Стихійні страйки на виробництві придушувалися репресивними органами в зародку, їх ініціаторів негайно карали. В другій половині 60-х — першій половині 80-х років стихійні акції протесту робітників на Донеччині, у Кривому Розі, Дніпропетровську, Львові були спрямовані проти самовільного зниження розцінок в оплаті пращ, незадовільних житлово-побутових умов тощо. Інформацію про них ретельно засекречували, адже, згідно з офіційною ідеологією, робітничий клас вважався "провідною силою" радянського суспільства, а страйки засвідчували протилежне.

Кримськотатарський національний рух, будучи спричиненим депортацією татар із Криму в 1944 p., добивався повернення народу на історичну батьківщину, відновлення автономії. Організованих форм він набув у 1956 p., після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про звільнення кримських татар з-під адміністративного нагляду МВС. При цьому, однак, обумовлювалося, що вони не мають права повертатися в Крим, а постанова ЦК КПРС забороняла відновлення Кримської АРСР. Тому логіка подій об'єктивно диктувала кримським татарам нагальну потребу організаційного згуртування для боротьби за свої права. Конкретним кроком щодо цього стало створення кримськими татарами у Ташкенті в 1956 р. "ініціативної групи". Згодом такі групи, не зважаючи на переслідування КДБ, виникли в усіх місцях компактного проживання цього народу.

Ініціативні групи проводили регулярні збори співвітчизників для пояснення мети і завдань національно-визвольного руху, організовували звернення в партійні та державні органи влади, направляли делегації до Москви тощо. Наприкінці 70-х років вони об'єднували до 5 тис. активістів. З літа 1965 р. кримські татари постійно домагалися відповідей на петиції та звернення народу, зустрічі з керівниками уряду.

Тон звернень, особливо в перші роки, був лояльним, містив численні посилання на твори Леніна тощо. Під петиціями інколи збирали понад сто тисяч підписів. Влада звинуватила активістів кримськотатарського національно-визвольного руху в анти радянській агітації та пропаганді, розпочала переслідування та репресії. У відповідь кримськотатарський рух радикалізувався. Поступово зріло розуміння, що справедливе вирішення його проблем можливе тільки внаслідок зламу тоталітарної системи.

5 вересня 1967 р. під тиском справедливих вимог кримськотатарського народу і світової громадськості був прийнятий Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про громадян татарської національності, які проживали в Криму", який дозволяв їм проживати по всій території СРСР. Сотні кримськотатарських родин почали перебиратися у Крим. Але місцеві органи влади в Криму отримали відповідне "роз'яснення", що указ опублікований з метою нейтралізації "імперіалістичної пропаганди", а право проживати по всій території СРСР зовсім не означає права переселятися у Крим. Місцеві органи влади розпочали енергійні заходи з виселення прибулих на півострів татар. їм відмовляли в прописці, не працевлаштовували, притягували до кримінальної відповідальності за так зване "дармоїдство" і порушення паспортного режиму тощо. Однак спроби властей перешкодити поверненню татар на історичну Батьківщину наштовхувались на чимраз дужчий опір.

У другій половині 60-х — першій половині 80-х років в Україні помітним також був єврейський національний рух, представлений двома течіями - "еміграційників" та "культурників". Перші вимагали права на безперешкодний виїзд євреїв до Ізраїлю, другі прагнули відродити історико-культурні традиції українського єврейства. У самвидаві висвітлювалися питання єврейства в Україні. Наприкінці 60-х років з'явилися нелегальні єврейські культурно-освітні центри ("ульпани") у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. КДБ розцінив появу ульпанів як небезпечні антирадянські прояви, тому до активних діячів єврейського національного руху було застосовано репресії.

Опозиційних рух у другій половині 60-х — першій половині 80-х років готував засади для кардинальних змін в Україні у другій половині 80-х — на початку 90-х років.

У 60—80-ті роки політичний курс радянського керівництва відзначався різко вираженим консерватизмом. Будь-які новації в суспільно-політичному, економічному та культурному житті відкидалися, опозиційний рух нещадно придушувався.

Водночас новий стан суспільства не давав змоги неосталіністам повернутися до відвертих форм терору. Проте загалом в країні зберігався тоталітарний режим, держава намагалася контролювати всіх і все, партійно-радянське керівництво України слухняно трималося у фарватері курсу, визначеного Москвою. В Україні небувалих розмірів набула русифікація, природні ресурси нещадно грабувалися, наростала загроза екологічної катастрофи, соціально-економічний розвиток УРСР був цілком підпорядкований інтересам центральних відомств. У народному господарстві поступово наростали кризові явища, комуністична ідеологія проявила повну неспроможність бути духовним орієнтиром у розвитку суспільства, правлячий режим розкладався. Економічна і політична криза доповнювалися моральною кризою радянського суспільства. Назріла потреба кардинальних соціально-економічних і політичних змін. Можливості тоталітарної системи були повністю вичерпані

Література

Акт проголошення незалежності України: Постанова Верховної Ради Української РСР // Радянська Україна. — 1991. — 31 серпня.

Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української національної демократії: Політологічне есе. — К., 1999.

Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів 1734—1775 pp.: У 2-х т. — Київ. 1998 — 2000.

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських партій. — Київ, 1992.

Багринець В. М. Коли і як виникли назви Україна, українці. — Ужгород, 1997.

Бандера С. Перспективи української революції: Збірник творів. — Мюнхен, 1978,

Бар М., Зеленоокий А. Війна втрачених надій: Український самостійний рух у 1932—1945 pp. // УІЖ. — 1992. — №6.

Баран В. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953—1985 pp. — Львів. — 1992.

Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

Белебеха І. Україна і комунізм. Кн. перша. — Харків, 2000.

Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953: Суспільно-політичний та правовий аналіз. — К., 1994. — Кн. 1.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 pp.). — К., 1999.

Боєчко В. Ф., Чабан А. Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. — 1999. — № 2.