Досвід світової практики показує, що державна власність може бути і ефективною, оскільки має певні переваги порівняно з іншими формами власності, зумовлені її функціями: здатністю здійснювати макрорегулювання, формувати стратегію економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізувати структуру національної економіки за критерієм максималізації підсумку інтересів.

Водночас, незалежно від економічного і соціального ладу державна власність більшості випадків функціонує з меншою ефективністю, ніж інші форми. Це пов'язано з розвитком державної власності у сферах, де можливості ринку обмежені й знижується мотивація до праці. Разом із тим ефективність державної власності може зменшуватися і в галузях з ринком, що нормально функціонує внаслідок знеособленості власника і втрати підприємством ринкової орієнтації. Переважання державної форми власності в економіці країни призводить до виникнення державної монополії, котра шкідлива для розвитку економіки, споживача, населення і надзвичайно корисна для виробника. Державне підприємство виступає як монополіст. У результаті такого становища виникають нав'язування споживачу вигідного для виробника асортименту, заниження якості товару, скорочення виробництва, виникнення дефіциту продукції, незадоволений масовий попит тощо. Коли ми говоримо про негативний вплив тотального впливу держави на економіку, то йдеться не про усунення державної власності, а про усунення її монопольного становища.

Необхідно відзначити наявність у ринковій економіці колективної (групової) власності, репрезентованої насамперед у вигляді кооперативної власності, а також акціонерної власності та власності сумісних, змішаних підприємств. Кооперативна форма власності дуже поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діє близько 1 млн кооперативних організацій, більше ніж 120 їх видів і різновидів, а об'єднують вони 600 млн людей. Перші кооперативи виникли в 1880— 1885 p.: з переробки і збуту сільськогосподарської продукції — в Данії і Швеції, з вироблення добрив і сільськогосподарських знарядь — у Нідерландах і Франції. Через 100 років у 20 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Нині в Японії вони реалізують більше 90 % товарної продукції аграрного сектору, в Нідерландах — 60—65, Німеччині, Франції, Іспанії — 50—52, СІНА, Великій Британії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено міжнародну організацію "Міжнародний кооперативний альянс", яка об'єднує сьогодні 370 млн кооператорів в усьому світі.

Одні шукають блага або життя у владі, другі — в науці, тре-ті — в сластолюбстві. Ті ж люди, котрі дійсно близькі до свого блага, розуміють, що воно не може бути в тому, чим володіти можуть тільки деякі люди, а не всі. Вони розуміють, що істин-не благо людини таке, що ним можуть володіти всі люди ра-зом, без поділу і без заздрості; воно таке, що ніхто не може втратити його, якщо він сам того не захоче.

Б. Паскаль

У зв'язку зі своєю специфікою кооперативна форма в умовах ринкової економіки має вищий, ніж державна власність, потенціал, що зумовлює її переваги (зв'язок оплати праці з кінцевими результатами діяльності підприємства, самофінансування, демократичні форми управління і більш сильна мотивація до праці).

Історично і логічно первісними принципами кооперативної власності є; пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств; участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею; право входження і виходу з поверненням майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, яка не втратила індивідуалізму, що виявляє себе у зв'язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Звідси її більш сильний мотиваційний потенціал.

Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність, яка виникає на основі добровільного об'єднання грошових засобів різних прошарків населення. В межах індивідуального пакета акцій акціонер отримує свободу самостійно приймати рішення, здійснюючи тим самим відповідний вплив на перспективи розвитку цього підприємства. Акціонерна власність успадковувала приватну власність, не руйнуючи, а поступово перетворюючи її. Акціонерна власність — найбільш гнучка, досконала і відповідна суспільному виробництву. Вона за способом виникнення і функціонування є суспільною формою власності, одночасно будучи й індивідуальною. В цьому її перевага й утвердженість.

У країнах Заходу (якщо виключити малий бізнес і сільське господарство) акціонерна власність стала мало не всезагальною — нею охоплено майже 80 % основних фондів і продукції, що виробляється. Досить часто державні підприємства там рідкість. Вони як правило функціонують в акціонерній формі, але вважаються державними, тому що держава володіє контрольним пакетом акцій. Отже, державна власність розвивається в напрямку індивідуалізації власності, а приватна власність — в напрямку суспільних форм привласнення.

В економічній літературі крім основних форм власності виділяють інші похідні форми, такі як власність суспільних організацій, асоціацій, товариств, церкви тощо, сімейна власність. Особливе місце займає інтелектуальна форма власності, котра становить присвоєння знань, обмін науковою інформацією, культурою, мистецтвом, винаходами.

Можна говорити про систему форм власності. Родовою ознакою будь-якою формою власності є її індивідуалізація, котра є основою двох найважливіших функцій власності як суттєвого досягнення економічної цивілізації: а) власність визначає і фіксує виключну належність певних предметів тим чи іншим особам, групам (немає "нічийної" власності); б) власність породжує не тільки інтерес до актуального використання засобів виробництва, а й відповідність за їхню долю, за їх ефективне використання.

Величезне практичне значення мають економічні форми реалізації власності, до яких належать: доходи у вигляді прибутку, ренти, заробітної плати, процента; система економічних інтересів; кінцеві народногосподарські результати — задоволення потреб членів суспільства, зростання добробуту народу.

Приватна і особиста власність

Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв'язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності "недержавною" є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.

Багато хто вважає, що приватна власність — це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об'єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.

До приватної власності можна віднести: домашнє господарство як економічну одиницю, котра здійснює виробництво продукції та надання послуг для власних потреб; легальні приватні підприємства, які діють відповідно до законодавства (підприємства будь-якого розміру — від індивідуального, кустарного виробництва до великих підприємств); нелегальні приватні підприємства у складі "тіньової економіки" (вся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без дозволу влади, тобто поза законом); кожний вид використання приватного господарства або особистих заощаджень — від торгової діяльності в різних масштабах до грошових операцій між приватними особами.

Приватний сектор розвивається спонтанно, без будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку має провідну роль в економічній теорії Ф. фон Хайєка. На його думку, сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі і не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей "розширений, або спонтанний" порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Саме за умов ринкового спонтанного порядку створюється і накопичується більше знань і багатства, ніж у централізованій плановій економіці. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямувальної сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності — свободи особи20.

Однією з головних умов розвитку приватної власності є наявна свобода підприємництва і початок будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен мати ніяких заборон для підприємницької діяльності. Вільні ціни ґрунтуються на свободі договору покупця і продавця, свобода зовнішньоторгової діяльності, свобода купівлі-продажу майна, яке перебуває в приватній власності, свобода кредитування з сплатою процента, найму робочої сили, фінансових інвестицій у будь-які приватні підприємства — це та атмосфера, котра необхідна для розвитку приватної діяльності і приватної сфери.

Друга умова розвитку приватного сектору вимагає гарантії закону для виконання приватних договірних зобов'язань. Третя умова — абсолютна безпека приватної власності. Четверта умова вимагає, щоб кредитна політика стимулювала приватні капіталовкладення. Для розвитку всіх форм власності потрібні рівні можливості. Але в реальній дійсності існує велика кількість перепон. Для