У січні 1972 р. розпочалася нова хвиля масових арештів дисидентів. Усього того року було заарештовано приблизно 100 осіб, 89 з них віддано під суд. Під час обшуків було вилучено до тисячі примірників самвндавних творів. Серед заарештованих були В. Чорновіл, І. Гель, І. Стасів-Калинець, С. Шабатура, М. Осадчий, І. Світличний, Є. Сверстюк, 3. Франко, Л. Плющ, В. Стус, I. Дзюба та інші. Опозиційному руху опору було завдано відчутного удару, але боротьба тривала.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск "Українського вісника", але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу "Набої для розстрілу", де документально довів: політичний процес 1930 р. над "Спілкою визволення України" був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

У серпні 1975 р. СРСР, підписавши текст Заключного Акта Гельсінської Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, взяв на себе зобов'язання дотримуватися прав людини, не переслідувати громадян за їх політичні переконання. Спираючись на ці зобов'язання, дисиденти в СРСР спробували відкрито відстояти своє право на інакомислення. У травні 1976 р. в Москві була створена Московська Гельсінська група, яка звернулася до громадськості союзних республік із закликом створювати подібні групи на місцях. Першими відгукнулися українські дисиденти. 9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу (УГГ). Група ставила за мету активно сприяти виконанню гуманітарних статей Заключного Акта Гельсінської Наради; добиватися, щоб в основу взаємин особи та держави було покладено Декларацію прав людини; вимагати, щоб на всіх міжнародних форумах, де обговорюватимуться підсумки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією; домагатися акредитації в Україні представників зарубіжної преси для налагодження вільного обміну інформацією. УГГ вважала своїм головним завданням ознайомлення урядів країн-учасниць наради і західної громадськості з фактами порушень прав людини в Україні. В декларації УГГ зазначалося, що вона керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими мотивами.

Очолив УГГ письменник І. Руденко, виключений з компартії та Спілки письменників України за самвидавні твори, зокрема за "Економічні монологи". Серед засновників УГГ були: письменник-фантаст, колишній політв'язень О. Бердник, генерал П. Григоренко, юристи, колишні політв'язні Л. Лук'яненко та І. Кандиба, історик М. Матусевич, інженер М. Маринович, колишні політв'язні — О. Мешко, О. Тихий, Н. Строката-Караванська.

У меморандумі УГГ, підготовленому в листопаді - грудні 1976 p., наголошувалося, що після Гельсінської наради становище з правами людини в Україні не поліпшилося. Західній громадськості були передані списки політв'язнів та концтаборів, де утримувалися українці.

Уже на початку 1977 р. проти УГГ розпочалися репресії. Із 41 учасника групи протягом 1977—1985 pp. 27 були засуджені, 6 позбавлені радянського громадянства, троє — В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин — загинули в таборах. Розгром легальної правозахисної організації свідчив про засліпленість прибічників тоталітарної системи, їх нездатність і небажання йти на будь-які поступки громадськості.

У другій половині 60-х — першій половині 80-х років серед опозиційного руху в Україні певне місце займали прибічники соціалістичних, соціал-демократичних ідей. Вони, залишаючись на марксистських позиціях, гостро критикували соціалізм радянського зразка, пропагуючи свої погляди в підпільних гуртках та самвидаві. їх світогляд формувався під впливом критики культу особи Сталіна, чехословацьких подій 1968 p., ідей "демократичного соціалізму", "євро комунізму" тощо. Активної діяльності ці групи не встигали розгорнути, тому що органи КДБ розкривали і ліквідовували їх при організаційному оформленні. Серед цих груп були "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у Луганську. її було розкрито в 1969 p., а організаторів — А. Чехівського, Г. Толстоусова було засуджено. У Миколаєві діяла група "Боротьби за соціальну справедливість", розкрита в 1969 p., а керівник М. Богач був засуджений. "Київський демократичний клуб" у складі С. Набоки, І. Чернявської, Л. Лохвицької, Л. Мілявської був розгромлений у 1981 р. "Інтернаціональний революційний фронт" у 1984 р. був розкритий у Львові. На позиціях "демократичного соціалізму" перебував Ю. Бадзьо, автор праці "Право жити". У 1979 р. органи КДБ конфіскували рукопис, а його автор на багато років потрапив у табори суворого режиму.

Найрішучішими противниками радянської політичної системи були українські націоналісти. Ядро їх становили колишні учасники ОУН—УПА, які вийшли на волю під час хрущовської "відлиги" і відновили боротьбу проти режиму. Підпільні націоналістичні гуртки та групи діяли переважно в західноукраїнських областях. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років вони в основному зосереджувалися на агітації та пропаганді: поширювали літературу, вивішували національні прапори, розкидали листівки тощо. У програмних матеріалах не відмовлялися і від збройної боротьби за самостійну Україну, але за відповідних умов. Найвідомішою підпільною організацією серед них у 60-ті роки був "Український національний фронт", який очолював учитель з Івано-Франківської області Д. Квецько. До неї належали представники різних професій з багатьох областей України. Організація налагодила видавництво нелегального журналу "Воля і Батьківщина", брошури і листівки, поширювала й колишню оунівську літературу. Головна мета — згуртування сил для майбутнього визволення України і досягнення нею самостійності. Учасників організації засудили до максимальних термінів ув'язнення.

Навесні 1973 р. у Коломиї Івано-Франківської області КДБ розкрило групу "Союз української молоді Галичини", яка, сповідуючи ідеологію ОУН, виступала за вихід України зі складу СРСР. Більшість з тих, хто належав до неї, була засуджена до тривалих термінів ув'язнення.

У березні 1973 р. КДБ заарештувало 14 студентів Львівського університету, звинувативши їх в "українському буржуазному націоналізмі", поширенні антирадянських листівок і виданні позацензурного журналу "Поступ".

У 1979 р. в Івано-Франківській області КДБ розкрило ще один "Український національний фронт" у складі 40 осіб, який поширював самвидавну літературу націоналістичного змісту, почав видавати "Український вісник" та літературний альманах "Прозріння".

У політичній публіцистиці українського самвидаву другої половини 60-х — початку 70-х років помітними були праці В. Мороза ("Репортаж із заповідника імені Берії", "Серед снігів", "Хроніка опору", "Мойсей і Датан"), який перебував на позиціях українського націоналізму, а його твори перегукувалися з творчістю одного з ідеологів інтегрального націоналізму Д. Донцова. Згодом він надовго став в'язнем радянських концтаборів.

Помітною в опозиційному русі була релігійна течія. Так, на 1968 р. із 230 засуджених учасників руху опору в Україні за релігійні переконання постраждали 84 особи. На 1 січня 1980 р. із 78 засуджених борців за свободу совісті в Україні 33 були баптисти, 14 греко-католики, 12 п'ятидесятники, 11 адвентисти, 6 єговісти, 2 православні. Головне завдання для себе вони вбачали у боротьбі за свободу здійснення релігійних обрядів, релігійне виховання своїх дітей, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру. Виступали вони й проти безцеремонного втручання держави у діяльність віруючих і церкви, закриття храмів.

Серед релігійних течій своєю активністю виділялися греко-католики. Формально будучи ліквідованою, греко-католицька церква продовжувала діяти підпільно. Існувало до 350 катакомбних парафій, кілька монастирів. Були свої священнослужителі. Очолював церкву кардинал Йосип Сліпий, який до 1963 р. перебував у радянських концтаборах, а в 1963 р. емігрував до Ватикану.

Найпоширенішою формою протесту робітничих мас проти соціальної несправедливості, самоуправства адміністрації, беззаконня були звернення, листи до партійних і радянських органів. Як правило, вищі інстанції повертали їх на місця з лицемірним приписом "розібратися". Після цього розпочиналися переслідування їх авторів. При цьому місцеві можновладці не обтяжували себе дотриманням елементарних норм законності. Радянська преса, що висвітлювала лише вершечок боротьби трудящих за елементарні права, переповнена фактами диких розправ місцевих керівників з поборниками соціальної справедливості.

Особливо люто влада переслідувала ініціаторів колективних скарг і протестів. Так, у 1969 р. 600 робітників Київської ГЕС поскаржилися в ЦК КПРС на тяжкі умови життя і побуту, зловживання адміністрації. Одразу ж розпочалися репресії. Ініціатора листа І. Грещука заарештували і відправили до спецпсихлікарні. Кількох найактивніших робітників звинуватили у поширенні нелегальної літератури, заарештували і судили.

Офіційні профспілки, що перебували під контролем партапарату, не здатні були по-справжньому захищати права трудящих. Тому, починаючи з 70-х років, робилися спроби створити незалежні профспілки в Україні. У 1978 р. в Макіївці Донецької області таку спробу зробив інженер В. Клебанов, створивши "Асоціацію вільної профспілки захисту трудівників", яка налічувала до 200 осіб. Та негайно втрутилося КДБ. В. Клебанов і двоє його помічників були заарештовані, профспілку розгромили. На початку 80-х років на Донеччині з'явилося "Вільне між професійне об'єднання трудящих", що згуртувало теж до 200 осіб. Об'єднання мало інформаційний самвидавний бюлетень. У