латинської букви "с" в колі ©;—

Імені власника виключних прав;—

року першого опублікування твору.

Закон, що ввів правило копірайту, був прийнятий у 1790 р. та захищав авторів книг, карт і креслень. З часом копірайтом було дозволено захищати будь-які друковані видання, нотні записи, всі літературні твори, фотографії, кінофільми, ком-п'ютерні програми, архітектурні проекти, комп'ютерну графі-ку, художні інсталяції та перформанси.

Упродовж тривалого періоду законодавство США перед-бачало, що у разі відсутності на творі застереження про копірайт (©) твір вважався суспільним надбанням і кожен бажаючий міг його копіювати. Починаючи з березня 1989 р., коли у США набрала чинності Бернська конвенція про охо-рону літературних і художніх творів, проставлення цього по-переджувального маркування перестало бути обов'яз-ковим.

Водночас у більшості європейських мов використовується термін "авторське право". Це пов'язано з тим, що на відміну від терміна "копірайт", який акцентує увагу на діях, що можуть бути здійсненні автором або з його дозволу, термін "авторське право" стосується насамперед особистості творця, який мас повні права на продукт своєї творчої розумової діяльності.

Традиційним є поділ авторського права на такі правомочності.

1. Особисті немайнові права, невіддільні від особи автора.

2. Майнові права — правомочності, пов'язані з використанням твору.

Особисті немайнові права належать автору твору, є невідчужуваними від особистості творця, охороняються безстроково і не можуть передаватись іншим особам.

Особистими немайновими правами є такі:—

право на авторство, яке е найважливішим, оскільки визначає всі інші правомочності творця, невідчужуваним, має виключний та абсолютний характер, дає можливість тій чи іншій особі вважати себе автором твору і вимагати визнання у цій якості з боку інших осіб, використовуючи законні способи охорони та захисту цього права;—

право на ім'я — право автора на опублікування твору під власним іменем, вигаданим іменем (псевдонімом) або без зазначення імені (анонімно);—

право на оприлюднення, яке автор може реалізувати самостійно або передати іншим особам (водночас це право може бути реалізоване лише один раз, після чого твір переходить в інший правовий режим);—

право на відкликання — право автора випущеного у світ твору відкликати, вилучити екземпляри цього твору з обігу (за свій рахунок і за умов відшкодування користувачам завданих таким чином збитків);—

особливі особисті немайнові права — наприклад, право автора на доступ до оригіналу власного твору для зняття копій тощо;—

право на захист репутації автора, пов'язане із забороною внесення будь-яких змін у твір без згоди його автора.

Від моменту виникнення в XVIII ст. у Англії та Франції ав-торське право трактувалось як форма власності, яка може бути створена фізичною або юридичною особою і використо-вуватись комерційним способом так само, як і інші форми власності. Водночас німецькі дослідники XVIII ст. основну ува-гу приділяли немайновим правам авторів. Відомий філософ І. Кант( 1724—1804) розглядав творчу працю як відображення особистості автора, що потребує захисту, оскільки творчі люди, як правило, більше цінують немайнові права, пов'язані не стільки з винагородою, скільки із суспільним визнанням пріоритету, першості творця.

Майнові права автора охоплюють правомочності, пов'язані з використанням твору*1, на основі договірних відносин. При цьому правомочності, що переходять за угодою від автора до інших осіб, можуть розглядатись як товар особливого роду. До майнових прав автора належать виключні права на використання твору, а також на дозвіл чи заборону його використання іншими особами, в тому числі: право на відтворення — повторне надання твору об'єктивної форми, доступної для сприйняття третіми особами (видання, перевидання, тиражування); право на розповсюдження твору шляхом першого продажу, відчуження іншим способом, у тому числі здавання в найм або прокат; право на публічне виконання, демонстрацію, експонування твору; право на запис твору на радіо чи телебаченні, його передання в ефір, трансляцію чи ретрансляцію; право на переклад або переробку твору; право на імпорт примірників твору; право на практичну реалізацію містобудівних, архітектурних, дизайнерських проектів; право на розміщення твору в телекомунікаційній мережі або (і) в електронних базах даних.

*1: {Використанням твору не є практичним застосуванням положень, ідей, які лежать в основі змісту твору.}

Майнові права автора можуть бути відчужені. Автор може передати всі або частину належних йому майнових прав шляхом: відчуження, передачі прав назавжди на будь-якій території; надання ліцензії (передачі прав на певний термін і на певній території).

Автор має право на винагороду за використання його твору, яка встановлюється у формі одноразового (паушального) патенту, відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті) або комбінованих платежів. Розмір та порядок виплати такої винагороди встановлюється в авторському договорі.

Водночас майнові та немайнові права авторів не існують відокремлено та ізольовано, вони тісно переплітаються та взаємодіють між собою. Практично будь-яке з авторських прав включає як особисті, так і майнові аспекти. Так, за умов, коли ім'я одного зі співавторів твору ніде не зазначається, він позбавляється винагороди за використання цього твору.

Слід також зазначити, що існування та розвиток інституту авторського права пов'язані з вирішенням суперечностей індивідуальних та суспільних інтересів. Авторське право покликане, з одного боку, стимулювати творців, а з іншого, — реалізувати інтереси суспільства. "Захист авторського права, — зазначають У. Лендс та Р. Познер, — породжує насамперед компромісний вибір між витратами на обмеження доступу до твору та вигодами від забезпечення стимулів створити твір. Досягнення правильного балансу між доступом та стимулами — центральна проблема в законі про авторське право"8. На думку сучасних дослідників, ця проблема є проблемою ефективного розподілу ресурсів шляхом застосування авторського права. Права власності, які надаються останнім, є виключними. Власники авторського права мають достатній набір виключних прав для уповноваження відтворення, адаптації, суспільного розподілу, суспільного показу творів, їх копіювання, продажу чи ліцензування цих прав тощо. За цих обставин центральною проблемою є те, що розподіл виключних прав, поряд зі сприянням виробництву інформації, може також обмежувати її поширення9. Найважливішими напрямами вирішення цієї проблеми є передбачені законодавством більшості країн: гарантії дотримання особистих немайнових прав авторів; права на вільне використання творів (без згоди авторів та виплати відповідної винагороди) у випадку їх цитування; відтворення деяких видів актуальних творів у газетах, на радіо, телебаченні; відтворення спеціальним способом для сліпих (крім творів, створених спеціально для таких способів відтворення); публічного виконання музичних творів під час офіційних, релігійних церемоній в обсягах, виправданих характером цих церемоній тощо; права на вільне відтворення творів у особистих цілях (без намірів отримання комерційної вигоди) — занесення творів у пам'ять особистого комп'ютера, перезапис на аудіо-, відеокасету тощо (водночас вільне відтворення в особистих цілях не допускається у випадках, коли йдеться про архітектурні споруди, бази даних, програми ЕОМ, повні обсяги книг, нотних текстів тощо); право на вільне використання твору після закінчення терміну дії авторського права.

Для доведення своїх творів до широкого загалу автори часто потребують допомоги виконавців, які за допомогою своїх творчих професійних здібностей можуть представити твір у цікавій та доступній споживачам формі. Це призводить до формування специфічних відносин щодо суміжних прав (прав виконавців, виробників фонограм та організації мовлення), які за своєю природою є похідними, тісно пов'язані з авторським правом та залежать від нього. Самостійний характер суміжних прав може виникнути лише у випадку, коли виконується, записується на фонограму чи передається в ефір або по кабелю твір, який не охороняється авторським правом.

Суміжні права — це об'єднані в єдиний інститут з авторським правом, нерозривно пов'язані з ним, близькі або похідні від нього права, що стосуються творчої діяльності авторів, які створюють твори, що можуть бути виконані, записані, включені у передачу ефірного чи кабельного мовлення.

Якщо творіння автора є первинним, не схожим на інтелектуальні продукти, що вже існують, то суб'єкти суміжних прав спираються на вже існуючі, сформовані автором образи, які потребують певного об'єктивного відтворення, щоб стати зрозумілими аудиторії, для якої вони створені.

Необхідність інституційного впорядкування відносин користувачів та виконавців, виробників записів та організацій мовлення пов'язана з розвитком інформаційного суспільства та уможливленням масштабної фіксації, запису, відтворення та репродукування звукової та відеоінформації. Водночас перетворення виконання зі швидкоплинного, обмеженого часом та територією у таке, що може багаторазово використовуватись необмеженою кількістю осіб, породило загрозу порушення особистих немайнових та майнових прав виконавців, виробників записів та організацій мовлення.

Суміжні права, покликані врегулювати ці відносини, поділяються на три самостійні категорії: права виконавців; права виробників фонограм; права організацій ефірного і кабельного мовлення.

Незважаючи на відмінності суб'єктів та об'єктів різних частин суміжних прав, їх об'єднує похідний характер та залежність від прав авторів творів, які доводяться до широкого загалу слухачів та глядачів. Відтак особливістю майнових відносин у сфері суміжних прав є неможливість передання прав на використання їхніх об'єктів без вирішення питання щодо авторського права. Так, виробник фонограми не може передати право на її використання, не отримавши попередньої