Економічні основи розвитку України. Регулювання розвитку економіки

Об'єднання об'єктів матеріального виробництва і невиробничої сфери в єдиний територіальний комплекс є об'єктивною передумовою розвитку народного господарства всіх країн. Кожну соціально-економічну систему будь-якої території, незалежно від рівня розвитку, можна представити у вигляді складної структури, яка включає в себе всі види продуктивних сил і відображає всю багатогранність суспільних відносин.

Загальнодержавна економічна політика в період ринкових перетворень базується передусім на результатах новітніх відкриттів і розробок, зокрема, у соціально-економічній сфері, на довгострокових прогнозах структурних і якісних зрушень у товарному виробництві, змін на внутрішніх і зовнішніх ринках та на ступені економічної міцності територій. Пошуки найвигідніших ніш у міжнародному і внутрішньому міжтериторіальному поділі праці, спеціалізації, кооперації та інтеграції виробництва і збуту продукції є однією з вирішальних проблем економічного розвитку держави. Критерієм його узагальнюючої оцінки виступає рівень ВВП у розрахунку на душу населення кожної економічної території і всієї країни в цілому.

Дезінтеграція традиційних економічних взаємозв'язків на пострадянському просторі посилила економічну невизначеність, що негативно вплинуло на розвиток України, їй стали потрібні розробка і здійснення принципово нової стратегії і тактики державного розвитку. Модель державної економіки сучасного і майбутнього розвитку має визначити нові ефективні структуру і регулюючі механізми як в межах держави, так і кожного економічного району, формуючи єдиний, активно функціонуючий організм.

У цих умовах формування по-справжньому економічно і політично незалежної держави Україна прагне до політики мінімізації негативних проявів дезінтеграції, розвитку економічної політики на принципах верховенства загальнодержавного законодавства, що забезпечує органічне поєднання державних, територіальних і місцевих інтересів, сприяє максимально повному використанню внутрішніх потенціалів кожного регіону і кожної місцевості. Чим краще діє система управління і господарювання в державі, чим повніше використовується її економічний потенціал і природно-кліматичні умови для високоефективного розвитку властивих йому товаровиробників і ринків, чим повнішими і міцнішими стають державні та кожного економічного району ринкові зв'язки в процесах поглиблення спеціалізації і розвитку інтеграції, тим економічно і соціально міцнішою стає держава, тим краще життя її народу.

На сьогодні існують різні варіанти вирішення проблем державного розвитку. Державна економічна політика - не тільки побудова внутрішніх взаємовідносин, а й вихід на широкі міжнародні економічні зв'язки. Це передусім необмежений простір для економічного прогресу як центру, так і всіх суб'єктів підприємництва, завдяки якому тільки й можливий економічний і загальний прогрес держави. Саме це й забезпечує розумна науково обґрунтована економічна політика, що охоплює, по суті, усі сфери людської діяльності, включаючи поряд з раціональним розміщенням і розвитком продуктивних сил особливості інвестиційної, структурної, промислової і аграрної, демографічної і соціальної, екологічної і національної політики.

Науково обґрунтована економічна політика демократичної держави виключає крайнощі щодо управління територіями і місцевостями: з одного боку, спокусу керувати територіями методами диктату тоталітарного режиму, що паралізує ініціативи та інтереси місцевих органів влади і суб'єктів господарювання в ефективному розвитку, а з іншого - управління за принципом "повної автономії територій", яке ігнорує загальнодержавні інтереси і закони державної влади, неминуче тягне за собою розпад держави, подрібнення її на частини і відокремлення їх в окремі державні утворення.

Саме тому зараз особливо потрібні фундаментальні дослідження процесів розвитку сучасної і майбутньої економіки держави, розробки моделей ефективного функціонування на принципах розвитку потужних ринків з високорозвинутою ринковою інфраструктурою.

Наслідки досліджень мають дати всебічно обґрунтовані висновки про можливості української держави та її територій, зміцнення економічних, технологічних, транспортних, соціально-культурних та інших зв'язків між ними, розвитку ринків економічних територій, а також виходу на міжнародні ринки українських товарів і послуг, капіталів, науково-технічних і культурних цінностей тощо. Це вимагає відповідного підвищення рівня технологічної завершеності виробництва, послаблення впливу негативних зовнішніх чинників на національну економіку. Зокрема, нам необхідно позбутися нераціональних міжнародних економічних зв'язків. Вони мають ґрунтуватися виключно на принципах взаємовигоди і паритету та формування прогресивних напрямків економічного і соціального розвитку. Для цього важливо досліджувати, розробляти і здійснювати інтеграцію, формування господарських систем інтегрованого типу.

Конституційні норми, законодавчі і нормативні акти та рішення влади повинні базуватися на висновках науки та економічній ефективності. Адже формування більш прогресивної економічної системи ґрунтується на реконструкції застарілих і створенні нових конкурентоспроможних сфер і комплексів народного господарства України, структурної перебудови її промисловості, аграрного сектору, інфраструктури і ринкових відносин у широкому їх розумінні. Йдеться про пошук і використання найефективніших високоприбуткових ринкових структур, про нагромадження і збільшення кредитних ресурсів на активізацію інвестиційної та інноваційної діяльності. Без цього структурної перебудови не відбудеться. Незначне зростання виробництва ВВП і НД за останні роки, слабкий розвиток промислового виробництва та збитковість багатьох виробничих структур при відсутності створення якісно нових конкурентоспроможних виробництв є ознакою негараздів в економіці. Саме на їх подолання спрямовується економічна політика держави.

У країні не послаблюється і соціальна напруга, пов'язана з безробіттям, величезним соціальним розшаруванням населення, поширенням такого негативного явища, як криміналізація суспільства. Усе це вимагає активізації економічної політики всіх гілок влади і управління, особливо соціальної спрямованості. Треба зосередити систему державного управління, ринкового і господарського регулювання на розвитку соціально зорієнтованого товарного виробництва, забезпечуючи комплексне законодавче і нормативне регулювання економіки, передусім спрямоване на розвиток галузі промисловості, що є джерелом основних надходжень доходів бюджету. Важливо створювати найсприятливіші умови для розвитку підприємництва безпосередньо у виробничій сфері. У цьому аспекті виникають значні труднощі в інвестиційному забезпеченні процесу структурних трансформацій, адже вони пов'язані з перепрофілюванням виробничих потужностей. Упровадження новітніх технологій, що б не говорили, потребує значних інвестицій на переобладнання виробництва на випуск якісної продукції, що відповідає європейським стандартам. Без цього не можна швидко досягти конкурентоспроможності. Тим часом нагромадження коштів у підприємницьких структур і кредитні ресурси, що вони залучають, спрямовуються переважно на поповнення оборотних фондів, тобто - у короткостроковий комерційний обіг.

Зовнішні кредитні ресурси, які надходять з МВФ та міжнародного і європейського банків, мають, як правило, цільовий характер і як такі не можуть відчутно вплинути на економічний розвиток України, що, безумовно, потребує відповідних змін у загальнодержавній політиці.

За допомогою законодавства і рішень виконавчої влади слід радикально переорієнтувати інвестиційну та інноваційну діяльність на прогресивний економічний розвиток, змінити бюджетну і структурну політику, зосередити увагу на першочергових державних пріоритетах економічного зростання, активно використовувати ринкові стимулятори.

Інтеграційні зв'язки неможливі без сучасної високоорганізованої системи інформатики, детальної програми промислового і структурного розвитку, використання комплексного програмно-цільового регулювання процесів здійснення конструктивних ринкових реформ. У сучасних умовах важливим напрямком підвищення ефективності виробництва є формування механізму ринкового стимулювання активної господарської діяльності - інтересів і можливостей товаровиробників, застосування сучасного менеджменту.

Господарський механізм об'єднує як конкретні форми господарювання, так і систему виробничих відносин, на яких вони ґрунтуються. У структурі господарського механізму виділяється чотири порівняно самостійних блоки - блок планування і прогнозування та розробки цільових програм, зокрема, на мікрорівні складання бізнес-планів; блок управління, у тому числі побудова організаційних структур управління виробництвом, введення сучасного менеджменту; блок регулювання, включаючи ціноутворення, фінансування, кредитування, оподаткування, страхування, а також матеріальне і моральне стимулювання; блок обліку та контролю разом з економічним аналізом. Усі ці блоки включені в ринковий механізм з відповідними особливостями його функціонування.

Аграрний сектор економіки вже зазнав ринкових перетворень, але вони мають супроводжуватися формуванням кількісно і якісно нових продуктивних сил у системі АПК, зміною структури виробництва, змісту та характеру зайнятості сільського населення, що значною мірою залежить від територіальних особливостей розміщення і спеціалізації аграрної сфери. Адже питання вигоди, яку суспільство отримуватиме від трансформації відносин власності і господарювання, сьогодні стоїть надзвичайно гостро, бо поки що позитивного ефекту від цього не досягнуто. Вирішення таких, поставлених самим життям, проблем потребує виваженого методологічного підходу, конкретизованого стосовно специфіки, і всебічної оцінки набутого практичного досвіду трансформації колективних і державних форм господарювання в нові, більш ініціативні та результативні підприємницькі структури і види діяльності, сільгосппідприємства, корпорації, фермерські господарства, агрофірми тощо.

Дослідження реформаційних процесів на селі мають здійснюватись на комплексній основі з урахуванням особливостей кожної території країни. При цьому важливо брати до уваги фактори економічного, соціального, політичного і психолого-побутового характеру, а також фізичної здатності сільського населення до приватного ведення сільськогосподарського виробництва. Ігнорування хоча б одного з цих факторів може завдати економічної і соціальної шкоди, негативно позначатися на результатах господарювання всього АПК.

В основу методологічного підходу визначення розмірів сільськогосподарських підприємств мають бути покладені такі основні критерії: можливість конкурентоспроможного, раціонального використання землі і систем машин на різній за величиною площі (або щодо поголів'я худоби); якнайповніше використання трудового потенціалу; досягнення ефективної фондовіддачі, тобто одержання більшого прибутку на гривню виробничих фондів; забезпечення достатнього соціального і психологічного ефекту від ведення господарства; збалансованість попиту і пропозиції на продовольчих ринках і збільшення експортних можливостей.

Україна, виробляючи власну економічну політику і визначаючи державні пріоритети, спрямовує їх на забезпечення:*

економічного і