Вплив інтелектуальної власності на формування вітчизняної інноваційної системи

Досвід переконує, що інтенсифікація інноваційних процесів у провідних країнах світу та перетворення нововведень на провідний фактор їх економічного піднесення та соціального прогресу нерозривно пов'язані з утвердженням національних інноваційних систем (НІС) як нового механізму господарського саморозвитку та основи радикальних постіндустріальних перетворень.

На думку відомого західного дослідника К. Фірмена, національна інноваційна система є системою інститутів суспільного та приватного секторів, взаємозв'язок та функціонування яких сприяють розробці, інформуванню та проникненню нових технологій1.

Подібне визначення НІС дає російський вчений Н.І. Іванова, наголошуючи на тому, що "національна інноваційна система є комплексом інститутів правового, фінансового та соціального характеру, які забезпечують інноваційні процеси та мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості"2. Згідно з визначенням експертів ООН, "НІС — це система взаємовідносин між наукою, промисловістю та суспільством, за якої інновації є основою розвитку промисловості та суспільства, а ті, у свою чергу, стимулюють розвиток інновацій і визначають найважливіші напрями наукової діяльності"3.

Таким чином, національна інноваційна система — складна, багаторівнева, динамічна система суспільних відносин, інституцій та організацій, які забезпечують генерування, поширення та практичне використання нововведень, виробництво та реалізацію наукомісткої продукції, формування інноваційної культури та відповідного способу мислення населення.

Будучи стрижневою складовою макроекономічної динаміки національна інноваційна система:—

забезпечує сприйняття і реалізацію наприкінці нових ідей у різних сферах людської діяльності;—

формує новий механізм саморозвитку суспільства, посилює його адаптаційний потенціал і здатність до прогресивних структурних зрушень;—

забезпечує прискорене зростання продуктивності факторів виробництва та ефективну взаємодію освіти, науки, бізнесу, громадських та урядових установ;—

спрямовує інноваційні процеси у русло реалізації національних пріоритетів соціально-економічного розвитку, поліпшує конкурентоспроможність національних економік у глобальному середовищі.

Необхідно зазначити, що формування національної інноваційної системи е складним багатоплановим процесом, детермінованим інституційними особливостями конкретної країни. Найважливіші принципи її ефективного функціонування такі: якісна визначеність, цілісність, органічний взаємозв'язок та взаємоузгодежність технологічних, економічних, інституційних і соціально-ціннісних аспектів інноваційних змін; структурна повнота, збалансований розвиток нано-, мікро-, мезо-, макро- та глобального рівнів інноваційної діяльності; оптимальне поєднання ринкових механізмів науково-технологічного розвитку та заходів державного регулювання інноваційних процесів, спрямоване на посилення інтегральних властивостей національної інноваційної системи.

На думку сучасних дослідників, найважливішими підсистемами НІС є такі:—

приватний сектор, який продукує інновації на основі власних досліджень і розробок та забезпечує їх комерціалізацію;—

державний сектор, який сприяє продукуванню фундаментальних знань, стратегічних технологій, створює інфраструктуру та сприятливе інвестиційне середовище для діяльності приватних фірм.

До найважливіших рівнів інноваційної діяльності сучасні дослідники відносять:—

нанорівень: Інноваційна діяльність окремої людини (отримання знань, інвестування у наукомістку сферу шляхом придбання товарів та послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності та задоволення власних потреб);—

мікрорівень: інноваційна діяльність окремого підпри-ємства, що розробляє і (або) випускає наукомістку продук-цію, а також надає наукоємні послуги (освіта, фінанси, юри-дичний супровід, інформаційне забезпечення тощо);—

мезорівень: інноваційна діяльність, яка здійснюється групою підприємств на рівні мережевих або корпоративних структур, переважно в межах однієї держави;—

макрорівень: Інноваційна діяльність у межах певної держави, її інституційну основу становить національна інно-ваційна система;—

гіперрівень: Інноваційна діяльність, яка здійснюється об'єднаними національними інноваційними системами (на-приклад, у межах ЄС);—

глобальний рівень: отримання та поширення інновацій на рівні глобальних формалізованих (наприклад фундамен-тальної науки) і неформалізованих (наприклад Інтернету) ме-реж.

Ефективне функціонування національної інноваційної системи передбачає вирішення комплексу суперечностей, пов'язаних з необхідністю органічного поєднання політичних, економічних, інституційних, соціально-психологічних, культурних чинників інноваційної динаміки; системи державного регулювання інноваційних змін та ринкових механізмів функціонування підприємницького сектору; пріоритетного розвитку національних галузей високих технологій та тенденцій глобалізації сучасного інформаційного простору.

Інноваційні процеси в економіці нерозривно пов'язані з функціонуванням інституту інтелектуальної власності, механізми якого охоплюють об'єкти, джерела та результати інноваційної діяльності. Цей інститут дає змогу органічно інтегрувати інтелектуальну інноваційну діяльність у систему суспільного відтворення, адаптувати інтелектуально-інформаційний продукт до реалій ринку, забезпечити баланс інтересів суспільства та творців інтелектуального продукту.

Розбудова національної інноваційної системи сприяє перетворенню інституту інтелектуальної власності на важливий інструмент загальнонаціональної інноваційної політики, дієвий важіль державного регулювання напрямів, швидкості та ефективності інноваційних процесів. Водночас інститут інтелектуальної власності:—

формує передумови розбудови національної інноваційної системи на основі обміну інноваційною діяльністю та полегшення транзакцій інтелектуального продукту між творцями, посередниками, кінцевими споживачами; перетворення об'єктів інтелектуальної власності на вагому складову активів суб'єктів господарювання, індикатор їх досягнень у науково-технічній сфері; тісного переплетення інтересів учасників інноваційного процесу з економічними інтересами, мотивами безпеки, стабільності та духовно-естетичного розвитку нації; формування інноваційної культури та відповідних цінностей, традицій, їх перетворення на реальний регулятор соціально-економічного життя;—

є рушійною силою розвитку національної інноваційної системи на основі активізації системних науково-технічних досліджень, між-суб'єктної та міжгалузевої дифузії інновацій, поглиблення кооперації між суб'єктами інноваційного процесу на основі трансферу інтелектуальних продуктів, об'єднання ресурсів і проведення спільних досліджень, розвитку новітніх форм патентно-ліцензійної кооперації фірм (патентних пулів, альянсів, систем перехресного ліцензування тощо), залучення споживачів до інноваційного процесу шляхом їх участі у визначенні спрямованості інновацій;—

збагачує національну інноваційну систему, розширює її межі на основі відображення новітніх науково-технічних досягнень у процесі реєстрації та охорони доменних імен у мережі Інтернет, функціонування електронних систем подання та обробки патентних заявок, формування сучасних елементів інфраструктури (патентно-інформаційних систем, спеціалізованих патентних судів, інституту патентних повірених) поширення аудиту та механізмів страхування інтелектуальної власності, розвитку різноманітних посередницьких структур (організацій з колективного управління майновими правами інтелектуальної власності, патентних фондів тощо); створення умов для інтеграції в національну інноваційну систему малого та середнього бізнесу;—

сприяє розвитку системи фінансування національної інноваційної системи, раціоналізації структури витрат на основі відшкодування та капіталізації інноваційних затрат шляхом реалізації об'єктів інтелектуальної власності, продажу прав інтелектуальної власності, укладання ліцензійних угод, залучення вітчизняних і зарубіжних інвестицій, створення сприятливого іміджу інноваційних формувань, переплетення відносин щодо об'єктів інтелектуальної власності з новітніми інноваційно-господарськими відносинами (лізингом, франчайзингом тощо).

Феномен інтелектуальної власності доповнює діяльність суб'єктів інноваційної сфери системно орієнтованими та національно інтегрованими аспектами, сприяючи вирішенню проблем розбудови національної інноваційної системи.

Україна, яка входила до тридцятки країн світової інтелектуальної еліти, успадкувала від СРСР значний науково-технічний потенціал. За даними досліджень, ООН на початку XXI ст., Україна посідала одне з перших місць у світі за кількістю наукових співробітників, займала 75-те місце серед 176 країн за індексом розвитку людського потенціалу. При цьому рівень освіченості українців перевищував середній індекс країн Східної Європи та СНД4.

На сьогодні Україна залишається серед світових лідерів за такими напрямами фундаментальної науки, як фізика, математика, інформатика, хімія, фізіологія, медицина; має піонерні напрацювання та прикладні розробки у сфері лазерної, кріогенної, аерокосмічної техніки, засобів зв'язку і телекомунікацій, програмних продуктів; входить у вісімку держав, які мають необхідний науково-технічний потенціал для створення авіакосмічної техніки, та у десятку найбільших суднобудівних країн світу.

Проте, на відміну від розвинених країн, в яких 85—90 % приросту ВВП забезпечуються за рахунок виробництва та експорту наукомісткої продукції, частка України на ринку високотехнологічної продукції, який оцінюється у 2,5— З трлн дол. США, становить приблизно 0,05—0,1 %5.

Отже, на відміну від розвинених країн, вітчизняна інноваційна система поки що не відповідає вимогам сьогодення. Вона характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних та соціально-ціннісних аспектів і механізмів інноваційної діяльності.

Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. За оцінкою Світового економічного форуму у 2002 р. Україна посідала 77-ме місце за індексом конкурентоспроможного зростання або перспективної конкурентоспроможності серед 80 країн, щодо яких проводилися відповідні розрахунки6. За рівнем розвитку людського потенціалу країна посідає 80-те місце серед 173 країн світу, а інтегральний індекс інноваційності економіки, який знаходиться у діапазоні від 0 до 10 і розраховується на основі оцінки чотирьох складових (освіти, інновацій, інформаційної інфраструктури та інституційної основи), становив в Україні у 2002 р. 5,77.

Суттєвими перешкодами на шляху формування національної інноваційної системи є такі.*

Стабільне скорочення реальних обсягів фінансування науково-технологічного комплексу, невідповідність між структурою новітніх технологічних змін і структурою інвестицій (фінансування інноваційної діяльності в Україні не перевищує 1 % ВВП, тоді як критерій ЄС щодо фінансування інновацій становить не менше 2,5 %)8. У 2002 р. частка бюджетних витрат на науку в Україні становила 0,31 % ВВП, а в останні роки вона скоротилась до 0,4 % ВВП. Продовжують також скорочуватись витрати недержавного сектору на наукові дослідження та розробки. При цьому майже 70 % коштів на науково-технічні розробки припадає в Україні на IV і тільки 23 % — на V технологічні уклади, 60 % інноваційних витрат — на IV технологічний уклад, 30 % — на III, 8,6 % — на V уклад, що свідчить про реальну загрозу деградації технологічної структури діючих підприємств9.*

Недосконалість нормативно-правової системи регулювання інноваційної діяльності, фрагментарність і декларативність інноваційного законодавства, його неузгодженість з інвестиційною, фіскальною, монетарною та соціальною політикою.*

Нагромадження структурних диспропорцій, пов'язаних із консервацією застарілих енергоємних технологій (енергоємність ВВП України у 3—5