Такі аспекти подолання приватної власності містять у собі нові проблеми. Усунення панівної ролі речовинних матеріальних факторів знімає будь-які перепони зростанню соціальної та майнової нерівності. Утопісти минулих століть не усвідомлювали, або, скоріше, не передбачали, що досягнення свободи, котре забезпечується торжеством особистої власності, не лише не означає досягнення рівності, але скоріше стає умовою її неможливості. Будучи породженим не відносно умовними і зовнішніми характеристиками, а сутнісними відмінностями внутрішнього потенціалу членів суспільства, новий соціальний поділ може стати значно більш жорстким, ніж в епоху панування приватної власності. Інтелектуальна власність — це вищий рівень існування не лише власності, а й людини, це свідчення того, що удосконалення суспільства не лише може, а й буде здійснюватися не тільки завдяки політичним зусиллям, а й трансформації власності. Інтелектуальна власність — це духовна форма існування приватної і особистої власності.

Власність та інтелект у контексті смислу життя

Історія розвитку економічної думки показує, що в кінцевому підсумку вона має антропологічну спрямованість. Кожна проблема, навіть абстрагована від людини, насправді спрямована на вирішення її безпосередніх, смисложиттєвих проблем. Особливо рельєфно це виявляється в контексті вирішення проблеми власності. Вся створена завдяки економічній діяльності культурно-матеріальна дійсність наскрізь пронизана відносинами володіння і власності. Без цих відносин важко уявити суспільство цілісним і дієвим. Намагання позбутися власності, як показала попередня історія, ні до чого, крім суспільних негараздів, не привели. Окремо взята річ, предмет, позбавлена володіння, у якої немає власника, втрачає свою значимість і попросту вмертвляється. Вона нікому не належить, нікому не слугує, оскільки втратила свою якість — бути власністю. Річ, предмет і навіть людина видається ще придатною для користування, але втрата статусу власності робить її непотрібною. Але потрібні інші речі, предмети, ідеї, люди, що й породжує нескінченну боротьбу за їх володінням. А звідси — проблема багатства і само собою власності, володіння якою є умовою одержання щастя і повноти буття.

Однак існує й інший тип особистості — аскет і наївний альтруїст, сповнений почуття справедливості та милосердя. Ми звикли так називати людей скромних, які віддалені від жадоби і невгамовного прагнення "економічної людини" до володіння багатством і власністю. Щоправда, давні греки називали "аскетами" тільки осіб, котрі прагнули до доброчинності, особливо в підкоренні своїй волі, своєму "внутрішньому голосу". У християнському ж розумінні такого типу людина є спрямованою на служіння Богу, оскільки прагне не до багатства, а до любові до ближнього. Отже, перед нами дві позиції — аскетизм і жадоба до багатства, до власності, які несумісні одна з одною. В Євангелії Ісус Христос застерігає: "Ніхто не може слугувати двом панам: або одного будуть ненавидіти, а другого любити, або одному стане сприяти, а про друге не дбати. Не можна слугувати Богу і Маммоні (багатству)" (Мат. 6, 24; Лук.16,9-13). Велика прірва між сріблолюбцем і доброчинцем: першого чекають муки в пеклі, а другого — утіхи в раю (Лук. 16,25). Проте в земному житті все трапляється навпаки: багач насолоджується і веселиться, а бідні страждають від холоду і голоду.

Тут і виникає вічна проблема, вирішення якої стимулює економічну діяльність як у теорії, так і на практиці: який шлях обрати, кому і чому слугувати? В чому кращий смисл? Відповідь дає собі кожен сам, але є певне спільне прагнення поєднати економізм з аскетизмом, знайти певний компроміс, гуманізувати якщо не саму власність, то форму її використання, надати їй якусь очевидну загальну корисність, тобто зробити з мамони не ідола, а слугу. З давніх часів думка і мораль шукають вихід із зачарованого кола, але так і не привели до виникнення певного єдиного погляду, а тим більше єдиного способу життя. В історичному плані така різноманітність думок і діянь — благо, оскільки є свідченням духовно-інтелектуального прогресу. Але якщо взяти швидкоплинне життя окремої людини, то його сенс залежить від суб'єктивного погляду. Одні вбачають у власності основу свободи і добробуту, матеріального достатку, тобто суцільне добро. Інші вбачають у власності та багатстві причину ворожості, насилля і зіпсованості, джерело несправедливості та страждань, тобто суцільне зло. Звідси й виникають два протилежних порядки ідей і явищ, і, таким чином, два різних підходи до визначення сенсу людського життя. Вони, крім усього, визначили також напрям розвитку економічної думки в її різних спрямуваннях.

Виникає питання: який стосунок має власність, насамперед приватна, до смислів людського життя, і одночасно якою мірою те чи інше суб'єктивне уявлення про сенс особистого життя впливає на ставлення людини до власності? Для прикладу можна навести два протилежних погляди, які визначили напрям розвитку не лише економічного знання, а й суспільства в цілому. Першу позицію в лаконічній і зрозумілій формі висловив П.Ж. Прудон: "Власність є крадіжкою". Другу досить вдало репрезентував російський мислитель І.О. Ільїн: "Мати приватну власність і господарську самодостатність, що випливає з неї, є велике благо. Чим менше людей позбавлено цього блага, тим краще. Чим більше людей відірвано від власності, тим більш несправедливим є суспільний лад, тим менш життєздатною є держава"40.

Сучасні юристи, взявши на віру слова економістів, всі май-же залишили теорію первісного заволодіння як занадто не-вигідну і прийняли виключно теорію, відповідно якої власність породжується працею.

Але захисники праці не помічають, що їх система явно су-перечить кодексу, всі параграфи і всі постанови якого перед-бачають власність, що ґрунтується на факті первісного заво-лодіння. Якщо праця, внаслідок присвоєння, що випливає з неї, є єдиним джерелом власності, то громадянський кодекс обманює, хартія є неправдивою і увесь наш соціальний устрій становить насилля над правом... Я попередив, що теорія, яка засновує власність на праці, так само як і теорія, яка засновує власність на заволодінні, неминуче передбачає рівність станів.

П.Ж. Прудон

Як перша, так і друга пропозиції репрезентують два протилежні погляди, в кожному з яких можна знайти як позитивний, так і негативний момент. Що цілком закономірно, адже діалектика власності, як і життя в цілому, така, що вона може бути і добром і злом, а іноді навіть одночасно — і злом, і добром разом. Стосовно П.Ж. Пру дона, то він таврує не саму власність, а її крадіжку. Однак, щоб вкрасти, потрібно, щоб існувало те, що можна було б незаконно привласнити, і в кого. Це питання французький мислитель не ставить і не відповідає на нього, що цілком природно, оскільки не так легко відповісти. Адже створена особистою працею річ не є крадіжкою, а є саме власністю того, хто її виробив, а не когось іншого. Людина може вживати свою річ за особистим бажанням, і ніхто інший таким правом без згоди господаря не наділяється. Можна також заволодіти нічиєю річчю (наприклад, збирати гриби), купити її в іншого, отримати законно у спадщину, написати книгу — і все це буде не крадіжкою, а мною породженою або природною власністю. Звичайно, можна стати крадієм грибів, якщо ліс є чиєюсь приватною власністю. Або книга є не власною творчістю, а плагіатом. Однак все-таки потрібно визнати можливість якоїсь певної первісної природної, а не вкраденої, власності. Цього не заперечує П.Ж. Прудон, але зосереджує свою увагу саме на великій власності. Вона й виступає об'єктом суперечки й боротьби.

За великим рахунком зовсім не крадіжка, а саме реальна людська сила і старання, розум і праця утворюють власність і встановлюють право на неї. Власність — поняття соціальне, вона виникає тоді, коли виникають відносини між людьми. Відношення до речі — це також ще не власність, а тільки її потенція. Книга тільки тоді стає власністю, коли я її написав. П.Л. Лавров критикував вульгарні погляди П. Прудона на власність і доводив, що той заперечує власність тільки заради справедливості та свободи особистості, у яких вона стоїть на шляху. І це насамперед велика власність. Дрібну і соціалізовану власність французький мислитель захищав. "Повсюдно зло випливало з неможливості обмежити розвиток начала егоїстичною справедливістю у сфері, де можна було зовсім говорити про дані для її розвитку; для неї потрібна одна з речей, привласнених першою людиною. Звідки тут з'явитися справедливому рішенню? Якби сама річ мала особисту гідність, то рішення належало б їй; але вона є не особистістю, а річчю"41. Тут важливими є дві ідеї: власність потрібна для забезпечення майбутнього, але тільки самого власника, а не для інших людей. Здатність відчувати те, що несправедливе і аморальне, хоча воно може бути приємним і корисним, властива лише людині.

Інакше оцінював власність родоначальник всієї філософії російського Срібного віку В. Соловйову а слідом за ним й інші видатні постаті того часу. Він вважав, що "власність взагалі не має морального значення.