Стратегічно програшна структура зовнішньої торгівлі та міжнародної конкурентоспроможності, що ґрунтується на цінових факторах і порівняльних перевагах у вартості робочої сили і природних ресурсів.*

На сьогодні Україна представлена на світових ринках переважно у низько- та середньо-технологічних секторах із незначним рівнем доданої вартості. Так, підприємства машинобудування, що мають найвищу частку інноваційної продукції у структурі реалізації (18,1 % за 9 міс. 2005 р. проти 6,3 % у цілому за промисловістю), не забезпечують адекватного рівня продукції машинобудування в товарному експорті (13,4 % за підсумками 9 міс. 2005 p.). Водночас у структурі реалізації підприємств металургії інноваційна продукція становить лише 3,3 %, тоді як обсяги і частка товарного експорту металів і виробів з металу за 9 міс. 2005 р. зросла до 41,8%11.

Якщо у структурі світового експорту готові вироби сьогодні становлять 78 %, а сировина і напівфабрикати — 13 %, то український експорт майже на 2/3 складається із сировинної продукції та напівфабрикатів12.*

Надмірна зовнішньоекономічна залежність країни, поглиблення дисбалансу між розвитком зовнішнього і внутрішнього ринків (за минулий рік за 8,5 % зростання ВВП Україна мала понад 27 % зростання експорту і понад 33 % зростання імпорту13, при цьому співвідношення експорту та ВВП сягнуло 60 %, тоді як у розвинених країнах частка експорту в структурі ВВП коливається від 10 до 20 % (США, Японія —-10 %, Франція, Польща — 20 %)14.*

Неготовність країни брати активну участь у глобальних процесах інформатизації (за індексом готовності суспільства до функціонування в глобальних мережах Україна посідає 66-те місце серед 75 країн світу)15, за індексом "готовності інформаційної інфраструктури" — 82-ге місце серед 104 країн світу. Україна займає одне з останніх місць у світі за кількістю комп'ютерів у загальноосвітніх навчальних закладах — 1,3 комп'ютера на 100 учнів, тоді як у Японії цей показник становить 82, США — 76, Німеччині — 52, Франції — 38, Польщі — 14,6, Росії —10,4. У 2006 р. більше 1 млн українських школярів (приблизно 20 %) навчалися у школах, де не було жодного сучасного комп'ютера16.*

Відсутність істотних зрушень у створенні інноваційної інфраструктури та ринкових механізмів, здатних забезпечити перетворення науки та інновацій на ефективний чинник економічного зростання, повільне формування сучасного ринку інноваційної продукції, нерозвиненість системи охорони та захисту прав інтелектуальної власності, слабка інноваційна спрямованість інвестицій. Так, з 1994 по 2004 р. частка підприємств, що впроваджували інновації у загальній кількості промислових підприємств України, скоротилась із 26 % до 10 %. За 9 міс. 2005 р. лише на одному з шести промислових підприємств частка інноваційної продукції становила понад 50 %, тоді як на кожному другому — до 10 %. Загалом понад 90 % від загальної кількості промислових підприємств взагалі не здійснюють інновації17. Відсутність дієвої державної науково-технічної політики, недосконалість системи державної підтримки науково-технологічного комплексу країни, недостатній рівень державного впливу на активізацію інноваційних процесів тощо. Якщо в розвинених країн світу у виробничих процесах задіяно понад 80 % науковців, то в Україні цей показник становить лише 0,2 %. На початок нинішнього десятиліття світовий обсяг торгівлі патентами, ліцензіями і ноу-хау досягнув 500 млрд. дол., що в 10 разів більше, ніж у 1990 р. Сукупний обсяг світового ринку технологій у 2003—2004 pp. оцінювався в 1,5 трлн дол., що становило близько 20 % загальносвітового експорту товарів і послуг. Водночас частка України становила близько 0,1 %. Наша держава щорічно закуповує не більше 50 ліцензій, використання 20 % яких є збитковим. До стадії виробництва доходять лише 0,6 % патентів, тоді як, наприклад, у Фінляндії реалізується 30 %18.*

Низький рівень правової культури суспільства та нестача кваліфікованих фахівців у сфері інтелектуальної власності, неефективність системи державного контролю, захисту та охорони прав інтелектуальної власності.

Водночас необхідно зазначити, що започаткування нової якості економічного зростання вітчизняної економіки, зумовлене розширенням внутрішнього ринку та пожвавленням інвестиційної активності, створює сприятливі передумови як для ефективного використання існуючого потенціалу національної інноваційної системи (висококваліфікованих трудових ресурсів, розвиненої мережі освітніх і наукових закладів, окремих високотехнологічних галузей, здатних виробляти сучасну наукомістку продукцію, потужного потенціалу розвитку внутрішнього ринку високих технологій тощо), так і для її якісного оновлення та прогресивної динаміки.

Принципово важливим є усвідомлення того, що розбудова інноваційної економіки є закономірною реакцією на вимоги ринку та виклики глобалізації, які зачіпають системні основи господарського розвитку. Відтак прогресивні структурні зрушення також повинні мати системний характер та втілюватись у цілісній інноваційній політиці, здатній забезпечити узгоджену діяльність економічних суб'єктів, конструктивну та збалансовану реалізацію наукового, освітнього, технологічного та виробничого потенціалів, об'єднаних цілісним внутрішнім ринком та відповідним інституційним середовищем.

Необхідно зазначити, що об'єктивні процеси еволюції складних економічних систем пов'язані з інноваційними перетвореннями, потребують диференційованої структурної політики, стримувальної стосовно нижчих і стимулюючої щодо вищих технологічних укладів. Водночас слід врахувати, що зміна структурних пріоритетів у напрямку переходу від капіталомістких до наукомістких виробництв, переорієнтації капіталовкладень на розвиток науки, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, високотехнологічних галузей загострює соціально-економічні проблеми трансформаційного періоду.

Технологічний уклад — цілісне стійке утворення, замкне-ний цикл, який включає добування, отримання первинних ресурсів, всі стадії їх переробки та випуск набору кінцевих продуктів. Формування технологічних укладів пов'язане з хви-леподібними циклами, тривалість яких становить приблизно 50 років:—

І хвиля (1785—1830) — формування першого техноло-гічного укладу, що ґрунтується на нових технологіях у текс-тильній промисловості, використанні енергії води;—

ІІ хвиля (1830—1890) — формування другого техноло-гічного укладу: розвиток залізничного транспорту, механі-зація виробництва майже всіх видів продукції на основі вико-ристання парового двигуна (символ укладу — вугілля, транспортна інфраструктура);—

ІІІ хвиля (1880—1940) — формування третього техно-логічного укладу: використання у промисловому виробниц-тві електроенергії, розвиток важкого машинобудування, електротехнічної промисловості, хімічної промисловості (символ укладу — радіозв'язок, телеграф);—

IV хвиля (1930—1980) — формування четвертого тех-нологічного укладу: подальший розвиток енергетики, вико-ристання нафти, нафтопродуктів, газу, нових засобів зв'язку, нових синтетичних матеріалів (символ укладу — фордівська конвеєрна технологія);—

V хвиля (середина 80-х) — формування п'ятого техно-логічного укладу: впровадження досягнень в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, використання нових видів енергії, освоєння космічного простору (символ укладу — мікроелектроніка);

VI хвиля (кінець XX — початок XXI ст.) — вимальовуються контури шостого технологічного укладу, заснованого на біотехнології, системах штучного інтелекту, глобального ін-формаційного зв'язку (Інтернету), інтегрованих високошвидкісних транспортних системах тощо.

За цих умов вирішального значення набувають пріоритетний розвиток внутрішнього ринку, одночасне та стійке зростання внутрішнього попиту та пропозиції інноваційної продукції, стимулювання інноваційної активності національного капіталу в напрямі випуску продукції з високою часткою доданої вартості.

Важливо також підкреслити, що розбудова національної інноваційної системи є не лише провідним чинником конкурентоспроможного зростання вітчизняної економіки, а й важливою передумовою вирішення низки соціальних проблем, оскільки практика підтверджує, що створення одного робочого місця в науково-технологічній сфері відкриває можливості для запровадження семи робочих місць у галузі виробництва19.

Світовий досвід переконує, що основним ініціатором створення та розбудови національної інноваційної системи є держава, покликана забезпечити перехід від спонтанного розвитку інноваційних процесів до їх стратегічного планування на основі визначення та наукового обґрунтування перспективних структурних зрушень, концентрації фінансових та інтелектуальних ресурсів на реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Діяльність держави у сфері інтелектуальної власності в інформаційному суспільстві спрямована на розробку законодавчих та нормативних актів щодо охорони прав інтелектуальної власності, захист національних інтересів, формування ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності, стимулювання інноваційної діяльності, пільгове оподаткування інтелектуальних видів діяльності тощо.

1. Головною метою державної Інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоспроможної продукції.

2. Основними принципами державної інноваційної політики є:—

орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;—

визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;—

формування нормативно-правової бази у сфері Інноваційної діяльності;—

створення умов для збереження, розвитку! використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;—

забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;—

ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;—

здійснення заходів, спрямованих на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;—

фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;—

сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;—

інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;—

підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Формування національної інноваційної системи суттєво збагачує кількісні та якісні характеристики учасників обороту інтелектуальної власності, загострюючи проблему специфікації прав інтелектуальної власності, залучення останніх до економічного обороту в новій якості (застави за кредитних угод, внеску в статутний капітал фірми).

Водночас діяльність держави як активного регулятора і дієвого учасника обороту інтелектуальної власності наповнює новим змістом її традиційні функції у сфері інтелектуальної власності. У процесі розбудови національної інноваційної системи держава:—

забезпечує узгодженість законодавчої бази