На стадії економічного зростання держава має більше фінансових можливостей для справедливого міжрегіонального перерозподілу коштів. А за умов скорочення державних доходів, наприклад, у разі зменшення податкових надходжень унаслідок економічного спаду держава змушена, з одного боку, стимулювати регіони, які мають найбільші перспективи для поновлення економічного зростання, а з другого — обмежуватися соціальною підтримкою тільки тих регіонів, населення яких перебуває в найважчому становищі. Природно, що зміна політики міжрегіонального перерозподілу може викликати незадоволення, а то й опір або "багатих", або "бідних" регіонів. Зокрема, представники влади та й прості громадяни, західних земель Німеччини критикують політику масштабної допомоги східним, постсоціалістичним землям країни. Певні колізії між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами спостерігаються в багатьох країнах, які здійснюють активну регіональну політику.

В ідеології державної регіональної економічної політики переважає нині уявлення, що головним її об'єктом є різноманітні регіональні (просторові) відмінності — відчутна різниця в рівнях розвитку зайнятості, доходів населення, умовах підприємництва тощо. Із цього випливає, що головне завдання державної регіональної політики— мінімізувати нерівності, що уможливлюють виникнення соціальних конфліктів і перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Отже, висновок тут один: для того щоб визначити завдання державної регіональної економічної політики і засоби їх розв'язання, необхідно виявити основні нерівномірності та чинники, що їх обумовлюють.

У працях зарубіжних фахівців з цього питання до найбільш поширених чинників регіональних особливостей віднесено:*

різкі розбіжності природнокліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;*

масштаби, якість і напрями використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, а й на умови економічної діяльності та життя людей;*

периферійне або глибинне розміщення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, звужується ринок збуту;*

застаріла структура виробництва, запізнювання з уведенням інновацій;*

агломераційні переваги (велике перехрестя в регіоні міжгалузевих зв'язків і розвинута інфраструктура) та агломераційні хиби (перенаселення);*

стадія технологічного розвитку, який визначається переважанням певних видів виробництва і виробничо-технологічних станів;*

демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнічно-релігійними особливостями);

" відмінності в підприємницькому кліматі (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами тощо);*

політичні й інституційні чинники (наприклад, ступінь регіональної автономії);*

соціально-культурні фактори (міра урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів тощо).

Отже, державна регіональна політика не може не бути багаторівневою, її суб'єктами є законодавчі та виконавчі органи влади центру і регіонів, органи місцевого самоврядування, а також різноманітні міжрегіональні асоціації. Принципи, організація, методи, форми державної регіональної політики в різних країнах істотно різняться.

Аналіз зарубіжних досліджень з проблем територіального розвитку свідчить про багатоманітність методів усунення або скорочення регіональної нерівності в розвинутих країнах. Безперечний інтерес викликає досвід розміщення підприємств високотехнологічних галузей в економічно та соціально відсталих районах з лишками трудових ресурсів, природними обмеженнями цілорічної сільськогосподарської зайнятості (створення технопарків, центрів нововведень, "технополісів".

Одним із методів, які широко практикуються в державній регіональній політиці, є створення "полюсів зростання": обираються пункти, найсприятливіші щодо ресурсів або географічного розташування; у дальшому кожен такий пункт, забезпечений інфраструктури йми спорудами та виробничими підприємствами, перетворюється на "центр розвитку". Таке перетворення стає важливим фактором регіонального економічного розвитку, багато в чому воно пов'язане з тією роллю, яку "полюси" відіграють у вдосконаленні розробок, здійснюваних вищими навчальними закладами, а також у виготовленні нових видів промислової продукції, придатних для реалізації на ринку. Такі "полюси зростання" проблемних регіонів покликані поступово вивести їхню економіку зі стану депресії.

Важливою частиною системи державного управління територіальним розвитком є цільові програми загальнонаціонального, регіонального, місцевого рівнів. Вони, до речі, широко застосовуються у країнах ЄС. Так, у Німеччині за допомогою державних цільових програм розвиваються дві третини земель. Також державні програми стимулюють розвиток 40 % територій у Великобританії, 90%— у Норвегії. Програми регіонального розвитку, регіональні бюджетні фонди створено в усіх країнах ЄС.

За сучасних умов регіональні програми мають виконувати роль активного методу регулювання ринкової економіки, інтеграції державних, колективних, приватних інтересів, мобілізації зусиль для проведення активної регіональної політики. Регіональні цільові програми— це інструменти прямого впливу держави на формування ринкових відносин того чи того регіону, забезпечення принципів саморегулювання і цілеспрямованості його розвитку. Такі програми мають ураховувати та спиратися на переваги і можливості геополітичного становища регіону та його матеріальної бази для найраціональнішого використання природно-ресурсного і виробничо-економічного потенціалу регіону. Це має відбуватися на підставі інтенсифікації складників і чинників зростання, а також пріоритетів ринкового реформування відносин власності, поліпшення умов праці та середовища життєдіяльності населення, особливо щодо розв'язання проблеми зайнятості, подолання негативних демографічних тенденцій та поліпшення екологічного стану довкілля.

Відповідно, матеріальна база розвитку та розміщення продуктивних сил регіону, що включає сукупність усіх видів природних ресурсів з урахуванням транспортно-експлуатаційної якості та економічної доцільності господарського використання природних ресурсів, перш за все мінерально-сировинних, визначає спеціалізацію регіональної економіки та є чинником розвитку виробництва регіону.

Література

1. Алгеброва И. М. и др. Государственная экономическая политика: опыт перехода к рынку / Под общ. ред. проф. А. В. Сидоровича. — М.: Дело и Сервис, 1998.

2. Андреев Л. Г., Бебело А. С. та ін. Економічна політика: Лекції. — К.: КНЕУ, 1997.

3. Аткшсон Э. Б., Стиглий Дж. Э. Лекции по экономической теории государственного сектора / Пер. с англ. —М., 1995.

4. Бабин Э. П. Основы внешнеэкономической политики: Учеб. пособие. — М: Экономика: МИКО: Коммерческий вестник, 1997.

5. Барановський О. І. Фінансова безпека. — К.: Фенікс, 1999.

6. Беляев О. О. у Бебело А. С. Політична економія: Навч. пос.ібник. -К.: КНЕУ, 2001.

7. Борецька Н. Регіональні аспекти соціального захисту населення // Регіональна економіка. — 2000. — № 3.

8. Бриттан С. Капитализм с человеческим лицом. — СПб.: Экон. шк., 1998.

9. Бункина М. К., Семенов А. М. Экономическая политика: Учеб. пособие. — М: ЗАО"Бизнес-школа:"Интел-Синтез"", 1995,

10. Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. — К., 1999.

11. Геєць В. Соціогуманітарні складові перспектив переходу до соціально орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. — 2000. — № 1,2.

12. Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О. Г. Білорус, Д. Г. Лук'яненко та ін.; Кер. авт. кол. і наук. ред. О. Г. Білорус. — К.: КНЕУ, 2001.

13. Государственное регулирование рыночной экономики / Под ред. И. И. Столярова. — М.: Дело, 2001.

14. Государственное регулирование рыночной экономики: Учеб. пособие. — М.: Дело, 2001.