Проте можуть виникати заперечення, особливо з позицій прагматичної, буденної свідомості: невже картини, книги, витвори мистецтва не купуються і не продаються так само, як предмети першої необхідності — їжа і одяг? Невже інтелектуали користуються грошима інакше, ніж працівники нетворчої праці? Але тут є певні особливості. Предмет мистецтва, наприклад картину, можна купити. їй справді можна призначити ціну, як і її творцю. Але купити картину ще не означає спожитий. Що означає взагалі слово "спожити"? Адже будь-який предмет можна використати, тобто включити в цикл своєї життєдіяльності, а можна просто зруйнувати. І те, й друге буде споживанням предмета. Але якщо ми купуємо чашку і використовуємо її за призначенням, то споживаємо її реально. Якщо ж ми її купуємо і викидаємо, то ми споживаємо її бездарно, марно, тобто руйнуємо, фактично — не споживаємо її. Що ж відбувається з картиною, яку ми купуємо за великі гроші і вішаємо у своєму "приватному" секторі? Парадокс полягає в тому, що наша здатність спожити цю картину абсолютно не гарантована ні нашою здатністю купити її, ні навіть наявністю здорового організму. Звичайно, можна відчувати приємність від гами кольорів (у кращому випадку) або від усвідомлення того, що володієш великим твором (Рафаеля, Веласкеса, Айвазовського тощо — в гіршому випадку). Однак такий спосіб споживання твору мистецтва мало чим відрізняється від відомого " споживання" логарифмічної лінійки, яку використовують для забивання цвяхів.

Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.

Ф. Т. Михайлов

Будь-який предмет дійсно споживається, коли він споживається відповідно до своєї сутності. Ті чи інші відчуття виникають у результаті споглядання чи слухання, але все це не буде реальним споживанням цих "продуктів". Адже призначення творів мистецтва — розвиток інтересу до думок і почуттів іншої людини, до власних думок і почуттів, а також розвиток здатності виражати цей інтерес. Твори мистецтва, як і твори науки, літератури, є вершинами людського духу і реально споживаються тільки тоді, коли "споживач" піднімається до цих вершин розуміння людьми одне одного і самих себе, що створює відповідне інтелектуальне "поле", в якому здійснюється власне інтелектуально-творча діяльність і формується інтелектуальна власність. Тільки за такої ситуації можна зрозуміти глибокі запитання і відповіді, що стосуються проблеми "що таке людина". Вони оживають у свідомості тих людей, котрі готові їх оживити. Здатність до інтелектуального споживання не вроджена, а набувається людиною в процесі того, як вона у своїй діяльності піднімається до закладеного в цих предметах вже досягнутого людством рівня самосвідомості. В іншому випадку, споживання буде суто номінальним, формальним. Якщо готовність до споживання предметів першої необхідності зумовлена особливостями нашого організму, а тому і відтворюється немовби автоматично разом із фізичним відтворенням нашого органічного тіла в процесі приватного споживання товарів і послуг, то здатність до споживання продуктів інтелектуально-творчої праці виникає й розвивається тільки в процесі активної участі у їх виробництві і відтворенні. Лише людина, яка активно намагається зрозуміти себе і виразити це розуміння в мистецтві або в науці, здатна бачити і відчувати ті етапи, котрі пройшло людство на цьому шляху. Саме це й означає, що продукти творчої діяльності є безпосередньо суспільними за характером не тільки їх виробництва, а й споживання. Тобто не тільки інтелектуально-творча робоча сила, а й продукти її діяльності не містять суперечності суспільного виробництва і приватного споживання, без якого неможливе перетворення предмета в товар25.

В інтелектуала, по суті, неможливо купити його робочу силу, а можна купити тільки його продукт — ідеї, знання, теорії, витвори мистецтва тощо. Ось чому капітал як суспільне відношення, достатньо ефективне для відтворення робочої сили репродуктивної, нетворчої праці, значно менш ефективний при відтворенні у все зростаючих масштабах безпосередньо суспільної творчої праці. Звичайно, це не означає, що капітал не зацікавлений у всесвітньому розвитку цієї робочої сили. Навпаки! Чим більше успіх виробництва починає залежати від інтелектуальної, творчої праці, тим більшу потребу в ній має капітал. Однак потрібно враховувати, що хоча без праці й не може бути капіталу, як не може бути виробництва вартості і капіталу, але не праця визначає капітал, а навпаки, капітал визначає працю. "Не капітал слугує праці, — підкреслює Ю.М. Осипов, — хоч і забезпечує первісно трудовий процес (без авансованих грошей немає праці), а праця слугує капіталу. Не стільки капітал в праці, скільки праця в капіталі. Праця не вільна від капіталу, а безпосередньо від нього залежить — за значно слабшої зворотної залежності. Людина, яка залучається капіталом, юридично, може, і вільна, але економічно вона не вільна і не може бути вільною. Капітал втягує в себе й у свою орбіту працю і не відпускає її"26. Однак потрібно враховувати, що властиві капіталу вартісні механізми виробництва і обміну не в змозі ефективно забезпечувати відтворення такого необхідного для капіталу продукту, як інтелектуально-творча робоча сила, оскільки остання не виступає товаром в традиційному для нього розумінні, і функціонує в суспільстві за зовсім іншими законами27.

Але за якими законами функціонує інтелектуально-творча праця? Є думка, що найбільш яскравою особливістю інтелектуально-творчої праці у всі епохи і за всіх "ізмів" була і є "відсутність не лише жорсткої, а й взагалі будь-якої залежності між якістю "трудового вкладу" і нагороди за нього"28. Ця незалежність, об'єктивно властива інтелектуально-творчій праці, постійно призводила до того, що інтелектуали не тільки не отримували за свою працю за своїми ж мінімальними потребами, але взагалі нічого не отримували, зазнаючи лих, страждань, гонінь. Справді, якість того чи іншого твору — музичного, філософського, мистецького, наукового так само мало залежить від обсягу винагороди, як мало залежить від винагороди покращення цієї якості. Чи то Мікеланджело, який створював свого Мойсея, так, як міг, чи Г.В.Ф. Гегель, який писав "Науку логіки", чи К. Маркс, який працював багато років над "Капіталом" — усі вони творили незалежно від того, скільки б їм не заплатили, вони не зробили свої витвори гірше чи краще, ніж могли. Адже мета інтелектуально-творчої праці, на відміну від праці нетворчої, знаходиться в ній самій, а не в тому, що людина отримає за неї.

З такої позиції можна зробити висновок, що інтелектуально-творча праця взагалі не потребує винагороди, оплати. І навіть буде краще для якості творчості, якщо взагалі ніякої оплати не буде. Однак це крайня позиція, оскільки винагорода і оплата — допоміжний зовнішній стимул для не лише інтелектуально-творчої праці, а й більш ефективної самореалізації особистості. Мова в цьому випадку може йти про те, що подібних матеріальних стимулів зовсім недостатньо для того, щоб у результаті "самореалізації" виник справді "якісний" інтелектуальний продукт. Саме якість є подальшою умовою збільшення цінності того чи іншого інтелектуального продукту, що й перетворює його в інтелектуальну власність. Щоправда, потреба в грошах може змусити людину стати на шлях самореалізації у творчості або на шлях заробляння засобів до існування нетворчою працею.

Отже, вибір творчої самореалізації зовсім не є простим наслідком потреби у винагороді, а здобуття інтелектуальної власності. Цілком правомірно говорити про щось "інше", яке штовхає, спрямовує людину на шлях самореалізації як засобу існування. Про це "інше" "даймоніон" Сократа, "божий дар", "творчий дух", "інтуїція" А. Бергсона тощо — висловлено багато здогадок. Тому ми маємо право говорити про те, що це "щось інше" і є основною метою і причиною творчої праці. Це "інше" — є прагненням бути для себе і для інших, причому бути не тільки фізично (на рівні біологічного виду), а бути як людина (на рівні особистості). Тому стимул бути фізично (біологічно), пов'язаний з одержанням винагороди, є взагалі не більш сильним і природним, ніж стимул бути як особистість. Потрібно погодитись із тим, що те, що в праці нетворчій виступає як визначальний достатній стимул цього виду праці, у творчій (інтелектуальній) праці є лише