Важливою формою міжнародного співробітництва у сфері охорони інтелектуальної власності є діяльність регіональних міжнародних організацій. У 1973 р. була підписана Європейська (Мюнхенська) конвенція про видачу європейського патенту, згідно з якою розпочало роботу Європейське патентне відомство та було ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, дійсного для всіх країн — членів Конвенції. Кожна країна — учасниця конвенції зобов'язалася створити: спеціальне відомство промислової власності, одним із завдань якого стало видання офіційного періодичного бюлетеня з прізвищами власників патентів та коротким описом запатентованих винаходів, репродукціями зареєстрованих товарних знаків, відомостей про промислові зразки тощо; центральне сховище для ознайомлення громадян з патентами на винаходи, промисловими зразками тощо.

Європейське патентне відомство (ЄПВ) приймає заявки, проводить експертизу та видає європейський патент на винахід, який діє 20 років від дати подання заявки і має силу національного патенту на території кожної із зазначених у заявці держав. Процедура патентування в ЄПВ є дорожчою порівняно з традиційним процесом патентування, однак має значні переваги, оскільки подання заявки однією мовою в одне патентне відомство через одного патентного повіреного може завершитись отриманням патенту, що діє на території всіх або кількох держав — учасниць Європейської патентної конвенції.

На сьогодні активно розвивається також міжнародне оформлення заявок за процедурою РСТ, згідно з якою заявки однієї країни, подані за цією процедурою, можуть діяти у всіх країнах, які приєдналися до Договору патентної кооперації. Якщо на початку 70-х років минулого століття до цього договору приєдналися лише 18 країн-засновниць, то тепер їх уже 123. Кожна з них гармонізувала своє інституційне середовище з метою узгодження міжнародного та національного рівнів подання заявки.

У 1994 р. у Москві була підписана Євразійська патентна конвенція, згідно з якою було створено Євразійське патентне відомство та ухвалено рішення про видачу єдиного патенту, що діє на території країн — учасниць Конвенції.

Міжнародне співробітництво у сфері охорони товарних знаків та знаків обслуговування було започатковане Мадридською угодою про міжнародну реєстрацію знаків, яка була затверджена 14 квітня 1891 р. Ця угода уможливила отримання правової охорони знаків у всіх країнах Мадридського союзу шляхом подання однієї типової заявки в Міжнародне бюро ВОІВ. Заявки на таку реєстрацію спочатку подаються у національні патентні відомства, а вже потім реєструються у Міжнародному бюро. Інформація про ці товарні знаки та знаки обслуговування друкується у періодичному журналі на основі Міжнародної класифікації товарів і послуг для реєстрації знаків. Термін міжнародної реєстрації знаків для товарів і послуг — 20 років. Лише до кінця 1996 р. кількість чинних міжнародних реєстрацій становила 320 000. Дія кожної з цих реєстрацій поширювалась у середньому на 11 країн.

Оскільки в Мадридській угоді не брали участь деякі країни — визнані лідери у сфері товарних знаків (США, Велика Британія, Японія) в червні 1989 р. в Мадриді була проведена Дипломатична конференція, яка завершилась підписанням Протоколу до Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, який ліквідував труднощі щодо приєднання окремих держав до цієї угоди.

У 2004 р. у рамках системи міжнародної реєстрації товар-них знаків було подано 29 459 міжнародних заявок, що пере-вищило рівень 2003 р. на 23,5 %, в тому числі Німеччина — 5393 міжнародні заявки (18,3 %), Франція — 3503 (11,9 %), Італія — 2499(8,5 %), Бенілюкс — 2482(8,4 %), Швейцарія — 2133(7,2%), США — 1734(5,9%).

Поряд із країнами, що мають розвинені системи охорони прав інтелектуальної власності, значно активізували діяль-ність у сфері міжнародної реєстрації товарних знаків Китай (приріст —+115%) Австралія (+100,9 %), Республіка Корея (+86,8 %), Болгарія (+82,5 %), Японія (+75,6 %), Словенія (+64,8 %), Латвія (+62,7 %), Угорщина (+47,4 %), Австрія (+36,8 %), Туреччина (+36,4 %) та ін.

До кінця 2004 р. у Міжнародному реєстрі діяли близько 420 000 міжнародних реєстрацій товарних знаків, власника-ми яких були більш ніж 138 280різноманітних суб'єктів.

У 1958 р. була укладена Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію. Згідно з цією угодою найменування місць походження реєструються Міжнародним бюро ВОІВ у Женеві за заявками відповідних компетентних органів держав і доводяться до відома держав, що домовляються. Останні зобов'язуються охороняти зареєстровані у міжнародному порядку найменування доти, доки вони охороняються в країні походження.

Охорона та захист авторського і суміжних прав у міжнародному масштабі

Міжнародне співробітництво у сфері охорони та захисту авторського права було започатковане ще у середині XIX ст. на основі укладення двосторонніх договорів. Перший міжнародний договір про охорону авторського права був підписаний 9 вересня 1886 р. у м. Берні. В основі Вернської конвенції про охорону літературних і художніх творів лежать такі принципи:—

національного режиму" згідно з яким творам, створеним в одній з країн — членів Бернського союзу, забезпечується така ж охорона в інших країнах-учасницях;—

автоматичної охорони, згідно з яким охорона авторських прав не обумовлюється виконанням будь-яких формальностей і не пов'язана з реєстрацією, депонуванням тощо;—

незалежності охорони, згідно з яким твори отримують охорону незалежно від існування охорони чи терміну її дії у країні походження товару;—

ретроактивної охорони, згідно з яким гарантується охорона творів, термін охорони яких не закінчився в будь-якій країні Бернського союзу.

Бернська конвенція встановлює такі норми охорони авторського права:—

охорона поширюється на будь-які наукові, літературні, художні твори незалежно від способу чи форми їх вираження,—

особистими немайновими правами авторів визнаються: право автора на твір та право на захист репутації автора;—

майновими правами авторів проголошуються: право на відтворення твору, право на публічне виконання твору, право на сповіщення для загального відома виконання твору, право на переробку твору тощо;—

тривалість охорони авторського права становить термін життя автора та не менш ніж 50 років після його смерті.

Відповідно до Бернської конвенції не потребує дозволу автора використання цитат із його творів або використання самих творів як ілюстрацій у процесі навчання за умов обов'язкової вказівки імені автора (дотримання права авторства). Станом на 3 листопада 2004 р. країнами — учасницями Бернської конвенції було 157 держав.

У1996 р. у Женеві була підписана Угода ВОІВ з авторського права, яка становить подальший розвиток основних положень Бернської конвенції з урахуванням сучасних технологій та нових, не врегульованих раніше, прав. Серед об'єктів, що охоплюються авторським правом, у Договорі виділяються комп'ютерні програми (незалежно від способу чи форми їх вираження), які охороняються як літературні твори, та компіляції даних (бази даних) у будь-якій формі, яка за добіркою та розташуванням даних є результатом інтелектуальної творчості. Згідно з договором права авторів поділяться на такі:—

на розповсюдження (виключне право дозволяти доводити до загального відома оригінал та екземпляри своїх творів шляхом продажу чи іншої передачі права власності);—

на прокат (виключне право дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналів або екземплярів комп'ютерних програм, кінематографічних творів та творів, втілених у фонограмах);—

на доведення до загального відома (виключне право дозволяти доводити будь-яке повідомлення до загального відома різними способами, в тому числі через систему Інтернет).

Питання охорони суміжних прав вперше обговорювались на дипломатичній конференції в Римі у 1928 р. в контексті розгляду пропозицій щодо внесення змін до Бернської конвенції. Дискусії з цього приводу були продовжені в Брюсселі у 1948 p., однак не були завершені прийняттям відповідних угод. Лише у 1960 р. у Гаазі на нараді експертів Міжнародного бюро з охорони інтелектуальної власності, ЮНЕСКО і МОП був розроблений проект Конвенції, презентований на Дипломатичній конференції в Римі 26 жовтня 1961 р. На цій конференції було прийнято Міжнародну конвенцію про охорону прав виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення, яка набрала чинності 18 травня 1964 р. Для того, щоб приєднатися до Римської конвенції, держава повинна бути членом не лише ООН, а й Бернського союзу або Всесвітньої конвенції з авторського права, оскільки за відсутності дієвої системи захисту авторського права охорона суміжних прав не може вважатися ефективною.

Римська конвенція 1961 р. ґрунтується на принципі національного режиму. Відтак, крім прав, що гарантуються цією конвенцією і формують мінімальний рівень охорони, в державах-учасницях іноземні виконавці, виробники фонограм і організації ефірного мовлення користуються тими ж правами, які надаються цими державами своїм громадянам.

Римська конвенція проголошує: право виконавців дозволяти або забороняти запис своїх виконань, їх відтворення, мовлення тощо; право виробників фонограм дозволяти чи забороняти пряме чи непряме відтворення їх фонограм; право організацій мовлення дозволяти чи забороняти відтворення їх передач, запис, відтворення таких записів тощо.

Водночас Римська конвенція допускає обмеження майнових прав авторів у національних законах у випадках особистого використання творів, використання коротких уривків у зв'язку з репортажами про поточні події, використання творів з метою навчання, наукових досліджень тощо.

Масове поширення піратства фонограм у другій половині XX