Різні види власносності

План

4.5. Відносини власності.

4.6. Трансформація власності: приватна — особиста — інтелектуальна.

4.7. Власність та інтелект у контексті смислу життя.

Відносини власності

Власність як суспільне відношення виникає в її особистій формі. В умовах стародавніх цивілізацій ("азіатський спосіб виробництва" за К. Марксом) особиста власність правителя (фараона, імператора, царя) поширювалась фактично на всі багатства країни, значною мірою — і на життя її жителів. Характер залежності, яка виникла, можна кваліфікувати як суцільне кріпосництво. Фундаментальний принцип розподілу передбачав відчуження у виробника не тільки додаткового, а й значної кількості необхідного продукту на користь держави і наступне повернення його частини. Але саме це й означає, що власність правителя була саме особистою, що не існувало понять індивідуального і суспільного, не було поділу господарської та публічної сфер, і приватній власності фактично ні звідки було з'явитися. В рамках азіатського способу виробництва практично не було також інституту колективної власності, якого не могло бути там, де контроль правителя (або його представників) поширювався навіть на частину абсолютно необхідних благ. Таким чином, особиста власність суверена (правителя) на всі багатства країни протистояла особистій власності його підданих на засоби їх існування в найбільш повному і не завуальованому вигляді.

В античності ми спостерігаємо якісно іншу картину. Розвиток особистої власності відбувається не шляхом об'єднання її в руках верховного володаря, а в процесі присвоєння окремими громадянами як знарядь праці, так і землі, необхідної для сільськогосподарської та ремісничої праці. Первинною виявляється особиста власність громадян, і наслідком стає демократична держава; в цьому випадку як неминучий супутник особистої власності, яка розвивається, виникає колективна власність — на найбільш важливі елементи інфраструктури. Масштаби цієї власності в римську епоху були такими, що величезна державна машина впродовж століть здатна була існувати і розвиватися, не використовуючи більш-менш чіткої податкової системи. Особиста й колективна власність утворювали в античному суспільстві певну самодостатню єдність, яка не залишала скільки-небудь значного місця для власності приватної. Особиста власність громадян на земельні наділи забезпечувала їх всім необхідним для життя, особиста власність рабовласників на рабів і маєтки досягла того ж результату, а колективна власність populis Romanum на суспільне майно усувала найважливіші причини соціальної напруги. Приватна власність могла заявляти про себе лише у вузькому секторі ринкового господарства, зокрема ремісничими ергастеріями; однак у властивій античному суспільстві господарській системі, охарактеризованій як структурне товарне господарство, приватний сектор не міг набути суттєвого розвитку29.

Домінування особистої власності не визначає, таким чином, конкретного способу виробництва. Однак воно вносить у господарську практику поєднаність працюючого із засобами виробництва і разом з тим зумовлює відсутність економічних відносин на етапі виробничого процесу. Перше може означати, що або працюючий володіє засобами виробництва як їх власник, або він сам є не більш ніж засобом виробництва; друге — що зовнішній примус до праці або зовсім немає, або він забезпечується прямим і неприкритим позаекономічним насиллям30.

Стосовно приватної власності, то вона з'являється там і тоді, де і коли економічні відносини проникають усередину самого виробничого процесу. В цьому випадку примус до праці не вимагає прямого насильства і здійснюється економічними методами, а засоби виробництва вже не можуть належати працівнику (робітнику). Становлення системи приватної власності визначається як технологічними, так і соціальними процесами, що проходили в суспільствах феодального типу. Нові умови виробництва поставили вимогу створення великих майстерень та фабрик і наростання поділу праці, а класова структура суспільства, яка модифікувалася, породила соціальні групи, які не мали стосунку до основних класів панів. При цьому концентрація приватної власності відбувалася і внаслідок накопичення особистої власності окремих незалежних виробників та на основі залучення до ринкового обігу особистої власності представників панівного класу. Специфічний характер господарського прогресу пізньофеодального суспільства утруднював розуміння сутності приватної власності. Про це свідчать хоча б твори економістів-меркантилістів того часу. З одного боку, особиста власність землевласників і ремісників стала перетворюватися на приватну. Але в міру поширення, що передбачало виробництво продукту, призначеного для реалізації на ринку, а не виконання трудових обов'язків або внесення натурального оброку. З іншого боку, особиста власність аристократії (насамперед на землю та інші засоби виробництва, які є такими, що не виробляють) стала комерціалізуватися і навіть перетворюватися на приватну.

У подальшому ці два види власності набули тісного взаємозв'язку: представники третього стану почали купувати землю й освоювати її капіталістичне користування, а дворяни — не менш активно вкладати кошти в торгівлю і промисловість. "Часто ми бачимо, — зазначав В. Зомбарт, — що впливові дворяни з'єднуються з буржуазними грошовими людьми або також і з бідними винахідниками для спільного ведення справ: дворяни турбуються тоді про необхідні права на свободи або на захист, тоді як інший учасник вносить свої гроші або свої ідеї. Таке поєднання ми постійно бачимо у Франції та Англії впродовж XVII і XVIII cm. Підприємства ж феодалів відіграють впродовж епохи раннього капіталізму більш важливу роль, ніж це звичайно схильні визнавати"31. І далі наводиться низка прикладів, які свідчать про активний процес формування приватної власності в її взаємозв'язку з особистою власністю. Всюди — участь дворян у гірничій і гірничозаводській промисловості тощо. Особиста власність неухильно перетворювалася на приватну, і єдиною метою такого перетворення було забезпечення можливостей її самозростання. Завершення цього процесу збіглося з набуттям товарними відносинами ринкового господарства вигляду цілісної системи. В результаті були остаточно втрачені відмінності між особистою і приватною власністю, і поняття приватна власність почало застосовуватися до будь-якої власності, не залежно від її призначення і напрямку використання32.

Це застосування здійснило вплив на всі соціальні теорії, які не завжди могли дати належне тлумачення і розуміння приватній власності.

Посилення матеріальних інтересів у наш час сприяло спря-мованості капіталістичного підприємця насамперед у тому, що воно значно підвищило в ньому інтерес до здобування за-собів багатства, тобто його споживчий інтерес. Полювання за доларом зовсім уже не таке уявне, як нас хочуть запевнити підприємці-філософи з висоти свого книжного багатства. Воно все-таки є надзвичайно важливою пружиною в побудові сучасного нашого господарства, і посилене прагнення до на-живи, котре викликали, серед інших причин, й успіхи техніки, становить достатньо важливий елемент психіки сучасної еко-номічної людини. Те, що з цієї жадоби наживи знята пляма, те, що ми нині не вважаємо більш безчесним, якщо хто-не-будь женеться за доларом, те, що ми зберігаємо зв'язок у суспільстві з людьми, про яких всім відомо, що полювання за доларом становить єдиний зміст їх життя, — все це, звичай-но, багато в чому сприяло розвитку цієї сторони капіталістич-ного духу, а це стало можливим лише тоді, коли вся спрямо-ваність епохи стала іншою під впливом завоювань техніки.

В. Зомбарт

Остаточно приватна власність утвердилася з розвитком буржуазного суспільства. Сфера приватної господарської активності повністю чітко відокремилась від сфери компетенції держави, а право власності практично на всі засоби виробництва не могло бути реалізоване поза рамками економічної взаємодії з власниками робочої сили. За буржуазного типу виробництва приватна власність набула в цей період своє найбільш повне втілення. "З ходом капіталістичного розвитку, — зазначав В. Зомбарт, — створюється щось таке, що вигідно відрізняється від інших товарів і послуг, які виробляються, тим, що воно не знищується, але від покоління до покоління нагромаджується великими масами: це досвід"33. На основі цього досвіду дедалі більше зміцнюється і розвивається інститут приватної власності.

Заслуговує на увагу думка, що розроблене в концепціях мислителів епохи Просвітництва і марксистів переконання про необхідність подолання приватної власності, є помилковою. Потрібно виходити з того, що приватна власність не може бути подолана в умовах Історичних меж класового суспільства. Тим більше, що її знищення не є умовою встановлення справедливого соціального порядку, оскільки власність особиста здатна стати основою ще більшої нерівності та гніту. Одночасно немає жодних підстав стверджувати, що приватна власність поступово буде заміщуватися системою суспільної власності34. Досвід комуністичних перетворень, у СРСР та інших країнах, переконливо засвідчив: спроба створити систему суспільної власності призвела до радикального перерозподілу власності на користь держави; місце східного деспоту зайняла знеособлена бюрократична машина, однак це на практиці не змінило сутності нових порядків: держава виступила верховним власником великої частини національного надбання, громадяни на правах особистої власності володіли обмеженим колом предметів вжитку, а розподіл життєво необхідних благ здійснювався під жорстким контролем бюрократії.

Схожими є причини стагнації комуністичних суспільств і "стабільності" азіатських монархій: і там, і там особиста власність громадян подавлялася особистою власністю правителя (або держави), однак у першому (хронологічно) випадку за цим стояла виробнича необхідність (підтримка іригаційного землеробства, здійснення громадських робіт, оборонні заходи), тоді як у другому така "необхідність" зумовлювалася суто ідеологічно, що різко обмежувало можливості прогресу. Тому "успіхи" соціалізму, як і "досягнення" стародавніх