтелектуальної діяльності суб'єктів авторського права. Стверджуючи, що по-няття "літературна власність" є недосконалим, вони виходили з того, що англійський термін "сору right" (право копіюван-ня) і німецький термін "Verlagsrecht" (право видання) точніше відображають природу авторського права, що є правом осо-бистості, оскільки природа твору не є