Поряд з цим необхідно вирішити питання прискорення виділення коштів для інвестування в сільське господарство. Банки з великим побоюванням становляться до кредитування аграрного сектора економіки, оскільки відсутні механізми гарантії повернення запозичень через заставу.

Процеси якісного реформування сільськогосподарських підприємств ускладнюються їх скрутним становищем, розвалом системи матеріально-технічного постачання, а також тим, що основні засоби виробництва, в першу чергу, сільськогосподарські машини, трактори, комбайни, автомобілі в основному вже давно відпрацювали свій амортизаційний термін і потребують відновлення. У більшості сільськогосподарських підприємств капітального ремонту потребують приміщення для утримання худоби та інші об'єкти виробничого призначення. У цьому аспекті заслуговують на увагу пропозиції, спрямовані на державну підтримку селян-фермерів, підприємців. Адже навіть реформа Столипіна впроваджувалася за державної підтримки селян коштами, сільгоспінвентарем, посівним матеріалом, мінеральними добривами.

Розуміючи відсутність у держави достатніх бюджетних коштів для забезпечення фермерів і сільськогосподарських підприємств стартовим капіталом, можна йти шляхом створення спільних з фермерами організацій типу асоціацій, кооперативів чи інших.

Світовий досвід свідчить, що такий ресурс, як земля, завжди в ціні. Завдяки йому підтримуються активи сільгоспвиробників, стабільною залишається їхня кредитоспроможність у відносинах з банками. Він є також міцним бар'єром проти інфляції.

Хоча вже прийнято Закон про землю, але ще відсутній ринок землі, та це вже не виключає можливість банків виконувати свою важливу місію - бути регуляторами при передачі землі, основних фондів тощо у повну власність тих, хто може і хоче краще на них працювати, виробляти більше продукції з меншими затратами. У своїх позичальників банки України, як і їхні колеги в усьому світі, вимагають оформлення ліквідної застави. Лише після цього клієнт може розраховувати на одержання потрібних коштів, зокрема для розв'язання проблем аграрного сектора економіки.

Торкаючись проблем вітчизняних аграріїв, потрібно відзначити, що землеробство в наших краях - надзвичайно ризикова галузь. До цього слід додати, що не кращий приклад показали попередники нинішніх нових землевласників - колективні сільськогосподарські підприємства. Вони роками не забезпечували повернення одержаних кредитів та нарахованих по них відсотків. Переважна частина цих господарств працювала у збитковому режимі.

Реалії сьогодення підказують, що здійснювати революційні перетворення в агропромисловому комплексі держави без задіяння практичного механізму оцінки і застави землі - річ важка. Тому особлива роль відводиться банкам, які б почали працювати з землею як з товаром; оцінена земля викличе зовсім інше ставлення до себе з боку її реальних господарів. Вона має стати чинником, завдяки якому село активізується, збагатить свій потенціал. На нашу думку, лише в поодиноких випадках ситуація може дійти до купівлі-продажу окремих обмежених ділянок землі.

Розгляд землі як предмета купівлі-продажу і реалізація всіх позитивних чинників, що виникають у процесі операцій з нею, є однією зі складових частин комплексу заходів, які потрібно реалізувати, щоб вивести українське село на шлях цивілізованого розвитку.

В умовах подальшого входження банківської системи в ринок банки України не в змозі в односторонньому порядку нести повну відповідальність за неповернуті або несвоєчасно повернуті кредити і відсотки по них перед своїми вкладниками, акціонерами та платоспроможними клієнтами. Про виважену політику у відносинах з селом свідчить позиція окремих банків під час кредитного забезпечення сільськогосподарських робіт. Це ще раз свідчить про необхідність створення державою цивілізованих правил гри банків із сільгоспвиробником на базі іпотечного кредитування.

В усіх суспільствах кредит виступає як система грошових відносин, пов'язаних з тимчасовим перерозподілом частини вільних коштів підприємств, організацій і населення, як правило, у формі банківського кредиту.

Банківський кредит є джерелом додаткових ресурсів підприємств усіх форм власності, який використовується для відновлення основних фондів і їх розширення, формування оборотних фондів і фондів обігу.

Для забезпечення постійного виробництва і його відтворення у все більших розмірах, забезпечення постійного кругообігу капіталу підприємств необхідно мати резерв коштів, який використовується для проведення розрахунків по заробітній платі, оплати за матеріали, сировину тощо. Якщо резерву на підприємстві нема, то воно позичає гроші в кредит.

Надання кредитів - не тільки відмітна функція банку як особливого підприємства, а й основне джерело прибутку. Таким чином, щоб збільшити суму прибутку, банкам необхідно збільшити обсяги кредитування суб'єктів підприємництва. Але кредитний ризик, який є вирішальним банківським ризиком, стримує зростання портфеля кредитів банків і обумовлює їх обережну кредитну політику. Тому актуальною проблемою банку є оцінка кредитоспроможності клієнта. У даний момент існує досить багато варіантів розв'язання даного питання. Проте проблема, на наш погляд, полягає не у підході до оцінки здатності клієнта повертати кредит, а у тому факті, що незалежно від застосовуваної методики у більшості випадків клієнти визнаються неплатоспроможними і дістають відмову в кредиті. Так чи інакше, потенціального позичальника розглядають з точки зору наявності його власних коштів, яких виявляється недостатньо внаслідок жорсткого оподаткування, конкуренції.

Одним із найбільш ефективних і вживаних у банківській практиці способів забезпечення повернення кредиту є застава. Різновидом заставного забезпечення кредиту є іпотека, суть якої полягає в одночасному віднесенні до предмета застави як нерухомого майна, так і земельної ділянки, на якій воно розташоване. Прийнятий у вітчизняній практиці підхід базується на роздільній оцінці земельної ділянки і об'єкта нерухомості, розташованого на ній. На наш погляд, такий підхід є некоректним. Під цілісним об'єктом нерухомості слід розуміти земельну ділянку з розташованими на ній будівлями і спорудами. В окремих випадках предметом застави може виступати право оренди цієї земельної ділянки.

Правові відносини між позичальником-заставником і банком-заставодержателем, що виникають при зверненні стягнення на закладене майно, багато в чому визначають і суть економічних відносин. Відповідно до загальної практики, суд, встановивши факт невиконання зобов'язань за кредитним договором, дає дозвіл на реалізацію предмета застави і задоволення вимог банку з вартості реалізованого нерухомого майна.

Передбачається і позасудова реалізація закладеної нерухомості, яка здійснюється на основі спеціальної, нотаріально завіреної угоди сторін кредитного договору. Така угода може бути укладена тільки після виникнення підстав для звернення стягнення на предмет застави.

Цілком очевидно, що існуюча практика передбачає дворазову оцінку застави. Перший раз оцінка здійснюється при оформленні кредитного договору з метою встановлення співвідношення "кредит-застава" і визначення достатності забезпечення покриття всіх витрат банку-заставодержателя у разі звернення стягнення на закладене майно. Другий раз - при фактичному зверненні стягнення з метою проведення розпродажу закладеного майна на відкритих аукціонах. Зрозуміло, саме звернення стягнення на закладене майно є крайнім заходом. Сторони спочатку орієнтуються на виконання договірних зобов'язань. Але сама процедура оцінки передбачає ретельне обґрунтування банком усіх параметрів кредитної угоди. Одним з основних параметрів такої угоди є кредитна ставка.

При встановленні кредитних ставок необхідно враховувати ту обставину, що позиковий капітал за інших рівних умов приводить до зростання ринкової вартості нерухомості. Це випливає як із загальної моделі середньозваженої вартості капіталу, так і з очікуваної зміни прибутку і зростання норми дохідності. Якщо власний і позиковий капітал пропорційно впливають на зростання вартості нерухомості, то кредитор, очевидно, має право претендувати на певні дивіденди від такого зростання.

Узагальнюючим показником зміни вартості нерухомості є загальний коефіцієнт капіталізації, який визначається як норма дохідності власного капіталу, скорегована з урахуванням таких складових: амортизаційних відрахувань на погашення кредиту; величини, що враховує майбутнє збільшення частки власного капіталу у власності; зміни вартості власності; зміни прибутку.

Активний розвиток та розширення сфери діяльності банків потребує окреслення пріоритетних напрямків запровадження нових послуг, на яких мають бути сконцентровані зусилля. Серед них можна назвати трастові операції, консультаційно-інформаційні послуги, допоміжні операції, пов'язані із забезпеченням господарської діяльності клієнтів, удосконалення традиційних банківських послуг, насамперед депозитно-позичкових.

В Україні серед перспективних напрямків функціонування банків особливе місце може належати трастовим операціям, які передбачають управління майном та виконання інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта на правах його довіреної особи. При здійсненні трастових операцій банк на підставі укладеного договору або за заповітом набуває відповідних прав і виступає розпорядником певного майна на користь довірителя чи третьої особи.

Реальні перспективи розвитку в банківській практиці нашої країни - деякі послуги, реалізація яких вимагає від персоналу банків глибоких знань особливостей функціонування господарюючих суб'єктів різних галузей економіки. Такі послуги можуть надаватися як у рамках уже діючих кредитно-розрахункових відносин банків з основним контингентом клієнтури, так і в окремому порядку, на договірних засадах, що сприяє залученню нових клієнтів. Серед зазначених послуг важливе місце можуть посісти:*

аудиторські послуги, що передбачають проведення комплексної перевірки банком усієї фінансово-господарської діяльності клієнта або окремих її аспектів;

маркетингові послуги, пов'язані з пошуком нових ринків збуту для клієнта, організацією рекламної компанії, добором партнерів, зацікавлених у господарських стосунках із клієнтом;

гарантійні послуги, надання яких пов'язане з видачею банком зобов'язань за клієнта, а виконання передбачає здійснення різноманітних грошових виплат;

виконання окремих внутрішніх операцій клієнтів: ведення бухгалтерського обліку, касового господарства, управління фінансами, виплату заробітної плати, регулювання постачання і збуту та деяких інших функцій