У результаті кредитування нефінансових секторів економіки зайняло периферійну нішу, утримуючись переважно у сферах, порівнянних за рентабельністю зі спекулятивним фінансовим бізнесом, а крім цього у сферах, відносно менш рентабельних внаслідок консерватизму менеджменту банків (як показало життя, консерватизму виправданого), а також завдяки "некласичним" принципам взаємовідносин банків і їх власників. В останньому випадку кредитні відносини зберігалися значною мірою всупереч не тільки відносній, але н абсолютній економічній доцільності для банків.

Вибір економічного зростання як пріоритет об'єктивно змінює місце кредитної складової в загальній системі економічної політики. З допоміжної, і в силу цього підлеглої, гілки монетарної політики кредитна політика повинна висунутися на лідируюче місце в рамках монетарного блоку. Зрозуміло, активність кредитної політики обмежується допустимим рівнем інфляції.

Головним елементом кредитної політики, що має первісно економічну природу, є процентна політика.

Потрібно відзначити також і ту обставину, що зростання цін в Україні має характер інфляції витрат і структурної інфляції, а не інфляції попиту, боротьба відносно якої традиційно ведеться з використанням методів монетарної політики. У цьому значенні вістря кредитної політики (відсотки) спрямоване на подолання не інфляції як такої, а можливості суб'єктів економіки хеджувати інфляційні втрати придбанням іноземної валюти. Останнє, зрозуміло, також могло б мати своїм наслідком зростання курсу валюти і новий виток інфляції витрат. Таким чином, процентна політика і тут зрештою має антиінфляційний ефект. Цей ефект є опосередкованим, а кредитна (процентна) політика виконує значною мірою завдання, які повинна вирішувати політика валютного регулювання і контролю. Більш того, звужуючи можливості економічного зростання і перешкоджаючи більш швидкій адаптації економіки до нових цінових умов зовнішньоторговельної діяльності, високий рівень процентних ставок обмежує позитивний антиінфляційний потенціал заходів економічної політики. Додаткове навантаження, що приймається на себе процентною політикою в межах завдань валютного регулювання, відображає згадану гіпертрофованість окремих економічних форм внаслідок надмірно ліберального режиму їх функціонування. У цьому випадку йдеться про ліберальний режим здійснення валютних операцій. Одночасно дана ситуація є ще одним свідченням того, що в нинішньому своєму статусі кредитна політика являє собою обслуговуючу і підлеглу гілку монетарної і супутніх їй сфер економічної політики.

Зміна ситуації у сфері процентної політики, адекватна стратегічній лінії на досягнення економічного зростання, передбачає доведення процентної ставки до нормального (помірно позитивного) рівня.

З урахуванням значення кредитної і валютної складових монетарної політики в рамках монетарних інструментів економічного регулювання має бути вибраний оптимальний варіант поєднання (комбінації) кредитної (процентної) і валютної (курсової) політики. Гіпотетично можливі різні комбінації, оскільки кожний напрям має три рішення. Для процентної політики їх можна назвати жорстким, м'яким і нейтральним (ставка істотно перевищує рівень інфляції, значно менша за неї, є помірно позитивною). Для курсової політики це сильний у слабкий і нейтральний стан валютного курсу (національна валюта істотно переоцінена, істотно недооцінена, курс приблизно відповідає співвідношенню середньозваженої купівельної здатності національної і іноземної валюти по товарах у зовнішньоторговельних операціях).

Нарівні з процентною політикою, яка є центральною економічною компонентою кредитної політики, істотне значення має також і організаційний аспект. Йдеться про канали кредитування економіки, або про схему рефінансування банків. Очевидно, якщо схема рефінансування передбачає прогресивне відшкодування банкам коштів, наданих як кредити реальному сектору економіки, вплив кредитної політики на можливості економічного зростання значно розширюється. При цьому пропорційно зростають кредитні ризики, що приймаються на себе органом, який рефінансує банки, а також системний ризик інфляції і девальвації.

Проблема, отже, полягає в тому, щоб організувати ефективну систему рефінансування, коли максимальний ефект досягається при мінімальних витратах, оскільки цілком зрозуміло, що система не може бути абсолютно захищеною. У принципі створити таку систему можна, хоч організаційно і технічно зробити це непросто.

Виходячи з цього, організаційно найбільш прийнятним є компромісний варіант, коли, наприклад, тільки цінні папери, емітовані надійними позичальниками, розглядаються як інструмент рефінансування.

Таке розв'язання питання до певної міри полегшується тією обставиною, що підприємств з надійною репутацією, тобто стабільно працюючих, які мають сприятливі перспективи розвитку і імідж, що склався, не так багато. Однак такий спосіб рефінансування сприяє активному репродукуванню монопольної економічної структури. Зрозуміло, що монопольне зростання краще конкурентної стагнації. Разом з тим сама по собі перспектива посилення влади монополій навряд чи є привабливою. Збалансувати ситуацію можуть державні гарантії, інші форми фінансового і організаційного сприяння середньому і дрібному бізнесу.

Інша проблема пов'язана з якістю цінних паперів (векселів) - як у формальному, так і в економічному розумінні (неприпустимість рефінансування "бронзових" векселів, тобто дружніх послуг, а не реальних операцій). Ця проблема зрештою також створює потенційну загрозу купівельній силі гривні у зв'язку зі збільшенням вільної, тобто незабезпеченої гривневої маси. З урахуванням даної обставини може бути обговорене питання про рефінансування кредитних вкладень банків в економіку під забезпечення у формі поступки вимоги на кредит позичальникам або НВУ і банків по купівлі в останніх на обумовлений термін прав вимоги на кредити із зобов'язанням зворотного продажу. У той же час в цих випадках виникає правова колізія, оскільки внаслідок чинного законодавства НВУ не має права кредитувати суб'єкти економіки, крім банків. Так чи інакше проблема рефінансування банків, що кредитують економіку, має бути вирішена.

Звертаючись до теми захисту гривні від спекулятивних атак, слід зауважити, що оборона повинна будуватися на основі поєднання економічних і адміністративних заходів. Економічна лінія оборони формується слабким курсом гривні, що знижує потенційний ефект спекулятивних атак на неї.

Незважаючи на те, що втрати на слабкому курсі частково компенсуються зниженням процентних ставок і відносним здешевленням ресурсів емісійного походження, які потенційно використовуються для валютних спекуляцій, така ситуація істотно відрізняється від тієї, що склалася при гіперінфляції, коли здійснювалися спроби високими процентними ставками стримувати пониження курсу гривні. В останньому випадку регулювання було спрямоване на підтримку гривні, виходячи з об'єктивної ситуації з валютним курсом гривні, що підтримувався на штучно завищеному рівні в ім'я ідей соціального добробуту і відповідно до букви Конституції.

Запропонований підхід, навпаки, базується на об'єктивних вимогах до стану економічних параметрів (слабкий курс валюти і низький рівень процентних ставок, необхідний для економічного розвитку). Проте самої лише розумної політики валютного курсу і об'єктивних чинників може не вистачити для ефективної протидії валютній спекуляції, заснованій на об'єктивній слабкості національної валюти. Тому в будь-якому випадку необхідна система адміністративних заходів, що допомагають реалізуватися економічно обґрунтованим співвідношенням.

За своїми ознаками всі ці заходи належать до валютного регулювання і контролю, однак до певної міри можуть виступати як рішення у сфері регулювання банківської діяльності. Часом ці заходи можуть органічно поєднувати ідеї валютного і банківського регулювання. Таке поєднання цілком відповідає ролі банків як основних агентів валютного контролю. У числі комбінованих (і вже реалізованих) заходів може бути назване введення більш жорстких вимог по створенню резервів на можливі втрати по активних операціях з усіма контрагентами, по яких банком не може бути забезпечене дотримання принципу.

Це, зокрема, стосується основної маси операцій з контрагентами з сумнівних, наприклад, деяких офшорних зон з фірмами-одноденками та ін.

Доцільним є і більш жорсткий підхід до операцій з іноземною валютою безпосередньо в рамках системи валютного регулювання. Зокрема, цілком обговорюваним є питання про обмеження вільного придбання іноземної валюти фізичними особами. З економічної точки зору введення вільної купівлі іноземної валюти громадянами не відповідало ані можливостям країни, ані завданням її економічного розвитку. Доречним було б компромісне розв'язання проблеми: продаж іноземної валюти при наявності документа, що свідчить про обґрунтований намір виїхати за кордон (у тому числі тимчасово). У цьому випадку при нереалізованому протягом певного часу намірі має бути проведений зворотний продаж іноземної валюти. Даний варіант є можливим і зараз, хоч політика слабкого курсу, з одного боку, і політичний аспект проблеми, з іншого, робить подібне рішення не особливо актуальним і в певному розумінні викликає сумнів з позицій загальної ефективності.

Іншими словами, заходи у сфері безпосередньо монетарної політики і пов'язаних з нею складових (валютне регулювання і валютний контроль) можуть і повинні відіграти не останню роль у забезпеченні умов розвитку економіки, однак вони не тільки не є самодостатніми, але й не здатні домінувати в процесі створення таких умов. Більш того, навіть в рамках вузької проблематики розвитку системи кредитування банками реального сектора економіки заходи монетарної політики, судячи з настроїв суб'єктів цієї системи, також не відіграють вирішальної ролі. Дана проблема є практичним прикладом значення точної настройки і координації всіх ланок монетарної політики.

Список літератури

1. Азаров В., Гурченко М. Основні напрями реформування державного підприємства // Економіка України. - 1995. - № 2. - С. 59-63.

2. Ассонов Г.Ф., Хуторненко С.А., Шаблий Е.И. Особенности экономической культуры в