2. Промислова придатність. Директива про охорону корисних моделей, розроблена Комісією ЄС трактує промислову придатність як можливість використання корисної моделі у промисловості або сільському господарстві.

3. Винахідницький рівень. Корисна модель має винахідницький рівень, якщо для фахівця певної галузі він не "дуже очевидно" випливає з рівня техніки. Відтак вимоги до винахідницького рівня корисних моделей нижчі, ніж до винаходів. При цьому важливого значення набувають зручність використання та технічні переваги корисної моделі.

Отже, корисні моделі відрізняються від винаходів такими ознаками: охоплюють вужче коло об'єктів і стосуються нових технічних рішень в основному в галузі механіки (пристроїв, пристосувань, корисних предметів, які мають просторову форму); мають нижчий винахідницький рівень; потребують дешевшої та простішої процедури надання правової охорони; передбачають коротший термін дії охоронного документа.

Охоронний документ на корисні моделі, який видається у більшості країн світу, називається свідоцтвом. Водночас це може бути "малий патент" (Австралія), "свідоцтво про корисність" (Франція), "короткотерміновий патент" (Бельгія) тощо. Правова охорона не надається корисним моделям, які суперечать суспільним інтересам та загальноприйнятим нормам моралі.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що корисні моделі мають важливе значення для тих галузей, які характеризуються швидкою зміною попиту та значною конкуренцією виробників (приладобудування, оптика, електротехніка тощо).

Критерій нижчого винахідницького рівня значною мірою є суб'єктивним, у зв'язку з чим інколи дуже важко розмежувати корисну модель і винахід. Відтак одне і те саме оригінальне технічне рішення в одній країні може охоронятись патентом на винахід, а в іншій — свідоцтвом на корисну модель. У зв'язку з цим законодавство багатьох країн допускає перетворення заявки на патент у заявку на корисну модель і навпаки, а у ст. 4 Паризької конвенції про охорону промислової власності (1883) зазначається, що заявка на корисну модель в одній краї ні-учасниці може бути підставою для отримання конвен-ційного пріоритету на отримання патенту на винахід у іншій країні-учасниці. Законодавство деяких країн (Німеччини, Італії) дозволяє одночасно з поданням заявки на патент оформляти заявку на корисну модель, що уможливлює отри-мання охоронного документа у випадку відмови від видачі патенту на винахід.

Загальновизнано, що розвиток ринкової економіки та насичення потреб споживачів у товарах масового виробництва загострюють конкурентну боротьбу між товаровиробниками і суттєво змінюють її форми. Постіндустріальні тенденції еволюції розвинених країн виявляються у зростанні вимог споживачів до якості, привабливості товарів і послуг, їх естетичного рівня, ергономічності (простоти та зручності у користуванні), які перетворюються на важливі переваги економічного суперництва товаровиробників. Зазначені характеристики товарів досягаються засобами художнього конструювання (дизайну), що поєднує прийоми техніки і мистецтва, надаючи виробам виразність, раціональність форми і композиційну цілісність. За цих обставин зовнішній вигляд виробу, його художньо-естетичний рівень набувають самостійної комерційної цінності, перетворюючись на важливий об'єкт відносин інтелектуальної власності.

Промисловий зразок — це художньо-конструктивне рішення промислового або ремісничо-кустарного виробу, що визначає його зовнішній вигляд. Таким чином, промислові зразки є результатом творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання, декоративно-естетичного вирішення зовнішнього вигляду виробу, що в міжнародній практиці позначається терміном "дизайн". Найважливішими характеристиками промислового зразка як об'єкта інтелектуальної власності є: естетична чи декоративна (пов'язана з формою, структурою, кольором та іншими ознаками, які впливають на зорове сприйняття) сторона корисного виробу (побутового чи виробничого призначення); єдність естетичного та технічного виконання виробу, за якої зовнішня форма виробу невіддільна від його змісту; можливість багаторазового промислового відтворення, (інакше виріб буде кваліфікований як твір декоративно-прикладного мистецтва, який має унікальні характеристики й охороняється авторським правом).

На практиці розрізняють різні види промислових зразків: загальнокорисні, промислові рисунки і моделі, а також об'ємні, площинні, комбіновані.

Найважливіші умови правової охорони промислових зразків такі.

1. Новизна. Промисловий зразок визнається охороноздатним, якщо сукупність суттєвих ознак виробу, його забарвлення не відомі з відомостей, які стали загальнодоступними до дати його пріоритету.

2. Оригінальність. Промисловий зразок визнається оригінальним, якщо його суттєві ознаки (естетичні, ергономічні особливості зовнішнього вигляду виробу, його форма, конфігурація, поєднання кольорів) зумовлюють самостійний (не запозичений) творчий характер дизайну виробу.

3. Промислова придатність — можливість використання промислового зразка у промисловій чи іншій сфері господарської діяльності.

Промислові зразки захищаються від копіювання чи імітації за допомогою свідоцтва про реєстрацію або патенту. Водночас творець може охороняти новий і оригінальний дизайн за нормами авторського права (наприклад, коли йдеться про виробництво якісного модного одягу, меблів тощо). На думку більшості дослідників, патентний захист є ефективним стосовно зовнішнього вигляду об'єктів довгострокового користування, які поєднують оригінальний дизайн і нові технічні рішення. Незважаючи на те, що на відміну від авторського права патент потребує експертизи, він забезпечує виключення конкурентів та захист творця як від копіювання промислового зразка, так і від його імітації (внесення незначних змін за збереження сутності).

Засоби індивідуалізації як складова інтелектуальної власності

Поглиблення суспільного поділу праці, глобалізація економіки та постіндустріальні перетворення розвинених країн підвищують роль та значення засобів індивідуалізації суб'єктів господарювання, а також виробленої ними продукції, виконаних робіт та наданих послуг, покликаних допомогти споживачам зробити свій вибір. Найважливішими критеріями віднесення засобів індивідуалізації до об'єктів інтелектуальної власності є їх охороноздатність та оборотоздатність — можливість відокремлення від конкретної юридичної чи фізичної особи (крім географічних зазначень). За умов загострення конкурентної боротьби знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, географічні зазначення набувають суттєвої економічної цінності, оскільки забезпечують зростання обсягів збуту продукції та підвищення прибутків фірм. Так, згідно з "Business Week" товарні знаки провідних фірм оцінюються на сьогодні так: "Соса-Соlа" — 70,45 млрд. дол. США, "Microsoft" — 65,17 млрд., ІВМ — 51,77 млрд., GE — 42 млрд., Intel — 31 млрд. дол. США1. В сучасній літературі сформувалися три основні підходи до аналізу економічної ролі засобів індивідуалізації: ортодоксальний підхід, що ґрунтується на простій моделі споживчого вибору, з якого не випливає необхідність використання засобів індивідуалізації в економічному обміні; стандартний мікроекономічний підхід, який приписує засобам індивідуалізації роль гарантів якості за умов невизначеності або роль засобів диференціації продукції.

Відомий американський економіст Е. Чемберлін вважав, що засоби індивідуалізації мають двоїсту (монопольну та конкурентну) природу та уможливлюють, з одного боку, зростання конкурентних переваг, а з іншого — монопольну владу. На думку вченого, співвідношення монопольної та конкретної складових залежить від еластичності попиту та специфічних якостей цих товарів. Водночас охорона та захист засобів індивідуалізації дають змогу отримувати прибуток від продукції, що не має особливих, унікальних властивостей; додає новий елемент "недосконалості" ринку; призводить до марнотратства ресурсів, у тому числі на рекламу засобів індивідуалізації2.

До обмежень стандартного мікроекономічного підходу слід віднести ігнорування трансакційних (контрактних) аспектів, пов'язаних з використанням засобів індивідуалізації, механізму, який дає можливість останнім виконувати роль сигналів якості, репутації; відсутність порівнянь різних інституційних альтернатив.

Неоінституційний підхід, що ґрунтується на теорії трансакційних витрат та економічній теорії прав власності, дає змогу аналізувати специфіку контрактних відносин, пов'язаних із засобами індивідуалізації; досліджувати останні як одне з альтернативних інституційних утворень, покликаних забезпечити виконання контрактів; виявляти його обмеження та переваги, в тому числі порівняльні переваги різних інституційних угод та альтернативних систем специфікації прав на засоби індивідуалізації3.

Товарний знак — умовне символічне позначення для індивідуалізації товарів та ідентифікації джерел їх походження (виробників).

Термін "товарний знак" традиційно використовується стосовно знаків індивідуалізації товарів. Оскільки за умов переходу до інформаційного суспільства та економіки знань зростає роль та значення сфери послуг, її часто в обсягах ВНП, виникає об'єктивна необхідність індивідуалізації однорідних послуг, які отримують споживачі від страхових, освітніх, туристичних та інших компаній. Цю функцію виконують знаки обслуговування — умовні символічні позначення для індивідуалізації послуг та ідентифікації їх джерел.

Оскільки товарні знаки і знаки обслуговування виконують однакові функції, законодавство більшості країн світу надає їм правову охорону.

Товарні знаки мають тисячолітню історію, оскільки з давніх часів люди використовували спеціальні символи для позна-чення виробленим ними товарів. Уже стародавні римляни, греки, єгиптяни, застосовували спеціальні позначення, для ідентифікації місця походження товарів чи належності їх пев-ній майстерні. Майже за 4000 pp. до н. е. будівельники Ассирії і Вавилону вирізали на камінні збудованих ними споруд свої фірмові знаки. Знайдений археологами глиняний посуд, ви-роблений у Китаї у V тис. до н. е. був маркований спеціальни-ми позначеннями тогочасних гончар/в.

У середні віки в західноєвропейських країнах широко вико-ристовувались клейма, які давали змогу відрізнити продукцію одних виробників від інших. З часом замість клейма майстра на виробах почали проставляти герб цеху. При цьому здійс-нювався суворий контроль за тим, щоб цими позначеннями не маркувались неякісні вироби. Так, статути середньовічних гільдій містили приписи, які зобов'язували майстрів золотих та олов'яних справ