Те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільс-тво, без сумніву не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, аби люди, які годують, одягають І бу-дують житло для цілого народу, одержували таку частку про-дуктів своєї власної праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.

А. Сміт

У контексті проблеми власності А. Сміт виводить свою концепцію держави як "нічного охоронця". Оскільки індивідуальний інтерес до власності і багатства потрібно наповнити "смислом пристойного", приватні людські інтереси мають бути доповнені морально-всезагальним чинником. Так мислитель розділяє приватний інтерес як основу власності і моральної всезагальності. Однак проблема влади і панування відходить у нього на другий план, що характерно для лібералізму в цілому. Якщо індивідуальні прагнення людини реально сприяють встановленню суспільної рівноваги і люди єдині у своєму розумінні гідного життя, почуття симпатії до інших людей, то економіка і мораль, індивідуальна вигода та "моральні почуття лежать в основі такого суспільного порядку, який не має потреби в державі. Політика замінюється економікою і моральністю"47. Держава повинна володіти лише однією функцією: охороняти закони і власність.

Ідею А. Сміта щодо доходів як основної мети закріплення факторів виробництва у приватну власність поділяв видатний англійський економіст епохи промислової революції Д. Рікардо (1772—1823), який звертав увагу на те, що "продукт землі... ділиться між трьома класами суспільства, а саме: власниками землі, власниками грошей або капіталу, необхідного для її обробітку, і робітниками, працею яких вона оброблена"48. Виникнення власності на основні ресурси, необхідні для ведення господарської діяльності, вчений пов'язував з принципом їх обмеженості, рідкісності, оскільки інакше "ніхто не буде платити ренту за... землю, так само як ніхто не платить ренту за користування повітрям або водою чи будь-яким іншим даром природи, що існує в необмеженій кількості"49. Відштовхуючись від логіки Дж. Локка, класики політичної економії започаткували ідеологію ринкового лібералізму, що ґрунтувалася на теорії "природного порядку", пріоритетності інтересів приватних власників та механізмі стихійного узгодження їх інтересів за умов економічної свободи та вільної конкуренції.

Те, що веде до поліпшення умов існування більшості, аж ніяк не можна визнати шкідливим для цілого. Жодне суспільс-тво, без сумніву не може процвітати і бути щасливим, якщо значна частина його членів бідна і нещасна. До того ж проста справедливість вимагає, аби люди, які годують, одягають І бу-дують житло для цілого народу, одержували таку частку про-дуктів своєї власної праці, щоб самі могли мати пристойну їжу, одяг і житло.

А. Сміт

У такому контексті Д. Рікардо вибудовував концепцію власності в руслі трудової теорії вартості і теорії прибутку, що випливає з неї. Аналізуючи прибуток як основну форму доходу, вчений трактував його як надлишок вартості понад заробітну плату і вважав незаперечним той факт, що робітник своєю працею створює більшу вартість, ніж отримує зарплату. Визнаючи працю єдиною субстанцією вартості, учений вважав, що зміна заробітної плати за незмінної продуктивності праці не спричиняє відповідних змін природної ціни товарів, змінюючи лише коло власності робітників у загальному доході. На цій підставі Д. Рікардо робив висновок про те, що "прибуток залежить від високої чи низької заробітної плати". Він вважав, що два основні види доходу можуть змінюватися лише в оберненому напрямку, оскільки "підвищення вартості праці неможливе без відповідного падіння прибутку". Відтак, "усе, що збільшує заробітну плату, неминуче зменшує прибуток"50. Такий висновок став у подальшому відправною точкою в осмисленні необхідності збільшення власності як результату підприємницької діяльності.

Водночас Д. Рікардо звертав увагу на існування факторів, здатних протидіяти наданню норми прибутку. Він стверджував, що надання норми прибутку може "призупинятися через повторні проміжки часу завдяки вдосконаленням, які застосовуються у виробництві предметів життєвої необхідності, а також відкриттів в агрономічній науці, які дають змогу зберегти частину праці, і таким чином знизити ціну предметів першої необхідності робітника". Однак у довгостроковій перспективі, на думку вченого, "ніякий капітал не зможе принести навіть найменшого прибутку; не буде затребуваною ніяка додаткова праця, і, як наслідок, населення досягне свого максимального рівня"51. А водночас власність стане не лише знаходитися на одному полюсі, а може стати здобутком багатьох.

Ефективність виробництва перебуває у прямій залежності від того, наскільки іноді виробництво дістається особам, які його здійснюють, а також від того, якою мірою всі суспільні Ін-ститути сприяють корисному застосуванню сил і належній ви-нагороді кожного за його працю пропорційно вигоді, яку він приносить.

Дж. С. Мілль

Проблема власності, розроблена А. Смітом і Д. Рікардо, набула розвитку у творчості завершувача класичної політичної економії, видатного англійського економіста Дж. С. Мілля (1806—1873). Він продовжив започатковану попередниками традицію дослідження власності як категорії розподілу. Він стверджував, що "власність не припускає нічого іншого, крім права кожної людини, чоловіка або жінки, на свої здібності"52. Підкреслюючи трудову природу власності, Дж. С. Мілль вбачав її сутність у визнанні за людиною "права на виключне розпорядження" продуктами власної праці, а також будь-якою іншою річчю, отриманою "за справедливою угодою, без застосування сили і обману, від людей, які створили цю річ"53. Вважаючи відносини власності продуктом історичного розвитку, вчений стверджував, що розподіл власності лежить в основі розподілу доходів трьох основних класів тогочасного суспільства54. Водночас, на відміну від А. Сміта та Д. Рікардо, Дж. С. Мілль відносив розподіл власності до компетенції соціальних інститутів кожного конкретного суспільства. Він був переконаний, що будь-який розподіл багатства "залежить від законів і звичаїв суспільства " і має місце лише за його згодою55. Доводячи необхідність суспільного регулювання відносин власності, вчений трактував приватну власність як "фундаментальний інститут", гарантію, яка "надається людям на володіння плодами їх власної праці та бережливості"56. Відтак важливою метою розвитку суспільства він вважав покращення умов для збільшення приватної власності з метою забезпечення кожному індивіду найповнішої участі в одержанні вигід.

У руслі теорії власності Дж. С. Мілль аналізує капітал, котрий є умовою, без якої неможливо здійснювати виробничу діяльність. Трактуючи капітал як раніше нагромаджений матеріалізований продукт праці, вчений зазначав, що останній є продуктом заощадження (як і власність), тобто утримання від теперішнього споживання заради майбутньої користі. Відтак він дійшов висновку, що зростання капіталу необхідним чином залежить від двох моментів — величини фонду, яким може виступати та чи інша власність, звідки може бути зроблене заощадження, і сили схильностей, які спонукають заощаджувати57, а тим самим накопичувати власність.

Головною метою прагнень за нинішнього стану людського розвитку є не знищення системи приватної власності, а її поліпшення і надання повного права кожному члену суспільс-тва брати участь у вигодах, які вона приносить.

Дж. С. Мілль

На відміну від англійських мислителів, французькі економісти класичного періоду критично ставляться до власності в період капіталістичного нагромадження. Першим видатним економістом, який виступив з науковою критикою економічної системи капіталізму та поставив під сумнів панівну економічну ортодоксію, був француз швейцарського походження С. Сісмонді (1773—1842). Ставши на захист інтересів дрібної буржуазії, ідеалізуючи селянське виробництво, де праця і капітал поєднані, а виробництво підпорядковано споживанню, вчений обґрунтував необхідність побудови справедливого суспільного порядку. Такий порядок повинен забезпечувати як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій. Це порядок, у якому "ніхто не страждає". Подібні утопічні ідеї та прагнення повернутися до минулого дрібнотоварного устрою отримали назву економічного романтизму. Така опозиція С. Сісмонді ставила під сумнів інститут приватної власності, на основі якого тільки й може розвиватися капіталізм.

На думку С. Сісмонді, політична економія повинна бути моральною наукою, яка має брати до уваги почуття, потреби та пристрасті людей і, піклуючись про долю бідняків, аналізувати проблеми розподілу та споживання. В нього немає симпатії до прибутку і розвитку капіталізму, який веде до збільшення приватної власності. А це аж ніяк не сприяє покращенню життя робітників. За умов капіталізму сукупний попит на споживчому ринку виявляється недостатнім для того, щоб придбати всі вироблені товари, зазначивши, що "народи... можуть розорятися не лише від того, що тратять дуже багато, але і від того, що тратять дуже мало"58, С. Сісмонді дійшов висновку, що капіталізму внутрішньо притаманні кризи надвиробництва, викликані недоспоживанням. Вихід із ситуації вчений вбачав у гальмуванні капіталістичного розвитку, отже, і в зменшенні нарощення приватної власності.

Всі, хто підтримує і вдень, і вночі... багатство виключно в