Узагальнюючим мірилом рівня соціального забезпечення населення країни може бути індекс розвитку людини (JPJ1). Він розраховується як зважена сукупність душових показників доходу, заробітної плати, купівельної спроможності населення ("споживчий кошик"), рівня освіти, медичного обслуговування та ін. Найвище значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником розвинуті країни лідирують. Перша десятка лідерів розмістилася так: Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург, Канада, Швеція, Швейцарія, Ірландія, Бельгія, США. Отже, лідерами за ІРЛ є країни розвинуті, але не найбільш потужні (за винятком США). Для порівняння: Росія в цьому списку посідає 62-е місце, Білорусь 67-е, Україна 78-е. Завершують таблицю Сьєрра-Леоне та Нігер (табл. 12.5).

Розраховується також рейтинг рівня життя країн світу. Тут знову таки очолює таблицю Норвегія, а наступні місця в десятці посідають: Швеція, Канада, Бельгія, Австралія, США, Ісландія, Нідерланди, Японія, Фінляндія. Білорусь має 56-е місце, Росія 60-е, Україна 80-е. Завершують таблицю тіж самі Нігер (172-е) і Сьєрра-Леоне (173-е). 

Наслідком високого рівня життя є й висока його тривалість у розвинутих країнах; з 1960 р. до 1997 р. вона піднялася пересічно з 70 до 77 років, тоді як у найменш розвинутих країнах - тільки з 4І до 63 років.

Високий рівень життя в розвинутих країнах є наслідки як потужного розвитку економіки в цілому, так і політики держави в соціальній сфері. Залежно від ролі уряду, профспілок, роботодавців у господарському і соціальному регулюванні в розвинутих країнах можна виокремити такі моделі економічного розвитку: ліберальна, корпоратпві-стська, соціально-ринкова; кожна з них має свої різновиди за окремими країнами.

Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, меншею мірою також Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімальним втручанням урядових структур у механізм взаємодії підприємців і робітників. Роль профспілок дуже послаблена порівняно з країнами інших моделей. Підприємець укладає контракт з найманцем, виходячи з конкретної ситуації на рику праці й часто не узгоджує свої дії з профспілкою. Він також може звільнити робітника без згоди профспілкової організації. Це надає йому гнучкості поведінки в ситуаціях, коли економічна кон'юнктура вимагає оперативного скорочення персоналу. Стосунки між підприємцем та робітником будуються, насамперед на професійних якостях робітника: кваліфікації, освіті, сумлінній праці. Сказане не означає, що профспілки в цих країнах взагалі не відіграють ніякої ролі. В США, наприклад, діє профспілкове об'єднання - Американська федерація праці - Конгрес виробничих профспілок (АФП-КВП), яке нараховує понад 13 млн членів (16% загальної чисельності робітників). Проте воно вирішує соціальні проблеми й захищає трудівників, так би мовити, на вищих рівнях соціально-економічної структури країни: впливає на прийняття Конгресом законодавства з питань праці, на регулювання імміграційного руху і т. ін. Профспілки США свої дії тісно ув'язують з урядовими інститутами та об'єднаннями підприємців. Уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні, законодавчо впливає на рівень цін у країні, зайнятість тощо.

В цілому ліберальна модель виявила свою ефективність. Високий рівень доходів і заробітної плати, вищий, ніж у більшості інших країн, мирить американських робітників із деякими обмеженнями своїх прав у трудових стосунках з підприємцями. Законодавство США надає власникам фірм свободу дій у досить широких межах, і це стимулює їх підприємницьку ініціативу. Приватний сектор у США й Канаді є основою економіки, державні підприємства мають незначну частку.

Корпоративістська модель передбачає активну роль держави в регулюванні соціально-економічних відносин. Найяскравіше ця модель виявила себе в Швеції, а також в інших скандинавських країнах та в Австрії; тут вона одержала назву демократичного корпоративізму. В основі моделі лежить ідея соціального партнерства між роботодавцями й найманими робітниками. Сильні профспілки спричиняють великий вплив на трудове законодавство й трудові стосунки. Завдяки ним встановлено високий рівень мінімальної заробітної плати, якого підприємці мусять неухильно дотримуватися. Наймання й звільнення працівника здійснюється тільки за узгодженням з профспілкою. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпечення, на освіту й професійну підготовку робітників, на охорону здоров'я. Соціальні витрати в країнах цієї групи досить великі; в Швеції, наприклад, вони становлять до 29% доходів трудового населення. У скандинавських країнах рівень бідності - найнижчий у групі розвинутих країн.

Позитивною стороною демократичного корпоративізму, або шведської моделі, є високий рівень захищеності трудівників і малозабезпечених та економічно неактивних верств населення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). В той же час значні кошти на соціальні потреби лягають досить відчутним тягарем на підприємців, бо підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені в своїх діях у разі економічного спаду, погіршення кон'юнктури; вони не можуть лише за своїм бажанням скоротити штаб робітників, навіть якщо ситуація цього вимагає, - потрібна згода профспілки, яка неохоче дає на це згоду. Проте в цілому угода між підприємцями й працівниками досягається на основі консенсусу шляхом взаємних поступок, соціальні конфлікти виникають рідко. Демократичний корлоративізм забезпечує міцну соціальну стабільність у країні, але дещо гальмує темпи економічного зростання; частка Швеції в світовій економіці поступово знижується.

Різновидом корпора і ивістської моделі є ієрархічний корпоративизм. Він притаманний Японії, тому одержав ше назву японської моделі. її характерною особливістю є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє і втілює у життя програми економічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність в країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову активність, зокрема, методами податкової політики.

Іншою характерною рисою японської моделі с система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлінно працює, фірма його тримає на роботі аж до виходу на пенсію; навіть у скрутних для фірми ситуаціях підприємець намагається зберегти контингент кадрових робітників. Трудові відносини мають патерналістський характер: робітник відданий своїй фірмі й особливо її власнику (керівнику); керівник, у свою чергу, турбується про свого робітника, входячи навіть у справи його особистого життя. Так, у деяких японських фірмах молода людина, що хоче оженитися, питає поради на це у свого боса; так вимагає етикет. Третьою характерною рисою цієї моделі є постійне піклування про безперервне підвищення кваліфікації робітника. Існують відповідні для цього інституції, гуртки самоосвіти. На це витрачаються значні кошти від держави й фірм.

Соціально-ринкова модель розвитку притаманна Німеччині. Найхарактернішою її рисою є підтримка малозабезпечених верств населення й взагалі тих, хто мас потребу в соціальній підтримці. Це дрібні фермери й фірми, молодь, люди похилого віку, тимчасово - й постійно безробітні, іммігранти. Держава в цій справі відіграє найактивнішу роль, відволікаючи бюджетні й позабюджетні кошти на соціальні витрати. В цій політиці уряд користується підтримкою підприємців і взагалі заможного населення.

Динаміка економічного розвитку

Протягом усього часу, шо існують розвинуті держави, їх економіка розвивалася нерівномірно.

Лідируючі позиції посідали то одна, то інша держави. З середини XVII ст., і особливо в XVIII - першій половині XIX ст. безсумнівне лідерство належало Великій Британії, яка тривалий час вважалася "майстернею світу". Із середини XIX ст. на перше місце в світовій економіці вийшли США, які посідають це місце безпе

рервно й посьогодні. Позиції Великої Британії поступово слабнули. В останній чверті ХЇХ ст. вона пропустила перед собою ще Німеччину, а з 60-х років XX ст.- Францію, а згодом - Японію.

Сполучені Штати досягли найвищої частки в світовій економіці по закінченні Другої світової війни, наприкінці 40-х та початку 50-х років XX ст. Тоді вони виробляли 51% промислової продукції несоціалістичного світу. Така ситуація склалася під впливом багатьох причин, про які йтиметься далі. Але однією з основних є те, що на території США воєнні дії не велися протягом жодної із світових війн; американські фірми збагачувалися на військових поставках воюючим країнам. Сполучені Штати зосередили значну масу золотого запасу світу. Перехід до золото-девізної валютної системи (згідно з рішеннями спочатку Генуезької, а потім Бреттон-Вудської конференцій) прирівняв долар до золота в міжнародних валютних відносинах. Це ще більше зміцнило позиції США в світовій економіці.

Проте поступово частка США у світовому виробництві почала знижуватися під впливом конкуренції західноєвропейських країн та Японії. Західна Європа відбудувалася після Другої світової війни вже до середини 50-х років. З одного боку, це є наслідком американської допомоги за "Планом Маршалла" (надання кредитів та інвестування в економіку європейських держав), а з іншого - ефективної економічної політики державних лідерів цих країн. Канцлера ФРН Людвига Ерхарда називаються батьком "німецького дива", яке виявилося в несподіваному ривку країни в 60-х роках на шляху економічного розвитку. Французький прем'єр-міністр Роберт Шуман і голова Комісаріату з планування й адміністрації в уряді Франції Жан Монне розробили і втілили в життя ідею утворення Європейського об'єднання вугілля й сталі (ЄОВС), яке згодом перетворилося на Європейський Союз.

Ще більшим "економічним дивом " стали неймовірно високі темпи розвитку Японії в 70-х роках, що незабаром вивело її на друге місце в світі. Тут також серед чинників швидкого розвитку можна