Тут не зовсім адекватно можна зрозуміти, що є причиною, а що — наслідком, що приймається за аксіому, а що доводиться. Проте в теорії К. Маркса суспільна власність є саме аргументом, що свідчить про неминучість комуністичного суспільства. Звідси, на основі уявлень соціалістів-утопістів, випливав висновок про колективне володіння в цьому суспільстві засобами виробництва на противагу приватному володінню, властивому капіталізму. При цьому гегелівська логіка вимагала, щоб нова стадія прогресу виступала "діалектичним життям" "усіх" попередніх. У результаті виникала нічим не обґрунтована ідея общинної власності, котра немовби існувала до появи приватної. Таким чином, ідея про общинну, або суспільну, власність є логічною фікцією і дослідження розвитку реальних форм власності не може ґрунтуватися на подібних категоріях89. Однак це дало можливість К. Марксу провести свій аналіз власності, який ґрунтувався на таких положеннях: насамперед на розмежуванні економічного та юридичного змісту власності. "Суб'єкти власності або товаровиробники, — зазначав мислитель, — повинні відноситись один до одного як особи, які за своєю волею розпоряджаються окремими речами. Лише тоді речі можуть відноситись одна до одної як товари. Отже, кожна людина може бути товаровласником (власником) лише з волі іншої людини". При цьому кожен з контрагентів "лише через один, спільний для них обох (товаровласників) вольовий акт може привласнити собі чужий товар, відчуживши свій власний"90. Отже, як юридичні, за К.Марксом, виступають вольові відносини "визнання" окремих людей приватними власниками на основі їх ставлення до одних об'єктів власності як до своїх, а до інших — як до чужих. Формою вираження цих відносин є договір.

Водночас зміст юридичних відносин власності, за К. Марксом, визначається соціально-економічною формою виробництва, оскільки економічні відносини, відносини матеріального виробництва становлять основу вільної приватної власності. Відтак першорядного значення мислитель надавав дослідженню відносин власності "в їх реальній формі, тобто як виробничих відносин", а не у їх юридичному вираженні, як "вольових відносин".

"Комунізм... у його першій формі є лише узагальненням і 1 завершенням відносин приватної власності, на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність... Проте лише комунізм є для найближчого етапу історичного розвитку не-обхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є необхідною формою й енергій-ним принципом найближчого майбутнього".

К. Маркс

Економічний зміст власності К. Маркс визначав характером поєднання робітників із засобами виробництва. "Власність означає первісно не що інше, як відношення людини до її природних умов виробництва, як таких, що належать їй, як до своїх власних, як до передумов, що даються разом з її власним існуванням, що визначає її як вихідне виробниче відношення формації"91, — зазначав дослідник. Водночас, на його думку, політична економія може розкрити сутність відносин власності лише через аналіз усієї сукупності виробничих відносин певного суспільства. "Приватна власність, — зазначав К. Маркс, — є не просто відносинами, і зовсім не абстрактним поняттям або принципом, а всією сукупністю буржуазних виробничих відносин"92. Таким чином, автор "Капіталу" аналізував власність як системну властивість, що пронизує всі економічні відносини, зумовлюючи їх специфічні якісні ознаки.

На думку К. Маркса, специфіка відносин власності та співіснування різних її форм об'єктивно зумовлені ступенем розвитку продуктивних сил, характером суспільного поділу праці. Відтак перетворення відносин власності є закономірним наслідком розвитку певного способу виробництва, що ґрунтується на діалектичній взаємодії продуктивних сил та виробничих відносин.

Виходячи з цього, К. Маркс заперечував "природність" та "вічність" приватної власності, обґрунтовуючи тезу про історично обмежений характер останньої. Досить нагадати коротке визначення з "Маніфесту Комуністичної партії": "...Комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності"93. Теоретичне обґрунтування своєї позиції К Маркс здійснював через поняття відчуження. Його з'ясування дає змогу зрозуміти сутність позиції, котру називають гуманістичною, марксистського вчення щодо власності, яке залишало поза увагою її інтелектуальний аспект. Справа полягала в орієнтації марксизму на колективізм, адже комунізм — це "усуспільнене людство". В чому ж сенс справжнього розуміння "відчуження", яке могло, на думку К. Маркса, бути подоланим лише шляхом заміни приватної власності колективною, суспільного власністю? І чи може в такому випадку відбутися інтелектуальна власність, адже інтелектуальна діяльність найбільш відчужена в колективі? В діяльності одного суб'єкта можливе розпредметнення й опредметнення, можливе досягнення результату і мети, що є предметом досвіду, але не відчуження від себе (як у колективі).

Гносеологічно незбіг мети і результату відповідає навіть не хибній думці, а просто відсутності знання; проблема долається не розвитком, а простим зростанням знання. Відчуження є не стільки відчуженням людини від власної природи, тому що "...сама людина виявляється власним ворогом, оскільки як природна і соціальна (а соціальність є "другою природою") істота вона протистоїть собі як істоті духовно-тілесній, цілісній. Такій людині все більше починає протистояти її власна природно-соціальна сторона (поряд з об'єктивованими результатами її соціальної діяльності)"94. Відчуження, писав Е.В. Ільєнков, є "феноменом, який виникає всередині "сукупності суспільних відносин" між реальними індивідами, між "класами" таких індивідів. У цьому випадку "відчуження" виявляється формою взаємних взаємовідносин між ними. Відчуження тут — це відчуження людей від людей"95. Відчуження людини від її власної сутності — явище індивідуальне; відчуження людей від людей — феномен колективний.

Однак не тільки "відчуження людей від людей ". Відчуження полягає в опредметненні свободи; продукт діяльності здобуває, або "немовби здобуває", власну раціональну свободу для суб'єкта, а суб'єкт (людина) опредметнюється, оречевлюється, наприклад, унаслідок оречевлення суспільних відносин. Тут на поверхні щонайменше дві волі — суб'єкта і його продукту, відношення між якими можуть бути оречевлені й відчужені в самостійну волю. Відчуження не можна подолати навіть якісною зміною знання. Результат збігається з метою точніше, але все одно спрямовується проти суб'єкта96.

Досліджуючи категорію відчуження у Г.В.Ф. Гегеля, Е.В. Ільєнков виділяє три терміни, які її означають. Перший ("Entfemdungi") характеризує лише одну стадію розвитку світового духу — тобто духовної культури людства, пов'язану з антагонізмом між філософією і релігією, між "внутрішнім" і "зовнішнім", іншими словами, між високим і низьким рівнем духовної культури. Це і є те, що становить проблему відчуження "людини" від "сутності" або "людей від людей". Другий ("Entansserung" — опредметнення, зовнішнє здійснення) є перехідною і необхідною формою людської діяльності взагалі. В цьому розумінні другий термін входить до самого визначення "духу". Нарешті, третій термін — "Eransserung" — взагалі оголошення моєї волі про те, що ця річ перестає бути моєю, "волевиявлення, що я не хочу більше розглядати річ як мою"97. У Г.В.Ф. Гегеля, як у К. Маркса, "мова скрізь іде про форми "відчуження" результатів, продуктів людської діяльності. Результат у вигляді продукту дійсно відчужується (спочатку, можливо, навіть без допомоги власності) лише як продуктивна діяльність (опредметнена діяльність), як "мертва праця", лише як "діяльність у формі речі" — у вигляді предмета безпосереднього споживання, або засобу виробництва, "у вигляді знаряддя"98. Продукт, результат діяльності людини здобуває власну свободу. Діяльність одного суб'єкта не знає двох незалежних воль: річ, яка протистоїть волі, є "невільною, безособистісною і безправною"99. Відчуження, яке становить другий бік діалектичної суперечності власності, у приватній власності протилежне присвоєнню і проникає в нього, вже не є сингулярним відношенням суб'єкта до речі. Відчуження (третій термін, "Eransserung") можливе як оголошення речі природної (наприклад вітер), як оголошення речі публічної (наприклад націоналізація) або як оголошення речі власністю іншої особи (дарування або обмін). У будь-якому з цих трьох випадків передбачається існування іншої волі, котра проникає у відчужувану з волі власника річ100.

Комунізм висував проблему власності, проблему розподі-лу благ цивілізації між індивідами на перший план, а програму політичних і правових перетворень розглядали лише як засіб перевороту у відносинах власності, як питання стороннє і похідне.

Е.В. Ільєнков

Свобода власності, про яку говорить Г.В.Ф. Гегель у "Філософії права", є не відношенням особи до власності, а відношенням двох власників; у "невільній" (кріпосній) власності, у володінні з неземельними повинностями протистоять один одному "...не два володаря (domini), а власник і "пустий" володар"101. Власність полягає і в тому, що проникнення речі волею власника виключає проникнення у річ будь-якої іншої волі. М. Гайдеггер вважає, що річ як річ "у собі", наприклад, чаша, є власне пустотою, наприклад, обмежена стінками і дном місткість пустоти чаші, в яку можна наливати воду або вино. Саме в цю пустоту речі в собі і проникає воля власника. Але річ є і "для людини", як те, що "зачіпає", захоплює людей, є "діло", котре підлягає загальному