Теорія власності в сучасних економічних концепціях

Сучасні тенденції розвитку відносин власності пов'язані з посиленням багатоваріантності, поліфонії, багатоманітності її типів, форм та систем; демократизацією, деперсоніфікацією й одночасно індивідуалізацією процесів привласнення, урізноманітнення об'єктів та суб'єктів відносин власності, ускладненням та збагаченням її соціально-економічного змісту. Відтак загострюється потреба у глибокому теоретичному осмисленні та адекватному відображенні нових реалій, що виникають у процесі постіндустріальної трансформації економіки і суспільства, зміни наукової картини світу на основі усвідомлення складної динаміки і суперечливої єдності економічних, соціальних і духовних процесів. Саме тому сучасна теорія власності характеризується плюралізмом наукових підходів, альтернативних течій і шкіл, які конструктивно співпрацюють та конкурують між собою, збагачуючи тим самим економічну науку.

Необхідно враховувати, що сьогодні глибинна сутність власності розглядається й сучасною психологією. Вона стверджує, що психологічні процеси завершуються вольовою діяльністю людини, а свобода виступає безпосередньою сутністю і права власності, і права, і власності взагалі. Система стійких потреб людей, котра об'єднує їх у певну соціальну спільноту, становить основу, але зовсім не є безпосередньою причиною їхньої діяльності, оскільки між потребами і діями міститься довгий ряд опосередкувальних соціально-психологічних ланок, об'єктивних і суб'єктивних факторів, умов і обставин, котрі у своїй сукупності й визначають конкретний напрям, характер і специфіку тієї чи іншої людської діяльності. Зазначається, що ставлення людини до речей, до майна, власності є важливою сферою соціальних відносин.

Ілюзія свободи, народжена удаваною свободою волі під час прийняття рішень, не є абсолютною, оскільки, приймаючи рішення, людина лише вибирає яку-небудь одну можливість із ряду об'єктивно їй запропонованих. У цьому випадку розумним прагненням людини буде, безперечно, розширення кола тих можливостей, правова форма яких — право можливості й окремі права. Однак вибір саме цієї можливості обумовлений низкою факторів — об'єктивними умовами діяльності, системою потреб і життєвих цілей особистості, соціальними вимогами тощо. Свобода волі і свобода взагалі з погляду психології є категоріями суб'єктивними, а тому об'єктивно впливати на них безпосередньо неможливо. Досягається такий вплив (тобто обмежується право свободи) за допомогою впливу на конкретні права особистості, котрі визначають волю в її конкретному матеріальному вимірі. Звідси некоректним був би висновок про те, що чим більшим буде обсяг власності, котра дає і більший спектр різних можливостей, тим більше буде і свободи, і вона коли-небудь зможе досягнути (або досягне) абсолютної своєї форми. Свобода в її соціально-психологічному розумінні є таким станом речей, коли особа на певний конкретний момент часу володіє правом або комплексом прав, визначеним своїми потребами. Тобто це буде свобода отримувати "за потребами" — свого роду "соціалістичний ідеал", котрий може бути виведений з "капіталістичного" права приватної власності й досягнутий на його засадах.

Подібні питання викликають жвавий інтерес сучасної західної філософської, економічної та соціологічної думки. Одним із своїх найважливіших досягнень у цій сфері — власності — західні вчені вважають те, що на відміну від ортодоксального підходу вони в явній формі визнавали існування альтернативних систем власності й зробили їх предметами порівняльного аналізу. В літературі виокремлюються три основних філософсько-правових оцінки власності: 1) в умовах системи приватної власності власником виступає індивід, чиє слово у вирішенні питання про використання ресурсу суспільство визнає остаточним; 2) за системи державної (колективної) власності проблема вирішується шляхом введення соціальних правил, відповідно до яких доступ до рідкісних ресурсів встановлюється відповідно до "колективних" інтересів суспільства в цілому; 3) за системи суспільної (комунальної) власності доступ до того чи іншого ресурсу відкритий для всіх без винятків, а коли обсяг ресурсів є величиною обмеженою, регулятором виступає принцип "хто перший зайняв, той перший скористався". На думку західних авторів, ці три системи власності ніде не зустрічаються в чистому вигляді, на різних історичних проміжках часу, у всіх суспільствах вони фактично "перемішані" в різних співвідношеннях. Власність як економічна категорія розуміється ними як "складний пучок відносин, котрі суттєво розрізняються своїм характером і наслідками"145. Про це свідчать також інші дослідження, котрі демонструють цілий спектр поглядів на власність.

Ми завжди мали погані гроші тому, що приватному підпри-ємництву не дозволяли дати нам кращі. У світі, який управ-ляється тиском організованих інтересів, важливо пам'ятати, що якщо ми хочемо одержати інститути, в яких маємо потре-бу, ми не можемо розраховувати на розум або розуміння, але повинні покладатися на чисто корисні інтереси.

Ф. Хайєк

Прикладом можуть бути погляди видатного вченого XX ст., засновника неоавстрійської школи економічної думки Л. фон Мізеса (1881—1973). Розвиваючи провідні ліберальні ідеї класичної школи політичної економії, він погоджувався із трудовим походженням власності й наголошував на тому, що "споживчі блага" є результатом "успішного поєднання виробничих благ і праці"146. Водночас дослідник розрізняв юридичне і соціологічне (зокрема економічне) розуміння власності.

Юридичне трактування власності, на думку Л. фон Мізеса, поєднує фізичний ("володію") і правовий ("повинен володіти") аспекти. Відтак власниками є особи, які повинні були б володіти певними благами за законом, навіть якщо фактично вони не є власниками. Соціологічне (зокрема економічне) трактування власності пов'язане з відносинами "володіння благами, необхідними для досягнення економічних цілей людини (так звана "вихідна власність", "фізичне відношення до благ", яке не враховує "правового порядку")147.

Трактуючи ринкову економіку як єдину дієздатну систему економічної організації суспільства" вчений був глибоко переконаний, що приватна власність "є необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту", який сприяє найоп-тимальнішому використанню ресурсів. Заслугою дослідника стала спроба економіко-правового аналізу відносин власності з метою виявлення справедливого розподілу прав на блага виробничого і споживчого призначення.

Об'єктивні процеси економічного зростання з середини XX ст. (науково-технічна революція, прискорення індустріального розвитку, загострення сировинної та екологічної проблем, виникнення нових форм власності та господарювання, потреба у підвищенні економічної зацікавленості й економічної відповідальності за використання власності) сприяли формуванню у 60—70-х роках XX ст. економічної теорії прав власності як самостійного розділу сучасної економічної думки. У працях представників неоінституціоналізму Р. Коуза, А. Алчіана, Г. Демзетца, Д. Порта, Р. Познера, С. Пейовича, О. Вільямсона та ін. право власності трактується через два взаємопов'язані аспекти: 1) як санкціоновані поведінкові відносини, що виникають між людьми у зв'язку з існуванням благ та стосовно їх використання; 2) як набір, пучок часткових повноважень (комплекс часткових правомочностей), сукупність яких формує "повне" право власності148.

При цьому відносини власності виводяться із рідкісності ресурсів і передбачають обмеженість благ, яка породжує конкуренцію між економічними суб'єктами; враховується рідкісність не лише фізичних об'єктів, а й результатів інтелектуальної діяльності, у тому числі обмеженість рівня знань, майстерності, конституційної структури суспільства тощо; власність трактується як система винятків із доступу до обмежених благ, що передбачає чітке визначення прав власності, їх специфікацію; як об'єкт власності аналізуються не ресурси як такі, а набута економічним суб'єктом частка прав на їх використання. З позиції окремих економічних суб'єктів права власності трактуються як пучки (жмутки) правомочностей на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу; права власності досліджуються як санкціоновані державою (такі, що закріплені й охороняються законом, судовими рішеннями) і суспільством (закріплені традиціями, звичаями, моральними нормами, релігійними постулатами); вважається, що з погляду суспільства права власності виступають як "правила гри", що упорядковують відносини між економічними суб'єктами і впливають на вибір індивідів шляхом заохочення одних дій і стримування інших (через заборону або зростання витрат); дотримання санкціонованих норм трактується як раціональна поведінка, а їх порушення — як нераціональний економічний вибір.

Права власності є санкціонованими поведінковими відно-синами між людьми, які виникають у зв'язку з існуванням благ і стосуються їх використання... Поняття прав власності поши-рюється на всі рідкісні блага. Воно охоплює повноваження як щодо матеріальних об'єктів, так і щодо прав людини (права голосувати, друкувати і т. ін.). Панівна у суспільстві система прав власності є в такому випадку сумою економічних і со-ціальних відносин з приводу рідкісних ресурсів, вступивши в які окремі члени суспільства протистоять один одному.

С. Пейович

В економічній літературі, як правило, виокремлюють 11 елементів прав власності, які можуть утворювати різні комбінації (так званий "повний перелік", запропонований англійським юристом А. Оноре), Крім того, є класифікація майнових прав Т. Тейнерберега: виключні майнові права (найповніший пучок прав власності); титульні та функціональні майнові права (права, які не можуть передаватись від однієї особи іншій, — диплом про освіту, посвідчення водія, ліцензія юриста тощо); майнові права користування суспільними благами або послугами (наприклад, національними природними парками); майнові права на використання ресурсів спільного застосування (мінерально-сировинні ресурси, рибні запаси відкритого моря тощо).

"Повний перелік" прав власності А Оноре: право володіння; право користування; право розпорядження; право привласнення; право на залишкову вартість; право на безпеку; право на перехід речі у спадок; право на безстроковість; право на заборону шкідливого використання; право на відповідальність через відшкодування; право на залишковий характер.

Право володіння —