У колі таких країн і формується єдиний простір, де кожна країна спеціалізується на виробництві тієї продукції, яку вона виробляє дешевше і краще. Вирішенням питань розрахунків, кредитів та допомоги у колі цих країн і займається Міжнародний банк, у нашому прикладі - банк країн Чорноморського басейну.

Україна може входити і в інші об'єднання, наприклад Європейське економічне співтовариство. Включення в зовнішню торгівлю, кредитні відносини, кооперування та співробітництво держав у галузі освоєння природних ресурсів, компенсаційні угоди, а також широке науково-технічне співробітництво неможливе без повноправного членства в економічному об'єднанні держав. Особливо воно необхідне для впровадження великих технічних проектів, будівництва і реконструкції підприємств та впровадження новітніх технологій.

Особливе місце серед міжнародних кредитних установ посідає Базельський комітет з банківського нагляду.

Комітет з банківського регулювання і практики контролю був заснований у 1975 р. керівниками центральних банків країн Європи. До нього входять вищі представники банківських наглядових органів 12 країн (Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембурга, Нідерландів, США, Франції. ФРН, Швейцарії, Швеції і Японії). Засідання Комітету проводяться в Банку міжнародних розрахунків у Базелі, де постійно знаходиться секретаріат Комітету.

У липні 1988 р. Базельський комітет з банківського нагляду (далі - Комітет) прийняв документ "Міжнародне зближення методів вимірювання і стандартів капіталу". У ньому після тривалої підготовчої роботи і консультацій між органами банківського нагляду різних країн були сформульовані загальні принципи розрахунку мінімальних нормативів власного капіталу банків з урахуванням міри ризиковості портфеля їх активів. Документ отримав міжнародну популярність як Базельська угода і мав значний вплив на політику банків по управлінню ризиками і формуванню їх власного капіталу.

Викладені в Угоді принципи оцінки мінімального капіталу послужили моделлю для встановлення аналогічних стандартів національними законодавствами різних країн. При цьому визнавалося існування специфічних особливостей у національних методах бухгалтерського обліку і дозволялися відхилення від загальних рекомендованих правил розрахунку капітальної бази залежно від місцевих умов. У цей час принципи, зафіксовані в Угоді, використовуються більш ніж 100 країнами світу. Хоча запропоновані Комітетом стандарти капіталу призначалися насамперед для провідних міжнародних банків найбільш розвинених держав, вони були потім поширені на всі інші більш дрібні банки.

Одностайне визнання мінімальних стандартів капіталу було пов'язане з тим, що в останню чверть століття у світі істотно змінилися умови банківської діяльності. Посилилася конкуренція між кредитними установами, знизилася рентабельність традиційних банківських операцій, погіршилася якість активів і різко зросли ризики. Разом із тим власний капітал банків зазнав змін як в кількісному, так і в якісному плані, що погіршило їх здатність протидіяти фінансовим труднощам і призвело до підриву стабільності світової банківської системи.

Власний капітал банку служить, як відомо, одним із важливих і неодмінних компонентів систем оцінки фінансового становища банку. Він порівняно низький.

Низька питома вага власного капіталу в ресурсах комерційних банків пов'язана передусім з тим, що банки виконують у ринковій економіці роль фінансових посередників. Це дозволяє їм залучати великі суми вільних грошових капіталів і заощаджень і вкладати їх у різні види прибуткових активів.

Залучені ресурси, як правило, обходяться банкам відносно дешевше, ніж емісія власних цінних паперів або отримання кредитів на міжбанківському ринку. Крім того, розводнення капіталу внаслідок додаткового випуску акцій може привести до послаблення контролю засновників і інших акціонерів.

Роль капіталу банку як амортизатора фінансових шоків має короткостроковий і довгостроковий аспект. Одним із перших тривожних сигналів, що свідчать про погіршення фінансового стану банку, звичайно служить гостра нестача ліквідності. Ризик ліквідності органічно властивий банківській діяльності. Структура балансу комерційного банку така, що велика частина його зобов'язань високоліквідна і може бути вилучена на першу вимогу, тоді як значна частка активів (зокрема, кредитний портфель банку) малоліквідна і має більш тривалі терміни погашення, ніж пасиви, за рахунок яких вона фінансується.

За нормальних умов коригування поточної ліквідності здійснюється шляхом зміни структури активів банку або ж шляхом отримання позик на грошовому ринку. Ці дії не зачіпають безпосередньо капітальні статті балансу банку, але вже на цій стадії стан капітальної бази впливає на здатність банку отримати додаткову ліквідність. Нестача капіталу означає високий ризик, що підвищує вартість отриманих кредитів або взагалі блокує доступ до кредитного ринку.

Що стосується довготривалої стійкості банку, його здатності в обумовлені терміни погасити всі свої зобов'язання перед вкладниками і кредиторами, то тут наявність достатнього власного капіталу набуває великого значення.

В основу методики розрахунку коефіцієнтів мінімальної потреби в капіталі, або капітальних коефіцієнтів, запропонованої Базельським комітетом у 1988 p., встановлений принцип обліку якості активів банку і пов'язаних з ними ризиків. При розрахунку коефіцієнта капітал банку зіставляється не з номінальною величиною його активів, а з розрахунковим показником ризикованих активів, де кожний елемент активів віднесений до певної категорії і зважений відповідно до заздалегідь встановленої шкали коефіцієнтів. Іншою важливою рисою базельської методики є поділ показника власного капіталу на два компоненти - капітал першого рівня (аналог базового капіталу) і капітал другого рівня (аналог додаткового капіталу). Ці підходи певною мірою вже були використані раніше в практиці банківського нагляду, але в Базельській угоді вони отримали чітке формулювання і детальний опис. Мінімальні вимоги до банківського капіталу, розрахованого за цією методикою, набули характеру міжнародно визнаних нормативів.

Контроль за достатністю власних коштів банку посідає одне з центральних місць у системі пруденційного нагляду, здійснюваного органами банківського контролю і регулювання. Банківський нагляд, як випливає з назви, розсудливий, обережний, спрямований на забезпечення стабільної, стійкої роботи кредитної установи. Головна мета нагляду і регулювання - обмеження ризиків банківської діяльності, які можуть призвести до фінансових труднощів і, зрештою, до краху банку. При цьому мова йде саме про мінімізацію ризиків, а не про усунення можливості банкрутства внаслідок поганого управління банком або інших обставин. В останньому випадку контрольні органи повинні забезпечити умови для відшкодування вкладникам втрачених грошей. Звичайно з цією метою створюється система обов'язкового або добровільного страхування внесків.

Банківський нагляд, таким чином, включає такі елементи:

нагляд за поточною діяльністю банку і розробка рекомендацій і інструкцій щодо поліпшення його операційної політики;

страхування банківських депозитів з метою підвищення збереження коштів, належних клієнтам банку, і зміцнення довіри до банківської системи;

ліцензування банків, тобто видача дозволів на ведення банківської діяльності.

Керівні органи Європейського економічного співтовариства прийняли в 1989 р. Директиву про коефіцієнт платоспроможності, яка визначила для всіх країн - членів Співтовариства єдині вимоги до мінімальних розмірів власного капіталу банків з урахуванням ризикованості їх балансових і позабалансових активів на рівні 8%. Крім того, була прийнята Директива про структуру власних коштів. Ці документи - прямий аналог Базельської угоди, що відрізняються лише в деяких незначних деталях.

Позитивна реакція на прийняття Угоди супроводжувалася пожвавленою полемікою з приводу загальною підходу і деяких положень цього документа. Одним із мотивів для критики було акцентування кредитного ризику при фактичному ігноруванні інших видів фінансових ризиків, яких зазнають банки. У зв'язку з цим критики часто вказували на банкрутства великих банків з великим обсягом міжнародних операцій, які зазнали краху вже після введення в дію базельських нормативів.

Проводилося також дослідження інших видів ризиків, зокрема ринкового ризику, по якому у 1996 р. Комітет випустив спеціальні рекомендації по введенню додаткових вимог до власного капіталу банків у зв'язку з ринковими ризиками. Ринковий ризик був визначений як ризик втрат по балансових і позабалансових позиціях унаслідок зміни ринкових цін. До цієї категорії ризику включалися процентний ризик, ризик зміни ринкової вартості акції, ризик валютної позиції і ризик, пов'язаний з товарними операціями.

Особливістю нових вимог по капіталу у зв'язку з ринковими ризиками є те, що вони розраховуються по операціях, що відбиваються на так званих торгових рахунках банку. Мова йде про короткострокову позицію банку по фінансових інструментах, придбаних не для тривалого зберігання в інвестиційному портфелі, а для перепродажу і отримання прибутку на різниці в цінах. Крім того, на торгових рахунках ведеться облік різного роду брокерських операцій і операцій по хеджуванню за допомогою фінансових інструментів.

При розрахунку загального мінімального нормативу капіталу банку всі операції поділяються на дві групи:

операції по банківських книгах - кредитні і інвестиційні операції довготривалого характеру;

операції по торгових книгах.

Було здійснено ще одне нововведення. Для оцінки ризику по короткостроковій ринковій позиції банкам дозволялося використати один із двох альтернативних підходів - стандартну методику оцінки ризику можливих втрат від зміни процентних ставок і курсів цінних