Попередні міркування дають можливість перейти до розгляду сутності власності" Не викликає сумніву уявлення про власність як спосіб реалізації особистості, котра переносить на речі якості особи. У давнину це було очевидно. Наприклад, єгиптяни визначали власність буквально як належне до "плоті", "самості" особи: "дім його плоті", "бики, худоба, осли його плоті" тощо10. Також усталені уявлення про нерозривний зв'язок володаря зі своїми речами мали звичаї нищення особистого майна із смертю його володаря. Спираючись на давньогрецьку міфологію, К. Хюбнер пише: "Те, що належало окремій особистості, називалося иктема" або "ктерія", тоді як майно клану визначалося як "патроя". Померлого супроводжувала в потойбічний світ лише його особиста власність, ктерія, оскільки вона безпосередньо належала до його минулого буття, до самототожності його історії, до його протікаючого життя... Тому у Гомера ми знаходимо стереотипний вислів "klerea ktereizein" (запалювати погребальне вогнище), що з тим самим успіхом означає "ховати майно померлого". Мертві, позбавлені свого майна, викликали жах. Вони не могли по-справжньому померти доти, доки їх часточка залишається при житті, і неспокійно блукали навколо, турбуючи живих, поки ті нарешті не відпускали їх у підземний світ з усім їхнім майном, тобто з усім їх минулим буттям"11.

Очевидно, що стійкість цих уявлень могла б стати серйозною небезпекою бідному матеріальними ресурсами суспільству, особливо у міру відокремлення особистості та зростання особистого майна порівняно з родовим. М. Вебер зазначав, що "з різноманітних видів магічної практики, пов'язаної з похованням, найбільш значні наслідки мало уявлення, що все особисте майно померлого повинне бути поховане з ним. Поступово це уявлення змінювалося вимогою не торкатися, принаймні деякий час після смерті людини, її майна, а іноді вимогою за можливістю скоротити користування і своїм добробутом, щоб не збуджувати заздрощів померлого"12. Подальше переміщення спілкування з померлим у безтілесний світ духів дало змогу перейти до символів, які заміняли речі. Наприклад, "стародавні паперові гроші слугували засобом платежу не для живих, а для мертвих"13.

Сутність власності виявляє тільки одну свою сторону, якщо обмежувати суб'єкт-об'єктне відношення, яке виникає в результаті емансипації людини з архаїчної спільноти, лише завданнями і функціями матеріального виробництва. На цій основі закономірно може виникати тільки трудове обґрунтування власності. Таку позицію займав Дж. Локк, котрий мав найбільший вплив на економічну й правову свідомість Нового часу. Він виходив із того, що людина — "господар, володар своєї власної особистості, її діяльності та її праці", і саме тому "праця спочатку дає право на власність, праця спочатку стала джерелом права власності"14. Право власності, на його думку, полягало в тому, що вироблене цією особистістю спиралося на постулат римського права: "Плоди, які приносить річ, належать власнику речі". В подальшому цей принцип був розгорнутий у цілу низку положень, на яких будувалося громадянське суспільство.

Однак це правило виникло без будь-якого зв'язку з працею, поряд з іншим слугувало також і обґрунтуванням присвоєння результатів праці не тільки підвладних осіб, а і їх нащадків. Насправді праця найменшою мірою вимагала опори на власність. С. Булгаков саркастично визначив теорію "права на продукт праці" у пізнішому варіанті засудження додаткової вартості як "претензії власників, пригноблених у здійсненні своєї власності". Він засуджує також усю політичну економію з її "економічною людиною", яка втілює "безмежний егоїзм, гедонізм і сенсуалізм", як розвиток гуманізму з його антихристиянським культом "природної людини", звільненої від "пут ідеалу"15. Однак виправдання власності гуманістами епохи Відродження (наприклад, Н. Макіавеллі та Еразмом Ротптердамським) здійснювалося в рамках християнської доктрини і мало характер "судження фактичного, але не принципового" (С. Булгаков). Зрештою, не можна не помітити такого незаперечного факту, як тісний зв'язок бідності з соціальним злом. У цьому контексті багатство не стільки виправдовується, скільки допускається, причому обов'язково з обтяженнями: "Багаті, які володіють земними благами понад необхідне,... повинні розглядати надлишки благ не як свою власність, а як майно, котре належить бідним і перебуває в їх "управлінні", і не більше того... Бог вибрав їх своїми управляючими"16. Тим самим християнський гуманізм намагався примирити економічну реальність, яка все більше віддалялася від соціального раю, з потребами людини. Уже в давнину, таким чином, прагнення до накопичення речей не мало як єдину ціль збільшення виробничих можливостей особи (часто така ціль була чи не останньою). Багатство у такому випадку "не належало до числа необхідних речей" (Антісфен).

Власність — це також спосіб і форма опредметнення особистості, хоч і не єдина. Людина здобуває правове визнання не тільки як працівнику а і як суб'єкт ідеальних відношень і носій ідеальних якостей, не лише творчих, а й інших соціально зумовлених властивостей. Наприклад, престижу, релігійно чи по іншому мотивованої філантропії, гонору тощо, які також "мають потребу в речовій субстанції (матеріально опредметнені) (Я. Скловський).

Власність, виступаючи частиною особи, "немислимої без неї" (Арістотель), звичайно, набуває і властивостей людини. В цьому плані не викликає заперечення твердження, що "власність за природою своєю є началом духовним, а не матеріальним"17. Поняття власності "саме по собі більше належить до сфери права, моральності й психології, ніж до сфери відносин господарських. Невід'ємна основа власності, як справедливо визначають всі серйозні філософи нових часів, полягає в самій сутності людської особистості"18, — зазначав В. Соловйов.

Важко, якщо не неможливо, знайти розумну межу нашим бажанням власності. Дійсно: достаток тієї чи іншої людини в цьому відношенні залежить не від абсолютної, а від деякої суто відносної величини, саме від відношення між її вимогами та її майном. Тому майно само по собі так само мало означає, як чисельник без знаменника. Людина може бути цілком за-доволена, не маючи тих речей, яких їй і в голову не приходило вимагати і які для неї зайві; між тим інша людина, котра має в сто разів більше; почувається нещасною, тому що у неї немає того, що їй було потрібно.

А. Шопенгауер

Подібна позиція стосовно пояснення сутності власності випливає з освоєння зовнішнього світу, що приводило до реалізації людини (якщо згадати, що корінь res (річ) утворює слово "реалізація") і надавало їй значення досягнення чогось ідеального у речовій формі. Ця, на перший погляд зовнішня, поверхова експансія — необхідний етап формування рефлексії. Адже неможливо навчитися дивитися на себе, якщо немає можливості побачити себе в навколишніх предметах. А рефлексія, як відомо, є першою умовою свідомості людиною самої себе, самосвідомості. Залежність людини від своїх речей залишається з нею назавжди, визначаючи можливість (або неможливість) її постійної самоідентифікації, знаходження себе у світі.

Прагнення людини побачити себе (для середньовічної людини це означало побачити в собі Богоподібність) у речовинному (матеріальному) світі обов'язково приводить до перетворення цього світу, зміни його за своїм образом і подобою, що і є головною основою його привласнення. Реалізація себе в речовинному (матеріальному) світі — не тільки право людини, але право і самого матеріального світу, спосіб залучення людини до світового порядку. "Матерія має право на своє одухотворення" (В. Соловйов). У чому ж смисл цих слів?

Архаїчна свідомість була повністю підкорена тій ідеї, яка пронизувала все буття, що Бог або боги мають ті ж потреби, що й люди ("людині потрібно те саме, що потрібно і богу"). Ця ідея наглядно проявлена у звичаї жертвоприношення — найбільш універсальному і владному звичаї, відомому людству, згідно з яким боги і люди сидять разом, за одним столом, і ділять здобич на всіх. Відповідно всі речі, весь матеріальний світ належать богам. Тут боги ще мисляться як такі, що мають потребу в речах.

Але в християнській релігії Бог уже мислиться нематеріально. Бог, який у кінцевому підсумку постав в одній з іпостасей як Дух, звичайно, в речах вже не мав потреби. Цей Бог залишив матеріальний світ. У залишеному Богом світі речі залишилися без Його духовного впливу, смислу, душі. Постала епоха панування матеріалізму, а точніше економізму. Тепер тільки людина може одухотворити творіння, привласнивши речі. Тут і міститься вища санкція власності. Тут не існує й джерела соціальної обтяженості власністю, протистояння її вульгарній матеріальності. Мабуть, не випадково загострення всієї проблематики, пов'язаної з власністю, йде від епохи, коли боги залишили матеріальний світ. З тієї ж причини, скоріш за все, власність постійно супроводжується екзистенціальною напружністю, можливістю кровопролиття, котре найбільш безпосередньо доводить тотожність людини та її власності.

Для самореалізації людина має потребу в певному матеріальному просторі. Але головне полягає в тому, щоб ця речовинна (матеріальна) сфера була цілком вільна, своя. Адже стати собою можна тільки у своєму: для дійсності й повноти буття замало "себе", а необхідно мати "своє"19. Саме тому все відношення набуває юридичного змісту, що приводить