Обґрунтування власності полягає в поверненні речі своїй (власній) сутності. Розтрачування речі погане не саме по собі, а тому що воно, можливо, суперечить її призначенню. Тільки здійснення речі дає право на неї. Поле є полем остільки, оскільки дає врожай. Хто правильно користується ним, той і є його власником. Власність, завжди і повністю відокремлена від користування, була б не тільки даремною, але вже і не була б власністю.

Широко розуміючи допущення юстиніанівського права власності, згідно з яким практичне користування може перетворюватися в юридичне володіння, Г.Л.Ф. Гегель рішуче вводить свободу власності як норму для майбутнього. У К. Маркса принцип свободи власності "затемнений" і заплутаний введенням суспільної власності, тобто нового правового і владного механізму. Не обтяжений механізмом втілення в життя, гегелівський принцип готовий чекати, коли настрій людей перейметься звичкою бачити власника тільки в тому, хто допомагає речі повернутися до себе. Помилка марксистів Росії полягала в тому, що вони не насмілились наполягати на ретельному прочитанні соціалістичним урядом і народом навіть самого К. Маркса, не кажучи вже про його джерело — Г.Л.Ф. Гегеля, Інша справа, що свобода власності провадить свою глибинну роботу. Відома готовність, з якою російські "капіталісти" віддавали "власність" революціонерам. "Якщо в Росії приватна власність так легко, майже без опору, була знищена вихором соціалістичних пристрастей, то тільки тому, що занадто слабка була віра в правду приватної власності, і самі власники, яких грабували, обурюючись на грабіжників з особистих мотивів, у глибині душі не вірили у своє право, не усвідомлювали його священності, не відчували свого обов'язку його захищати, більше того, таємно були переконані в моральній справедливості останніх цілей соціалістів... Вимога, щоб моє залишалось при мені жодним чином не може претендувати саме на абсолютну моральну авторитетність"5.

Зазначена проблемність філософських смислів власності виокремлює її в багатьох вимірах. Але оскільки власність не існує поза поняттям своє (моє), то найбільш доцільним і є розгляд її сутності через концепт інтелектуальної власності. В ній знаходиться ключ до людської ситуації — політичної, економічної, культурної. Про це свідчить історія формування власності, невіддільної від саморозгортання людського духу. І разом із тим — від економічного буття, продуктивно осмислити феномен якого не можливо поза розглядом проблеми власності.

Поняття власності у процесі самореалізації людини

Поняття "власність" в економічній і соціальній історії завжди займало належне місце. Починаючи з біблійних часів, власність ніколи не втрачала своєї актуальності — для царів, жерців, солдатів, торговців, ремісників, селян і навіть рабів, які періодично повставали, прагнучи повернення своєї найбільш бажаної власності — свободи. Мислителі всіх попередніх століть в тій чи іншій формі зверталися до обговорення проблеми власності. Разом із тим і в працях мислителів минулого, і в сучасній науковій літературі важко знайти вичерпне визначення феномену власності, яка завжди слугувала для одних нездоланною перешкодою на шляху до реалізації своїх — часом найбільш високих — цілей, а для інших — найважливішою опорою стабільності в суспільстві, умовою соціального й особистого добробуту. Проблема власності ставить питання про сутність приватної власності, коли вона виникла і які особливості її функціонування; що таке інтелектуальна власність і в чому її особливість; які інші види власності існують поряд із нею; які її історичні перспективи тощо. Всі ці питання тільки видаються вирішеними. Постіндустріальне суспільство й інформаційна революція утворили нову економіку, під впливом якої якісно перетворюється весь господарський лад сучасного суспільства, яка змушує по-новому подивитись на ці питання. Зокрема, виявити основні проблеми виникнення й функціонування інтелектуальної власності. Але для цього необхідно виявити основні риси власності як такої.

Власність, вважав М. Бердяєв, не позбавлена містеріозності. Справді, історію поняття "власність" прослідкувати значно легше, ніж історію явища, яке воно означає. Впродовж багатьох століть, які передували становленню розвинутих форм економічного суспільства, це поняття або не використовувалося зовсім, або вживалося в значеннях, досить далеких від прийнятих сьогодні. Так, Арістотель, розглядаючи проблему щедрості, говорить про майно (khremata) і про володіння ним (ktema)6, але не про власність. У римську епоху досить значного поширення набув термін proprietas, який походить від слова proprius; за його допомогою належна кому-небудь річ протиставлялась іншим об'єктам, які перебували в спільному володінні (наприклад, общинним землям — aqer publicus). Водночас у "Дигестах Юстиніана" використовувалося поняття "володіння" (possedere), яке давало змогу розрізняти, що "речі людського права" можуть або перебувати в чиємусь особистому розпорядженні, або належати всій сукупності громадян. Саме за допомогою цього терміна поняття власності визначалося в ранніх джерелах з європейської юриспруденції. Причому, згідно з римською традицією, власність не поділялась на "приватну" і "суспільну", оскільки сам термін pro-prietas чітко вказував на належність відповідного об'єкта тій чи іншій особі.

Таке розуміння зумовлене історією формування поняття "власність". Генеза власності прослідковується вже в тих архаїчних суспільствах, котрі були організовані на родоплемінних принципах. Суб'єктами майнових відносин, у тому числі договорів, у них виступали не окремі індивіди, а клани, сім'ї, які були релігійно-господарськими колективами, об'єднаними культом спільних предків. Світоглядні настанови цих спільнот повністю підпорядкувались протистоянню зовнішньому, заздалегідь ворожому і небезпечному світу. Звідси випливає така важлива функція кордонів.

Потрібно виходити з універсальної ідеї кордону, відмежування, саме в ній шукати джерела основних світоутворюючих "граничних понять". М. Фуко зазначає: "Обмін і сполучення — це позитивні фігури, котрі відіграють свою роль усередині складних систем відмежування і, без сумніву, не могли б функціонувати незалежно від останніх"7. Обмін, занурений у захисні рамки, кордони, який мав потребу у відокремленні від зовнішнього насилля, у фільтрі, котрий залишає своїх і відганяє своїх. Юридичні норми, які виникали за такого обміну, мали характер тісного взаємозв'язку. Наприклад, набуте в результаті стародавньої купівлі-продажу право на річ, як воно описане римськими юристами, не було тим абсолютним, виключним правом власності, яке ми знаємо сьогодні. Покупець речі не відразу, а через певний час — рік або два (для землі) — ставав володарем певного права на річ. До цього всі суперечки про річ повинні були вирішуватися із залученням попереднього володаря (продавця), який своєю позицією зміцнював позицію покупця8. Ця юридична форма, скоріше за все, є не втраченим до сьогодні універсальним уявленням про наявність у кожній речі сакральної сили її попередніх володарів, яка продовжує підкорювати останнього володаря (покупця).

Але зовсім іншою була ситуація на кордоні (межі) суспільства: захоплене у ворога майно здобувалося відразу й абсолютно, незалежно від усіх інших осіб. Адже згідно з уявленнями того часу неможливо було в будь-якій формі залучити попереднього володаря до судового процесу, принципово недоступного для ворогів. А уособлена в речі сила чужих богів могла бути шкідливою, але не могла створити стійкого юридичного зв'язку і залежності, оскільки чужі боги не брали участі в сакральному і юридичному житті цього суспільства (спільноти). Здобута в захопленні ворожого майна ідея абсолютного права здійснила в кінцевому підсумку вплив на це головне юридичне уявлення: судова суперечка про речі стала і між "своїми" проходити у формі ритуалу, котрий імітував "відбивання" спірної речі за допомогою списа — знака сили і ворожості (римляни оголошували війну, кидаючи спис на землю ворога). Знаменитий римський юрист Гай з цього приводу зазначав: "Адже найбільш безсумнівна власність та, яку захопили у ворога"9. Можливо, саме так виникла юридична форма власності на річ як права виключного, абсолютного значення.

Власність же і за етимологічним своїм значенням, і від-повідно до визначення юриспунденції є правом, яке існує поза суспільством; адже очевидно, що якби майно кожного було суспільним майном, то умови були б рівні для всіх і тоді утворювалася б така суперечність: власність є належним лю-дині правом розпоряджатися найбільш безумовним чином суспільним майном. Таким чином, вступивши в союз для сво-боди, рівності, безпеки, ми не союзники у сфері власності, і якщо власність є природним правом, то це право не є со-ціальним, а є антисоціальним. Власність і суспільство — дві речі безумовно не поєднані; змусити поєднатися двох влас-ників так само важко, як змусити два магніти поєднатися од-наковими полюсами. Суспільство повинне загинути або зни-щити власність.

П.Ж. Прудон

Таке джерело власності втратило, звичайно, свій ґрунт із того часу, як людське суспільство усвідомило себе як єдине ціле, а чужі, навіть вороги, перестали бути поза правом. Але реальна ґенеза вже не могла бути ні змінена, ні витіснена. Так право власності набуло форми вищого, повного права. Будучи граничним, воно з цією причини вислизає від визначень, адже визначити — означає вказати межі, але нелегко дати межу самій межі. І хоча ті, хто відчуває "теологічну любов до дефініцій (Ф. Бродель), постійно прагнуть знайти визначення власності, цілком можна покластися на