Власність як свобода і право людини в німецькій класичній філософії

План

1. Власність як свобода і право людини в німецькій класичній філософії.

2. Марксизм: подолання відчуження через заперечення приватної власності.

Власність як свобода і право людини в німецькій класичній філософії

Увага до проблеми власності в епоху Просвітництва зумовлена прагненням втілити в життя гуманістичні проекти громадянського суспільства. Варіанти вирішення цих проектів реалізуються в концепціях видатних представників німецької класичної філософії І. Канта, И.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля.

Право, за І. Кантом, — це сукупність умов, за яких сваволя одного (особи) сумісна зі сваволею другого з погляду всезагального закону свободи"71. Починаючи саме з І. Канта

(1722—1804) стало можливим говорити про критичну рефлексію, котра концентрує свою увагу на місці людини у світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної необхідності. У процесі розгляду проблеми володіння філософ, зокрема, акцентує увагу на власності, котра є "зовнішнім предметом" її власника, який має на неї права. Власник, він же володар, може розпоряджатися своєю річчю, предметом відповідно до свого розсуду і бажання. Але І. Кант — гуманіст-просвітитель, тому для нього власністю є передусім тільки тілесною, матеріальною річчю, а людина "може бути тільки своїм власним володарем, але не власником самої себе, не говорячи вже про те, щоб бути власником інших людей"72. Людина у своїй особі відповідальна за людство в цілому. Тому для І. Канта власність — засіб, але не мета, тому що метою є людина. Таким самим способом є і власність, завдяки якій відбувається взаємний обмін праці людей. Звідси випливає, що власність і багатство, оскільки вони здобуваються різними способами, є власне кажучи лише сумою зусиль праці, якою люди немовби розплачуються одне з одним. Однак вона представлена грошима, які обертаються в суспільстві, перебувають в обігу.

Річ (із суми яких утворюється власність), щоб бути цінністю і називатися багатством, повинна "сама коштувати стільки праці, скільки потрібно для її виробництва (чи для надання її іншим), щоб вона дорівнювала тій праці, за допомогою якої повинен бути придбаний товар (у вигляді продуктів природи чи вміння), і на який він обмінюється"73. Отже, власність в І. Канта еквівалентна насамперед затраченій праці, загальним засобом взаємного обміну якої виступають гроші. Тільки так, вважає мислитель, власність може стати законним засобом обміну працею між членами суспільства, а тим самим — засобом обміну державним багатством, тобто стати власністю.

У теорії І. Канта важливо те, що власність, будучи охоплена "обігом" майна, визначає ціннісне відношення до всіх інших речей і товарів, до яких належить усе, навіть науки. Таким чином, мислитель підходить до поняття інтелектуальна власність, під яке підведене поняття володіння знаннями, що є багатством. Міркування філософа про інтелектуальну власність — необхідна характеристика специфіки і стану громадянського суспільства, цінності якого активно обговорювалися у філософській думці того періоду.

У філософії німецького мислителя поняття інтелектуальна власність є похідним від загальної розробки проблеми інтелектуальної діяльності, що дає змогу зрозуміти поступальний рух людського прогресу. Інтелект стимулює творчу діяльність не тільки до пошуку засобів для "приємного життя", а й для подолання існуючих конфліктних відносин між людьми. Вони виникають внаслідок властивих людям, з одного боку, егоїстичних спонукань, а з іншого боку — честолюбства, властолюбства, користолюбства. Ці якості у своїй єдності передбачають власність, "опредметнену" в речах, майні, грошах. І. Кант вважав, що без цих, негативних з морального погляду пристрастей, "всі чудові природні задатки людства залишилися б назавжди нерозвиненими", людина не вийшла б "зі стану недбайливості й діяльного достатку", не занурилася б "з головою в роботу", не знайшла б засобів "розумного порятунку" від труднощів, що пригнічують її74. На відміну від руссоїтського обурення (далекого І. Канту) із приводу людських страждань, пов'язаних із прогресом приватної власності, філософ позитивно оцінював діалектичну проблему ролі суперечностей і антагонізмів в історичному розвитку. Власність обумовлюється, крім усього, проникливістю й активністю розуму.

Загальний позитивний результат, який прогрес приносить людству, розглядається І. Кантом як такий, що виправдовує все попереднє зло, в тому числі всі колізії, пов'язані з процесом одержання багатства заради задоволення бажання користолюбства щодо збільшення власності. Тому філософія історії І. Канта, визнаючи зло минулого, виражала неприйняття актуального соціального зла й орієнтувала на його усунення. Визнання права власності як умови природного і духовного буття людини давало можливість мислителю стверджувати, що "найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа — надбання спільного правового громадянського суспільства"75. Цей суспільний ідеал І. Канта, реалізацію якого він пов'язував із недалеким майбутнім, по суті виражав загальний шлях розвитку "духу капіталізму" (В. Зомбарт). Основна мета, вважав мислитель, полягає в розкріпаченні людських розумів, для чого потрібно забезпечити "самостійність думки", необхідність свободи "публічного користування своїм розумом". Здійснення такого завдання передбачало правове забезпечення власності.

Впевненість І. Канта в "людині не як засобі, а як меті суспільного розвитку надихнула Й.Г. Фіхте (1769—1814) на розробку теоретичної позиції, відповідно до якої вища і загальна мета будь-якої вільної діяльності — можливість жити. Це передбачає в процесі вирішення соціальних завдань забезпечення народних мас життєво важливими засобами існування. Це положення нерозривно пов'язане з реалізацією права людини на працю, винагородою за яку є заробітна плата. З права на працю та на її результати И.Г. Фіхте виводив право власності, котре розуміється як володіння матеріальними благами особистого користування. Але ці блага не можна використовувати для наживи і життя за рахунок праці інших людей. Заявляючи, що кожна доросла і розумна людина "повинна мати власність", філософ переносив турботу про власність кожного на державу, яка повинна захищати її, чим і забезпечувати добробут усіх членів суспільства. Економічне домінування держави полягало в регулюванні господарського життя соціуму. Створюючи теоретичну модель нового суспільства як " замкненої держави законів та індивідів ", названої ним так само "державою розуму", Й.Г.Фіхте залишає приватну власність недоторканною у всіх інших (за винятком землі) галузях економіки76. Це вело до переконання, що неприпустимо обмежувати розміри майна, капіталів, багатства приватних осіб. Тим самим, незважаючи на регламентацію державою соціоекономічного життя, філософ через наявність власності легалізує функціонування й існування майна як необхідну умову розвитку приватної власності.

Методологічний аспект проблеми власності теоретично оформив Г.В.Ф. Гегель (1770—1831) у "Філософії права". Соціально-історичне буття людей у цілісності його духовно-ідейної і політико-економічної сторін є тією новою проблемою в німецькій класичній філософії, яку мислитель ставив і розробляв у своїй творчості. Для нього поняття власності пов'язане з цілим аспектом духовно-інтелектуального життя індивіда — права, свободи, релігії, держави, особистості тощо. Він вважав відносини власності тією віссю, навколо якої обертається все законодавство і з якою так чи інакше співвідносяться більшою частиною права громадян. Мислитель виводив поняття власності з особистості людини, її прагнення панувати над річчю шляхом вкладення в останню своєї волі. Найважливішою передумовою власності Г.В.Ф. Гегель вважав свободу. Стверджуючи, що речі, на відміну від вільної особистості, є "невільними, позбавленими індивідуальності, безправними", вчений трактував власність як еманацію (сходження) абсолютної ідеї, завдяки якій особистість переходить із суб'єктивного змісту в об'єктивний. "Розумність власності полягає не в задоволенні потреб, а в тому, що знімається гола суб'єктивність особистості. Лише у власності особа виступає як розум"77, — зазначав мислитель. У власності особистість знаходить для себе "зовнішню сферу свободи"78. Власність сама по собі є чимось безпосередньо відмінним і відокремленим від особистості. Г.В.Ф. Гегель вважає, що "розумність власності" полягає не в задоволенні потреб, а в знятті "голої" суб'єктивності, котра здобуває наявне буття. Наголошуючи на "абсолютному праві людини на привласнення всіх речей шляхом вкладення в них своєї волі", вчений був переконаний, що лише таким шляхом річ отримує своє визначення і набуває своєї сутнісної мети. Відтак привласнення він характеризував як "маніфестування", доведення до загального відома панування волі людини над річчю, а власність — як поєднання речі (невільної, знеособленої субстанції) і волі людини, вираженої у певних цілях, тобто підпорядкування об'єкта суб'єкту79. За цих обставин поява у суб'єкта господарювання та спрямування ним своєї волі на досягнення цієї мети виступали найважливішими передумовами власності.

Оскільки у власності моя воля виступає як особиста воля, тим самим, як воля одинична, стає для мене об'єктивною, власність набуває характеру приватної власності, а спільна власність, яка за своєю природою може бути в одиничному володінні, отримує визначення розірваної загальності, зали-шати в якій мою частку є свавільною справою.

Г.В.Ф. Гегель

Важливо зазначити, що Г.В.Ф. Гегель аналізував смисл власності як органічну єдність таких елементів: оволодіння річчю шляхом її фізичного захоплення, формування (зміни форми об'єкта привласнення, наприклад, шляхом обробітку землі) і позначення (наприклад, встановлення на земельній ділянці стовпчика, на якому