Це зовсім не означає, що однієї потреби в самореалізації достатньо для створення творчого продукту. Важливим є "зміст" самої особистості, вирішальною умовою багатства якої також не є фактор "винагороди". Багатим "змістом" буде володіти той, хто вчиться, щоб одержати гарну оцінку, гарну зарплату або щоб його вважали вченою людиною. За всього можливого збігу першого і другого не варто забувати, що гідна винагорода ніяк не гарантована і не має прямого стосунку до вибору мети діяльності. Тим більше, що в реальному житті для людей, які "виплачують зарплату" і перші, і другі виглядають, як правило, однаково (а другі навіть зручніші). Немає такого механізму, який міг би відрізняти справді цінний "корисний" продукт інтелектуально-творчої праці від "псевдопродукту" (фікції творчості). Лише культура як загальнолюдський мозок рано чи пізно вбере в себе ті "продукти", котрі адекватні, справді "корисні" для її розвитку. Винагорода не є визначальним стимулом творчої, інтелектуальної праці вже тому, що поряд із творчим воно може слугувати "стимулом до псевдотворчої і нетворчої праці"29.

Такий підхід визначає ірраціональні, глибинні основи проблеми творчо-інтелектуальної діяльності, яка є не професією, а покликанням. Цей погляд пояснює, чому, наприклад, Сократ вважав ганебним брати за навчання філософи гроші. Для нього тотожними є добро і розум, а не багатство і розум. Те саме можна сказати про Г.С. Сковороду, який ніяк не поєднував власне творче сприйняття світу, "радість філософування" з посадами, золотом, кар'єрою та іншими спокусами матеріального життя. В будь-якому випадку оцінка інтелектуальної діяльності відбувається. Так чи інакше, але інтелектуальна праця, попри певні тоталітарні збочення, як це було в умовах "будівництва комунізму" в нашій країні, знаходить не лише своє визнання в духовно-культурному середовищі, а й матеріальну підтримку. І чим більше економічний, фінансовий фактор стверджував себе в суспільстві, тим чіткішу оцінку в конкретному кількісному вираженні одержувала творчо-інтелектуальна діяльність.

Усе населення планети працює, хоч і по-різному і різною мірою. Все населення включене так чи інакше в господарське життя. Однак, якщо під господарством розуміти не все життя людське, а лише частину цього життя, пов'язаного з вироб-ництвом споживчих благ, то тоді з'ясовується, що не все на-селення є частиною працездатного населення, навіть працю-ючого населення, адже не все працездатне і працююче населення буває зайняте в економічному господарстві, про яке йдеться; ще менше населення буває зайняте в економіч-ному господарстві, адже завжди та інша частина господарс-тва взагалі не входить в економічне, тобто товарообмінне, господарство.

Ю.М. Осипов

Необхідно виходити зі специфіки праці взагалі, наявності в інтелектуально-творчій праці ідеального моменту. "Стосовно праці, — говорить Ю.М. Осипов, — то, мабуть, незважаючи на наявність у ній явно ідеального моменту, тобто того, що виходить з голови людини, і сама по собі праця — не занадто матеріальне щось: адже праця сама по собі не фіксується (затрати фізичної або навіть інтелектуальної або психічної енергії нічого не говорять, крім того, що це є затрати якоїсь енергії — все одно це не праця). Праця сама по собі невловима, як невловима сама по собі вартість, та й той самий капітал"30. Що б там не відбувалося, необхідно констатувати, що у світі є щось, що не може набути суто матеріального трактування. Навіть саме матеріальне не може відбутися при розкритті своєї сутності "без ідеального", без трансцендентного, без ніщо31. Коли ми говоримо про ідеальне, то говоримо про щось невизначене до кінця. Говорячи про працю, ми не можемо дати "матеріальної відповіді", тому змушені говорити про ідеальне, отже, про інтелектуальне. Але це не означає обов'язкового зв'язку з чиєюсь свідомістю, з якої воно повинно випливати. Ідеальне, а разом з ним творчість, інтелектуальна діяльність існують самі по собі у світі, надаючи нам не лише загадковість, таїну, а й радість пізнання і самого нашого життя.

Звідси випливає висновок: з ніщо у праці все і складається, як і у вартості, і в капіталі. Зрозуміло, що це ніщо вловлюється, ми знаємо про його присутність, бачимо його результати, але за будь-якого міркування про працю, вартість, капітал, власність, особливо про працю взагалі ми повинні "враховувати це ніщо, щоб не впадати в ілюзію, що можна, наприклад, працю як таку порахувати (виміряти), а услід за цим вже з цих розрахунків, порахувати і капітал"32. Стосовно інтелектуальної праці, то тут так само — рахуючи її, ми рахуємо не її як таку, як і не вартість, і не капітал, а щось інше — час, продукти, гроші. Звичайно, вираховуючи це інше, "ми рахуємо і працю, і вартість, і капітал, але опосередковано, за посередництва чогось, якщо і не зовсім побічного, але все ж іншого"33. Звідси стає зрозумілим, що інтелектуально-творча діяльність невід'ємна від свого кількісного визначення. Тим більше сьогодні, в епоху економічної, фінансової цивілізації, в умовах якої зміщуються вектори духовних пріоритетів. Власне, це в кінцевому підсумку й зумовило постановку проблеми інтелектуальної власності.

Потреба у винагороді, оплаті є необхідним стимулом відчуженої праці, якою дійсна творча праця не виступає в жодній суспільній системі за самою своєю природою. Але ця "природа" не існує сама по собі, оскільки творець живе в суспільстві і змушений реагувати на запити соціального буття, яких чим далі, тим стає більше, і творчість перетворюється в необхідний компонент інтелектуальної праці. А кожна праця в тій чи іншій формі вимагає оплати. Тому винагорода, оплата є "соціальною компенсацією" відчуження людини від своєї сутності в процесі та в продукті не лише нетворчої, а й творчої, інтелектуальної праці. Звичайно, у творчій праці людина не відчужується від своєї сутності, а реалізує і розвиває її34. Проте реалізація — процес, взаємопов'язаний із суспільним буттям. Тут вступають у взаємодію, взаємозв'язок "Я" і "Ми". В суспільстві, котре в цілому, у своїй масі, ґрунтується на відчуженій праці нетворчого характеру, де стимул "винагороди" є універсальним стимулом відчуження людей до праці як джерела існування, цей стимул зовнішньо поширюється і на відчужену працю, створюючи ілюзорні форми підключення інтелектуально-творчої праці до процесу суспільної діяльності.

Досліджуючи проблему інтелектуальної власності, важливо зрозуміти, що людська культура ґрунтується на двох видах праці, які мають різні форми розвитку, відтворення і підключення до суспільного цілого. Необхідно прослідкувати динаміку, тенденції та особливості взаємодії цих двох сфер на сучасному етапі розвитку і спробувати знайти найбільш адекватні для нинішньої ситуації економічні, політичні, соціальні принципи їх взаємореалізації, відповідні сучасному рівню співвідношення цих двох сфер та їх вазі в суспільному розвитку. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли помітно стирається відмінність між інтелектуальною (творчою) і нетворчою (не інтелектуальною) працею. Прагнення універсалізувати, поширити на все суспільство принципи ефективності, важливі для тієї чи іншої сфери суспільної праці, призводить, у кінцевому підсумку, до зруйнування їх обох. Але не в плані їх тотального знищення, а внаслідок необхідності переходу до нових, вищих рівнів їх функціонування, зумовлених новими вимогами і запитами соціоекономічного буття.

Проблема полягає у прагненні певної частини представників інтелектуальної діяльності поширити принципи, органічно властиві тільки інтелектуально-творчій праці. Тут і починається той самий "тоталітарний комунізм", який змістив акценти і фактично спотворив уявлення про справжню цінність творчої і нетворчої, інтелектуальної і не інтелектуальної праці. Достатньо перенести адекватний інтелектуально-творчій праці принцип незалежності виробництва від винагороди (оплати) на організацію нетворчої праці і ми відразу отримуємо систему примусу, яка відтворює рабовласницькій лад, який у радянсько-соціалістичному варіанті породжує колгоспно-табірну систему. Парадокс полягає також у тому, що універсалізація цих принципів і поширення їх на все суспільство не лише боляче відображаються на ефективності нетворчої праці, а й спотворюють творчу працю, викликаючи колапс усієї соціальної системи. Причина такої ситуації ще й у системному запереченні інституту приватної власності, що остаточно знівечило цінність інтелектуальної діяльності в цілому і творчої праці зокрема. Заперечення ринкових товарно-грошових відносин у сфері організації нетворчої праці та переведення її на "соціалістичні рейки" утворює настільки неефективну економіку, що вона втрачає потребу в самих продуктах творчої праці. А звідси випливає закономірне спотворення сутності власності взагалі та інтелектуальної зокрема. У зв'язку з цим виникає, по суті, непотрібність, марність інтелектуально-творчої праці.

У цьому випадку суспільство "не потребує" цих продуктів не тому, що не може ефективно оцінювати їх відтворення, а тому,