Процеси реформування економічних відносин в аграрному секторі

Найбільш повне задоволення матеріальних і духовних потреб усіх членів суспільства можливе тільки за умови раціональної організації суспільного виробництва, невід'ємною частиною якої є розвиток різноманітних форм власності і господарювання.

Аграрна реформа покликана забезпечити цю розмаїтість, не руйнуючи продуктивні сили, а розвиваючи їх, збільшуючи товарне виробництво, підвищуючи його ефективність і насичуючи товарний ринок продуктами харчування. Перераховані вище умови можна вважати головними критеріями оцінки результатів реформи. Крім того, її успіх залежить від вільного вибору селянами характеру земельної власності, форми ведення виробництва і реалізації продукції.

Слід зазначити, що спроби реформування економічних відносин в аграрному секторі здійснювалися неодноразово. Однією з перших серед них була заміна адміністративних важелів керування галуззю на економічні, тобто впровадження в 1970-ті роки внутрішньогосподарського розрахунку, що дозволив підсилити матеріальну зацікавленість працівників у кінцевих результатах.

Одним з етапів розвитку госпрозрахунку став перехід з 1967 р. сільськогосподарських підприємств на нові умови планування й економічного стимулювання виробництва, що в цілому дало позитивний результат.

Далі був етап удосконалення внутрішньогосподарських відносин, що розпочався в 1980-ті роки. Реалізація його пов'язувалася з переведенням підприємств на повний господарський розрахунок і самофінансування, передбачалося значне розширення прав і самостійності підприємств, підвищення відповідальності за результати діяльності. При цьому механізм господарювання дозволяв самостійно розробляти і затверджувати плани економічного і соціального розвитку на основі доведення до підприємств вихідних даних планування, контрольних цифр, державних замовлень, довгострокових економічних нормативів і лімітів, а також прямих замовлень споживачів і органів матеріально-технічного постачання на продукцію, роботи і послуги.

Пошук шляхів усунення недоліків госпрозрахунку, виявлених у процесі господарської діяльності, привів до появи на початку 1980-х років такої форми внутрішньогосподарських виробничих відносин, як колективний підряд. Характерними рисами колективного підряду були: договірні відносини між колективом і адміністрацією про виробництво продукції; закріплення засобів виробництва за колективом; колективно-господарська самостійність колективу; акордно-преміальна система оплати праці; преміювання за економію витрат; преміювання за виробництво продукції понад досягнутий рівень виробництва; залишення в розпорядженні колективу продукції, зробленої понад договір. У сільському господарстві Сумської області колективний підряд, як особлива форма внутрішньогосподарських виробничих відносин, досяг свого піку в 1984 році.

У свою чергу, колективні форми організації й оплати праці виступили як найважливіший напрямок механізму господарювання - впровадження орендних відносин. Оренда являє собою таку форму господарювання, при якій окремий працівник або колектив (орендар) одержує за договором у сільськогосподарського підприємства (орендодавця) у тривале користування і за встановлену плату виробничі ресурси - землю, техніку, господарські будівлі і спорудження, продуктивну і робочу худобу з метою ефективного їх використання для виробництва сільськогосподарської продукції. Орендним відносинам властиві такі ознаки: самостійність орендаря в організації виробництва; матеріальна відповідальність за використання узятих в оренду засобів виробництва; приватна або повна самостійність у реалізації продукції; пряма зацікавленість доходів працівників у результатах діяльності; заздалегідь обумовлена орендна плата за використання землі й інших орендованих засобів виробництва.

З 1990 року в аграрному секторі економіки почався новий етап економічного реформування, що продовжується і в даний час і пов'язаний насамперед з реформуванням земельних і виробничо-майнових відносин.

У ході здійснення земельної реформи, відповідно до вимог чинного законодавства України з цього питання, було проведено встановлення границь і визначені площі сільських, селищних Рад і сільських населених пунктів, розроблена схема земель на предмет передання в колективну і приватну власність, завершувалась приватизація земельних наділів громадян.

Кінець 1990-х років характеризується тим, що в колективних сільськогосподарських підприємствах було проведено паювання земель та розпочався період видачі сертифікатів, які надали право селянам на земельну ділянку. У господарствах, що залишилися, сертифікати знаходяться в стадії розробки, але вже розпочався період створення колективних сільгосппідприємств на основі добровільних об'єднань власників землі. Слід звернути увагу на той факт, що з ходом реформування земельних відносин в аграрному секторі усе більш інтенсивно нарощуються темпи зацікавленості іноземних інвесторів та інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в налагодженні тісних зв'язків у процесі виробничої діяльності з нашими підприємствами. Так, відповідно до міжнародної угоди між Україною і США, за участі компанії "Ронко" в Сумській області було розроблено 6 пілотних проектів паювання сільськогосподарських підприємств, де передбачено: паювання майна; паювання земель і видача сертифікатів; проведення аналізу фінансової діяльності господарств; складання бізнес-плану господарств у декількох варіантах; пропозиції по реструктуризації.

Паралельно з проведенням земельної реформи здійснювалося реформування майнових відносин у сільськогосподарських підприємствах.

Невід'ємною частиною аграрного сектора є приватні підприємства у вигляді фермерських господарств. Вони повинні були стати основою формування конкурентного середовища на стадіях як виробництва продуктів харчування, так і їх реалізації, але, на превеликий жаль, не стали. Ось головна причина того, що підприємства аграрного сектора найчастіше приватизуються шляхом створення акціонерних товариств, як правило, закритого типу.

На наш погляд, реформування відносин власності має двоякий характер. З однієї сторони спрощення і стимулювання процесів приватизації в агропромисловому комплексі, зокрема, шляхом створення акціонерних товариств, буде й надалі сприяти припливу капіталу з боку внутрішніх суб'єктів інвестиційної діяльності. З іншого боку, активізація також сприяє прискоренню процесів приватизації, допомагає зосередити увагу на тих моментах у законодавстві, що потребують кардинальних перетворень, з метою створення сприятливого інвестиційного клімату. Практика підтверджує той факт, що темпи росту капіталовкладень прямо пропорційні.

Процес динамічних змін у сільському господарстві є результатом конструктивної роботи організацій АПК та уряду. Тому АПК співробітничають як безпосередньо з сільськогосподарськими підприємствами, так і з фермерами, надаючи всіляку допомогу, необхідну для їх діяльності. Головна мета полягає в допомозі сільгоспвиробникам, зайнятим у сільськогосподарській галузі, у вирішенні їхніх економічних і соціальних проблем. Як правило, на практиці це означає надання підтримки сільськогосподарському виробникові і фермерам у їхньому прагненні збільшити дохід, в основному за рахунок підвищення рівня доходу, одержуваного безпосередньо від сільськогосподарського виробництва.

У даний час сфера дії всіх органів системи АПК визначається в допомозі жителям села у вирішенні їхніх проблем і забезпеченні стимулюючого розвитку сільськогосподарського виробництва на поліпшення економічних умов розвитку сільськогосподарського виробника. У даних економічних, соціальних і політичних умовах основне значення для формування і проведення в життя політики розвитку сільського господарства набувають підходи взаємозалежного розвитку, що ґрунтуються на принципі оновлення ресурсів. Така політика вимагає проведення радикальних структурних реформ: у відношенні технічних аспектів інфраструктури села, в організаційному і демографічному плані; необхідно переглянути також державні підходи до жителів села, особливо виробників сільськогосподарської продукції.

За тимчасовим ростом рентабельності сільськогосподарського виробництва почався різкий спад у цій сфері економічної діяльності, у багатьох виникли великі проблеми з наявними засобами виробництва і коштами. У цьому зв'язку ринки збуту сільськогосподарської продукції виявилися втраченими для виробників. Ринкові умови диктували виробникам необхідність підвищення економічної ефективності, зростали вимоги до якості сільськогосподарської продукції і продуктів харчування. Це привело до того, що в сільськогосподарських підприємствах, зайнятих у секторі виробництва сільгосппродуктів, підвищився попит на оперативне, надійне й ефективне ведення господарства, а головне - потреба в кредитах і різноманітних технологіях.

Аналіз стану справ у сільгоспвиробництві приводить до висновку, що держава повинна приділяти більше уваги сільськогосподарській галузі, у першу чергу - розвитку зернового виробництва і тваринництва.

Доводи на їх користь досить переконливі, адже Україна історично ще за часів Російської імперії завжди була виробником і експортером зерна, м'яса і виробів з них. Сьогодні Україна з експортера перетворилась на імпортера зерна, а це говорить про необхідність вжити радикальних заходів щодо підтримки сільськогосподарського виробництва. Іншого виходу вже немає. Без державної підтримки будемо мати повну деградацію зернового виробництва. Усім повинна бути добре зрозуміла і соціальна значимість сільського господарства. Всі без винятку території України залежать лише від успішності господарювання в цій галузі.

Ось чому держава повинна виступити як стратегічний інвестор, адже далі чекати поступового нарощування капіталізації села неможливо. Звичайно, доведеться вирішувати ряд важких проблем: підвищення врожайності і зниження витрат на одиницю продукції, погашення нагромаджених боргів сільгоспвиробників, відновлення і оновлення техніки і забезпечення села паливно-мастильними матеріалами. І тут принципове значення має механізм державної підтримки.

Досвід попередніх років показав, що просте перерахування коштів на підтримку села рівнозначно викиданню грошей на вітер. Необхідне створення таких умов, які дозволили б адресно працювати з сільськогосподарськими товаровиробниками на договірній основі. При цьому збігаються інтереси всіх учасників зернового виробництва: власники землі й основних фондів зацікавлені в стабільному платоспроможному попиті, населення - у праці, місцева влада - у податках, держава - у зростанні експорту і надходжень валюти, покупці - у якісному зерні.

Слід мати на увазі, що галузь сільського господарства як пріоритетне виробництво розвивається, використовуючи тільки внутрішні резерви, і тому потребує державної підтримки. Державна підтримка можлива через фінансування виробництва на зворотній основі. Такий напрямок дозволить запустити сам процес виробництва і дасть шанс збільшити врожай і знизити собівартість зерна. Збільшити виробництво зерна можна, тільки