Державна регіональна економічна політика
До здійснення практичних кроків ринкових трансформацій теоретично визнавалась необхідність господарської самостійності територіальних органів; її вбачали в розв'язанні регіонального (територіального) господарського розрахунку. Особливо активно цю ідею пропагували економісти Прибалтики в другій половині 1980-х років.
Нині, незважаючи на істотні особливості та потребу в застосуванні регіональних комерційних (ринкових) принципів керування економікою (як порівняти з усім народним господарством або стосовно галузей чи підприємств), в управлінні регіональними процесами й далі використовують універсальні критерії і показники, що не відбивають їхньої специфіки. Фактично регіони розглядаються як зменшені копії народного господарства загалом. Тому функції територіальних органів управління як зводилися, так і зводяться до пасивного узагальнення тенденцій і показників рівня розвитку підприємств і відомств, розташованих у межах території. Триває безпорадність регіональних органів у розв'язанні власних конкретних завдань із соціально-економічного розвитку певної території, а їхні можливості практично цілком залежать від коштів, що виділяють галузеві або центральні органи.
Ефективна соціально-економічна політика має можливості зміцнення унітарних засад української державності, тому її формування потребує чіткого визначення концептуальних принципів розвитку регіонів на загальнодержавному рівні. Така концепція формуватиме ідеї, мету та пріоритети розвитку регіонів на тактичну і стратегічну перспективи, визначатиме основні проблеми і напрями їх розв'язання для забезпечення структурної перебудови регіону, поліпшення територіальних економічних пропорцій, здійснення роздержавлення та приватизації майна, земельної реформи, сприятиме розвитку підприємництва, поступово усуваючи наявні відмінності між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з урахуванням історичних, демографічних, природно-ресурсних та економічних ознак. Така політика скеровується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану та на підвищення життєвого рівня людей.
Найголовнішим із засадничих принципів державного керування економікою регіонів є розподіл влади між центром і регіонами та практична діяльність у регіонах, що становить предмет політики держави стосовно регіонів. Тактика ж держави полягає в її діях щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення обставин для їх ефективного функціонування.
Економічний потенціал регіонів визначають, по-перше, за його природними умовами, що становлять природно-екологічний базис розвитку регіонів. Вони розглядаються за якістю землі, природними ресурсами, віддаленістю від ринків збуту, розвиненістю інфраструктури, по годно-кліматичними умовами, екологічним станом територій, що безпосередньо впливають на кінцеві результати господарської діяльності регіону. По-друге — за виробничим потенціалом, який разом з ресурсами має конкретний грошовий вираз та існує в реальних формах виробничого капіталу: основний та оборотний капітал, оборотні фонди та оборотні засоби з урахуванням зношування основних фондів. По-третє за трудовим потенціалом, який характеризується чисельністю, структурою та якістю робочої сили відповідно до рівня кваліфікації та освіти працівників.
Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на поточні цілі держави та ефективний розвиток регіонів, раціональне використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.
На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: 1) державна регіональна політика; 2) економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); 3) природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; 4) організаційно-керівні.
Перша група чинників— це база для досягнення соціально-економічних цілей. Фактори інших груп мають подвійне призначення: з одного боку, вони є підґрунтям для досягнення соціально-економічних цілей, а з другого — на певному етапі вони є цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливий методологічний момент у цьому процесі — це те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складником державної регіональної політики, а розробляється на її основі з урахуванням принципів та засад останньої.
Саме з огляду на це слід розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: реалізації державної регіональної політики; обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку, інституційно-ринкових перетворень, раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.
Державну регіональну економічну політику на сучасному етапі потрібно будувати, зважаючи на таке: недосконалість наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічна ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.
Отже, для розв'язання цих проблем конче треба створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, ужити організаційних, правових та економічних заходів для забезпечення дійового державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків. Інакше кажучи, слід виробити засади виваженої державної регіональної політики (ДРП), бо передчасна економічна самостійність регіонів без забезпечення правового поля матиме здебільшого політичний характер, коли регіону буде відведено роль пасивного спостерігача за перебігом економічних процесів на його території. Щоб уникнути такої ситуації, важливо визначити регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, котрий характеризує її як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що їх здійснює держава у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Такі заходи скеровуються на стимулювання ефективного розвитку регіонів, раціональне використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, гарантування екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.
Об'єкти державної регіональної політики — це територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування, склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України; суб'єкти— органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.
Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. Сьогодні для регіонів України важливим є питання щодо специфіки становлення підприємництва, роздержавлення і приватизації власності, реформування аграрної сфери, соціального захисту населення. На регіональному рівні для забезпечення функціонування повноцінних ринкових відносин принципово важливо підвищити купівельну спроможність населення, оскільки нинішній її рівень заперечує можливість існування сучасного ринку — ринку споживача.
Складниками державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань. Розгляньмо докладніше всі названі політики.
1. Економічна політика її сутність полягає в наданні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів і власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання наявних відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з огляду на їх історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості і спрямовується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.
2. Соціальна політика опрацьовує заходи щодо підвищення зайнятості населення і реалізується в активній регіональній соціально-економічній політиці, спрямованій на задоволення потреб населення у добровільному виборі виду діяльності, на розвиток підприємництва (фермерства), стимулювання створення інноваційних технологій, впровадження нових форм організації праці. Одним із заходів щодо регулювання зайнятості є державний протекціонізм, який дає змогу зберігати стабільність і підтримувати на належному рівні життєзабезпеченість населення. Стратегічною метою регіонального управління в системі забезпечення зайнятості населення має стати розширення приватного сектору, регулювання процесу створення малих і середніх підприємств. Складовими соціальної політики є забезпечення зростання рівня добробуту населення, соціальний захист, гарантування рівних прав і можливостей усіх громадян, права на працю, заробіток та власність, на гідне соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, а також природних прав людини, до яких належать повага до людської праці, свобода слова, совісті, безпека особистості, рівність перед законом.
На сучасному етапі одним з найважливіших завдань соціальної сфери є підвищення рівня мінімальної заробітної плати до мінімального прожиткового рівня. Як добре відомо, в Україні надзвичайно низький рівень заробітної плати поєднується з одним з найвищих у світі рівнем експлуатації робочої сили, а крім того, ми й досі не позбулися такого аморального явища, як невиплата заробітної плати, унаслідок чого за межею бідності перебуває 82 % населення. Погіршилася також якість харчування населення щодо споживання основних продуктів (за рівнем виробництва борошна Україна спустилася до показників 1953 р., споживання м'яса скоротилось удвічі). Такі обставини призвели до того, що в Україні близько 600 тис. осіб захворіли на туберкульоз — хворобу бідних, 740 тис. — онкологічних хворих, 1,2 млн. - - нездорових психічно, 700 тис. — алкоголіки, 6 млн.
