Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент







Реванш командно-адміністративної системи

Реванш командно-адміністративної системи. Наростання кризи в Україні

План

1. Посилення реакції в духовному житті

2. Нові тенденції в діяльності українського опозиційного руху

Посилення реакції в духовному житті

Після усунення від влади Хрущова розпочалася поступова зміна політичного курсу країни від лібералізації до консерватизму в усіх сферах суспільно-політичного, економічного і культурного життя. Водночас нове керівництво розуміло, що повернення до політики і практики сталінських часів неможливе. Тому було обрано курс, що забезпечував певний розвиток країни у соціально-економічній сфері зі збереженням існуючої системи. Критика новим керівництвом волюнтаризму та суб'єктивізму звелася до заперечення будь-якого оновлення суспільства. Звичайно, країна не стояла на місці, але темпи її розвитку не відповідали зростаючим потребам суспільства, а тим більше загально цивілізаційним процесам. Згодом цей період у житті країни (від середини 60-х до середини 80-х років) назвуть "застоєм".

Л. Брежнєв виражав інтереси партійного апарату. Тому після його приходу до влади передусім зміцніло становище номенклатури. Листопадовий (1964) пленум ЦК КПРС прийняв рішення про об'єднання промислових і сільських, обласних і крайових партійних організацій та радянських органів. Вони знову почали функціонувати за територіальним принципом. Партноменклатура добилася відміни положень партійного статуту, які передбачали періодичне оновлення складу партійних органів. Тоді ж було відновлено посаду Генерального секретаря ЦК КПРС, яким став Брежнєв. Розросталася бюрократизація партійно-державного апарату.

Відхід від лібералізації та посилення консерватизму зумовили і відповідні кадрові перестановки на місцях. З 1963 по 1972 рік першим секретарем ЦК Компартії України був П. Шелест — висуванець М. Хрущова, який, однак, виявив неабияку активність у відстороненні його від влади.

Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — український партійний і радянський діяч. Народився в с. Андріївці на Харківщині. Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. 31927 р. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на комсомольській роботі. Згодом навчався в інженерно-технічному інституті Харкова. У 1932—1936 pp. працював на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріупольському металургійному інституті. У1937—1940 pp. працював на Харківському заводі "Серп і молот", де дослужився до головного інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом 1948— 1954 pp. очолював заводи в Ленінграді та Києві. У1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 році — першим секретарем Київського міськкому КПУ. У1962 році обраний головою Бюро ЦК КПУ з промисловості й будівництва. З липня 1963 р. перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий з посади першого секретаря ЦК КПУ, у 1973 р. виведений зі складу Політбюро ЦК і відправлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Україні Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р. у Підмосков'ї. У1996 р. урна з прахом перезахоронена на Байковому кладовищі.

Шелест був не зовсім типовим представником вищої партійної номенклатури. Вія прихильно ставився до розширення сфери вживання української мови. Так, влітку 1965 р. на нараді ректорів вузів УРСР було прийнято рішення про переведення вищої школи на українську мову викладання. В офіційних виступах, зокрема і на партійних з'їздах, він послуговувався українською мовою. Ухилився він і від цькування письменника О. Гончара за роман "Собор", розпочате у 1968—1969 pp. першим секретарем Дніпропетровського обкому партії О. Ватченком. Та арешти дисидентів у республіці в 1965—1972 pp. не могли відбуватися без його відома.

Республіканською партійною організацією Шелест керував авторитарно, не вагаючись усував з посад керівників, які йому перечили. Незалежний стиль у керівництві республікою" несхильність виконувати всі вказівки із Москви, небажання улещуватися перед Генеральним секретарем, суперечки з М. Сусловим спричинили усунення його з посади. Замінив його у травні 1972 р. виходець з Дніпропетровщини В. Щербицький — особисто віддана Брежнєву особа.

В. Щербицький народився 1918 року на Дніпропетровщині. У повоєнні роки зробив партійну кар'єру в Дніпропетровській обласній партійній організації. З 1972 по 1986 рік обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України.

Шелеста перевели до Москви, але у квітні 1973 р. у журналі "Комуніст України" з'явилася різко негативна рецензія на його книгу "Україно наша радянська". Її автора було розкритиковано за "серйозні недоліки", "помилкові оцінки" важливих історичних явищ, "відсутність чітких партійно-класових критеріїв" при аналізі окремих історичних явищ та фактів, висвітлення економіки Радянської України із "шкідливих позицій економічного автаркізму" тощо. Рецензія не була об'єктивною, оскільки книга Шелеста фактично нічим не відрізнялася від подібних їй публікацій тих часів. Та Брежнєву, Суслову, Щербицькому потрібно було дискредитувати Шелеста і мати привід для його усунення з політичної арени. Навесні 1973 р. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправили на пенсію.

В. Щербицький, на відміну від свого попередника, міцно тримався курсу, визначеного в Москві. В Україні різко посилилася русифікація, активізувалася боротьба з інакомисленням. Економічні інтереси республіки повністю були підпорядковані інтересам центру.

Новий секретар ЦК Компартії України з ідеології В. Маланчук розгорнув ганебну кампанію цькування української інтелігенції. Протягом кількох років було усунуто з посад прибічників та висуванців Шелеста. Так, до 1976 р. із 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних в 1971 p., залишилося тільки п'ятеро, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро тільки один. Те ж саме відбулося з секретарями обкомів партії, міністрами.

Те, що діялося під керівництвом Брежнєва в масштабах Союзу, відбувалося в межах УРСР. Необмеженими господарями на своїх територіях були секретарі райкомів, міськкомів та обкомів партії, запопадливо виконуючи вказівки Києва, нещадно розправляючись з неугодними, тими, хто мав свою точку зору"

У середині 60-х років стало зрозуміло, що настала криза комуністичної ідеології, а суспільство вразила духовна ерозія. За цих обставин партійне керівництво висунуло концепцію так званого "зрілого", "розвинутого" соціалізму. Вперше про це заявив Брежнєв у листопаді 1967 p., трактуючи його як закономірний, відносно тривалий етап на шляху до комунізму. "Розвинутому" соціалізму поступово приписали: розвинені виробничі сили, передову науку і культуру, постійно зростаючий життєвий рівень народу, всебічний розвиток особи, зрілі суспільні відносини, високу організованість, ідейність і свідомість трудящих, зближення всіх класів та суспільних груп, юридичну й фактичну рівність, братерське співробітництво націй і народностей, створення нової історичної спільності — радянського народу.

Настирливо пропагувалося, що радянські люди живуть у суспільстві, метою якого є неухильне підвищення матеріального і духовного рівня життя народу, небачених вершин досягли народне господарство, культура тощо. При цьому правда про життя за межами СРСР ретельно приховувалася і більшості громадян була невідома.

Комуністична партія не шкодувала ні сил, ні коштів для ідеологічної роботи в масах. Цій меті були підпорядковані зусилля мільйонів пропагандистів, політінформаторів, лекторів, гуртки і школи марксистсько-ленінської освіти, телевізійні програми та радіопередачі, клуби, бібліотеки, кінотеатри. І все ж практика свідчила, що комунізм — це утопія, а "розвинутий" соціалізм — пропагандистська вигадка.

Правлячий режим всіляко посилював тотальний контроль партійних органів за радами, громадськими організаціями й об'єднаннями, всіма сферами громадсько-політичного, економічного і культурного життя країни. Тому чисельність КПРС, в тому числі й Компартії України, невпинно зростала.

У 1985 р. система рад народних депутатів УРСР складалася з 477 районних, 403 міських, 118 районних у містах, 793 селищних і 8525 сільських рад. До них було обрано понад півмільйона депутатів. Формально ради були політичною основою Радянської держави, вищими органами державної влади і місцевого самоврядування. Вибори декларувалися як справжній вияв народовладдя. На них з'являлася абсолютна більшість виборців, але це не свідчило про політичну активність мас, оскільки вибори були безальтернативними — один кандидат на одне місце. Формально представництво у радах відповідало соціальній структурі й національному складу населення республіки. Так, у 1980 р. до рад всіх рівнів в УРСР було обрано 72,7% робітників і колгоспників, 46,3% жінок, 44,7% комуністів, 20,1% молодих людей віком до 30 років, 20,1% комсомольців від загальної кількості депутатів. До рад були обрані представники більш ніж 60 національностей, що проживали в Україні.

Формалізм влади виявлявся у тому, що її діяльність відбувалася під безпосереднім контролем партійних органів, а секретарі відповідних партійних комітетів обиралися до виконкомів рад. Керівниками рад всіх рівнів були тільки члени Комуністичної партії. Завдяки цьому радянський апарат перебував під повним контролем партії, а партія здійснювала опосередковане управління державним життям через органи радянської влади. Це давало змогу партії втручатися в усі сфери життя, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи. Про якусь опозицію в Радах не могло бути й мови.

У жовтні 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР. На її політико-правовій основі була розроблена Конституція УРСР (прийнята у квітні 1978 p.). Оголошувалося, що УРСР — соціалістична загальнонародна держава, де вся влада належить народові. Зазначалося, що народ здійснює владу через ради народних депутатів, а самі ради становлять політичну основу УРСР. Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром


Сторінки: 1 2 3 4