Із усього Імпорту, який здійснювався в 2003 р. у преференційному режимі, половина надійшла до ЄС без обкладення митом, а друга половина - при мінімальному оподаткуванні. У рамках ГСП Євросоюз імпортував товари на 53,2 млрд. евро. Сукупний Імпорт ЄС із країн, що розвиваються, становив 360 млрд. евро (ввезення енергоносіїв із країн, до який застосовано РИС, не оподатковується).

50 найбідніших країн світу (34 із них розташовані в Африці) завдяки ініціативі "Все, крім зброї" мають можливість здійснювати поставки в Євросоюз у безмитному та безквотовому режимі. Крім того, відповідно до Котонійської угоди, ЄС реалізує преференційну систему щодо товарів, які надходять з країн групи АКТ. Префернційний імпорт по цьому напряму склав 12,6 млрд. евро.

Серед бенефіціарів у рамках ГСП вирізняються такі країни: Китай (на нього припадає 33,1% усього обсягу імпорту в ЄС, який охоплює ГСП), Індія (11,5), Індонезія (4,8), які в 2003 р. були основними постачальниками, що користувалися преференціями ЄС у рамках ГСП, а Бангладеш (3,6%) був головним реципієтом пільг у межах ініціативи "Все, крім зброї". У групі АКТ основними експортерами в ЄС були Нігерія (16% усіх поставок в ЄС із країн АКТ), Кот-д івуар (9) та Ангола (7%).

Близько 10% закупівель ЄС у рамках ГСП та ініціативи "Все, крім зброї"" припадає на сільськогосподарські товари. їх імпорт в ЄС із країн АКТ становив 30% усього обсягу ввезення з усього регіону.

Головні напрямки політики в рамках ГСП на 2006-2015 pp.:

§ орієнтація на найменш розвинуті та найбільш вразливі країни (з невеликим ВВП, які не мають виходу до моря, розташовані на малих островах, з обмеженими доходами);

§ максимальне спрощення ГСП. Замість п'яти механізмів буде діяти три: загальна схема, ініціатива "Все, крім зброї" та нова система "ГСП плюс", яка забезпечує торговельні преференції для країн з особливими потребами у сфері розвитку;

§ поширення прозорості ГСП;

§ удосконалення правил походження товарів, зокрема в напрямі, що сприяє регіональному співробітництву.

Останніми десятиріччями в промислово розвинутих країнах спостерігається недостатньо успішний, порівняно з деякими країнами, що розвиваються, економічний розвиток. Для підвищення результативності роботи національних економік вони використовують "стратегічну торгову політику", яка повинна стимулювати експорт або обмежувати імпорт продукції тих чи інших галузей промисловості. Необхідність використання стратегічної торгової політики обґрунтовується тим, шо країни діють в умовах жорсткої конкуренції, і одержати перемогу на світовому ринку вони можуть лише в яких-небудь певних конкретних галузях. Критеріями вибору таких галузей є висока додана вартість на одного працівника, високий рівень заробітної платні, використання високих технологій, потенціал зростання в майбутньому, вибір як пріоритетних урядами інших країн.

Важливим аргументом на користь стратегічної торговельної політики вважається те, що, по-перше, держава повинна стимулювати інноваційні галузі, які забезпечують зовнішні технологічні ефекти, по-друге, уряд повинен допомагати національним фірмам ставати монополістами на зовнішньому ринку та одержувати

Торговельна політика країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою.

Торговельна політика країн, що розвиваються, мас три головні риси:

§ стимулювання індустріалізації (промисловості) на противагу традиційним для їхнього господарства добувним та аграрним галузям. Державна політика, яка спрямована на розвиток індустріалізації, грунтується на аргументі захисту молодих галузей. Опираючись на цей аргумент, деякі країни, що розвиваються, проводять політику імпортозамінної індустріалізації, використовуючи мита та імпортні квоти. Але наслідком такої політики є створення неефективного дуже дорогого виробництва. Інша група країн (нових індустріальних країн) проводять індустріалізацію за допомогою розвитку експорту промислових виробів;

§ зм'якшування нерівномірності розвитку національної економіки, коли досить сучасний капіталомісткий промисловий сектор, який відзначається високими доходами персоналу, перебуває поряд із бідним сільськогосподарським сектором, для якого характерний низький рівень оплати праці. Наслідком такої диференціації в заробітній платі є введення митного захисту промислового сектору. Це є різновидом протекціонізму, пов'язаного із відмінностями в заробітній платі. Але використання таких заходів протекціонізму призводить до зростання міграції сільського населення в міста, шо загострює проблему зайнятості (веде до безробіття);

§ прагнення протистояти тому, що вони вважають несправедливими відносинами або експлуатацією з боку розвинутих країн. Такі несправедливі міжнародні торговельні відносини країни намагаються подолати за допомогою міжнародних переговорів [27, с. 285-308].

Отже, для країн, що розвиваються, за всіх відмінностей між ними, вибір торговельної політики має особливі труднощі, пов'язані з рядом обставин: а) залежністю їх становища від промислово розвинутих країн ; б) перехідним станом економіки, незважаючи на загальну орієнтацію на формування розвинутих ринкових відносин; в) в цілому нижчим рівнем розвитку продуктивних сил; г) такою структурою економіки, котра вимагає експортно-імпортної орієнтації.

З одного боку, країни, що розвиваються, зацікавлені в лібералізації торговельних відносин, оскільки їхня інвестиційна політика залежить від імпорту з розвинутих країн. Частка імпорту інвестиційного товару (засоби виробництва) у внутрішніх інвестиціях країн, що розвиваються, приблизно вдвічі перевищує аналогічну частку в розвинутих країнах. А головне - цей імпорт є наслідком недостатньо ефективної спеціалізації (як у розвинутих країнах) і, найчастіше, наслідком структурних диспропорцій. З іншого боку, з ряду причин , головною з яких є дискримінаційний характер торговельних політик промислово розвинутих країн по відношенню до країн, що розвиваються, рівень протекціонізму в країнах, що розвиваються, набагато виший, ніж у промислово розвинутих країнах, де середня ставка тарифів становить 5%. У країнах, що розвиваються, пересічна ставка тарифів становить 24%, досягаючи в деяких країнах (наприклад, у Південній Америці) 34%. Справа в тому, що для покриття своїх імпортних потреб країни, що розвиваються, повинні нарощувати свій експорт, і тут вони зіштовхуються з політикою протекціонізму з боку промислово розвинутих країн, котрі прагнуть захистити свої рийки під товарів країн, що розвиваться. Внаслідок цьош частка останніх у міжнародній торгівлі скорочує і ься. Прагнучи захистити свої інтереси, країни, що розвиваються (незважаючи на те, шо протекціонізм як форма захисту національного підприємництва і місцевого ринку - складне явище, яке часто призводить до протилежних від очікуваних наслідків), дедалі частіше застосовують протекціонізм як реакцію у відповідь. Так, деякі найменш розвинуті країни та невеликі острівні країни в Америці, Карибському, Тихоокеанському басейнах проявляють певну стриманість у переході до вільної торгівлі, оскільки бояться втратити преференції, якими вони користуються при здійсненні постачання на ринки розвинутих країн. Крім того, значну кількість країн, що розвиваються, турбує перспектива втрати доходів від зниження та відміни ввізного мита, за рахунок якого значною мірою поповнюється державна казна. За оцінкою МВФ, половина країн з низькими доходами, які скоротили ввізні мита за останні 20 років та постраждали від зменшення доходів, змогли відшкодувати лише 70% втрат, а деякі найменше розвинуті країни і зовсім не змогли встановити попереднього рівня надходжень у казну.

Країнам, що розвиваються, завжди було важко конкурувати з промислово розвинутими країнами на ринку сільськогосподарської продукції, оскільки в промислово розвинутих країнах діяла система урядової підтримки і захисту свого сільського господарства, яка дозволяла встановлювати експортні ціни нижчими від витрат виробництва. Наскільки збільшується конкурентоспроможність сільськогосподарської .продукції промислово розвинутих країн настільки ж зменшуються порівняльні переваги сільськогосподарського виробництва країн, що розвиваються (так само, як і країн з перехідною економікою). В ході багатосторонніх торговельних переговорів по лінії СОТ (Доха-раунд, який почався в 2001р.) у 2006 р. була досягнута домовленість про ліквідацію експортних субсидій на сільськогосподарську продукцію в розвинутих країнах до 2013 p., що поліпшує позиції країн, які розвиваються, на ринку сільськогосподарських товарів. Була досягнута домовленість між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, щодо обмеженого "пакету розвитку" для найменш розвинутих країн, який включає декілька положень, у тому числі установлення безмитного режиму торгівлі. Однак на практиці ефект такого підходу до експорту із найменш розвинутих країн залежить від того, наскільки всеосяжний список товарів він включає. Також певного прогресу було досягнуто в розвитку ініціативи "допомога для торгівлі", яка повинна сприяти країнам, що розвиваються, в поліпшенні їх виробничих потужностей та торговельної інфраструктури, що дозволить їм виграти від лібералізації торговельного режиму.

Крім того, розвинуті країни прийняли рішення щодо ліквідації усіх експортних субсидій на бавовну, починаючи з 2006 р.

Характерною тенденцією в розвитку торговельних відносин країн, що розвиваються, є те, що значна кількість цих країн проявляє небажання відкривати свої ринки в межах багатосторонніх домовленостей по лінії COT і одночасно швидко нарощує кількість двосторонніх та регіональних торговельних угод. Популярність домовленостей по лінії Південь - Південь пов'язана насамперед з бажанням країн, що розвиваються, зробити базу для наступної участі в конкурентній боротьбі на світовому ринку.

Аналогічні угоди між Північчю та Півднем також були зумовлені подібними причинами. В той же час сильним мотиваційним стимулом у даному випадку стало прагнення одержати преференціальний доступ на іноземний ринок. У випадку з центральноамериканською та північноамериканською текстильною промисловістю аргументом на користь торгової інтеграції в рамках Центральноамериканської угоди про вільну торгівлю була необхідність забезпечити високу конкурентоспроможність для боротьби з експансією китайських виробників.

Важливою причиною популярності регіоналізму