Економічні системи в процесі розвитку світової цивілізації. Економічні системи в докапіталістичних формаціях
План
1. Первіснообщинний спосіб виробництва.
2. Рабовласницький спосіб виробництва.
3. Феодальний спосіб виробництва.
4. Література
Первіснообщинний спосіб виробництва.
Виник понад 3 млн років тому з появою людини (людського стада) і проіснував до IV—ІІІ тис. до н. е. (до утворення суспільної общини, племен, їх союзів і класового суспільства й держави).
Первіснообщинний спосіб виробництва — перший в історії людства суспільний спосіб виробництва, для якого характерна ручна праця, суспільна (общинна) власність на засоби виробництва і виготовлений продукт, регулювання общинного рівня споживання для задоволення кожної особи на основі рівності.
У межах цього ладу виокремлюють три основні етапи:
1) первісне людське стадо, якому відповідає використання переважно кам'яних знарядь, кістки та рогу. З погляду матеріальної культури в період існування людського стада виокремлюють палеоліт, мезоліт та неоліт або відповідно давній, середній та новий кам'яний вік. Цей етап існував майже 3 млн років і закінчився 40—35 тис. років тому. Основними заняттями людей були збирання плодів, загінне полювання та рибальство (праця була обов'язковою). Перша людина на території сучасної України з'явилася 1,5 мли років тому в період палеоліту;
2) родова община, якій відповідає період мезоліту (40—35 тис. років тому — 10—5 тис. років тому). Були винайдені лук, стріли, рибальські гачки, кам'яні сокири тощо. Наприкінці мезоліту виснажуються мисливські природні ресурси. Це змушує родову общину поступово переходити від привласнюючого (збирання плодів, полювання на диких звірів тощо) до відтворювального господарства — землеробства й скотарства. З'являється і додатковий продукт, але його виробництво ще не набуває постійного характеру. В Україні датовані IX—VI ст. до н. е. мезолітичні пам'ятки знаходять на всій території;
8) домінування відтворювального господарства (існування сусідської общини), якому відповідає період неоліту. Створюються мідні знаряддя праці (відповідно виокремлюють мідний вік), керамічне виробництво, дерев'яні мотики, рало, вдосконалюються лук, стріли й кам'яна сокира. Виникають прядіння, ткацтво. Постійно створюється додатковий продукт і розвивається система обміну. Так, в Україні в часи існування трипільської культури трипільці обмінювали хліб та худобу на коней в остроаьких племен. Населення трипільської культури займало територію від Дніпра до Дністра й було праос-новою українського народу.
Відносно постійний обмін є наслідком першого великого суспільного поділу праці, що відбувся в бронзовому віці (III—II тис. до н. е.), і відокремлення скотарських племен від землеробських. Виникають гончарне та бронзоли-варне ремесла, предметами обміну стають мідь, золото.
Основним економічним законом первіснообщинного способу виробництва була необхідність постійного колективного виробництва засобів до існування та їх рівномірного розподілу серед членів общини на основі низького рівня матеріального виробництва та існування общинної власності.
Головною господарською одиницею стає община, як правило, утворена з багатьох родів. В общині налічувалося 40—50 осіб. Поступово в її межах виокремлюються домогосподарства, тобто вона перетворюється на сусідську. Моногамні сім'ї відносно відособлюються в межах общини, і общинна власність доповнюється особистою. Посилюється індивідуальний характер виробництва й послаблюється колективний.
На пізніх етапах общинне регулювання починає здійснювати верхівка общини. Техніко-економічні відносини характеризуються першим поділом праці (загальний поділ праці), зародковими формами часткового поділу праці (поява землеробства, тваринництва) та одиничного поділу праці (всередині виробничих комплексів).
З появою додаткового продукту спільний спосіб привласнення стає гальмом розвитку виробництва! людини. Отже, основною економічною суперечністю цього суспільства є суперечність між потребами людей (насамперед фізіологічними), низьким рівнем виробництва (що формував ці потреби) і відносинами общинної власності, найважливішою особливістю яких було регулювання верхівкою общини рівня споживання на основі рівності. Виникає і розвивається суперечність між людиною-працівником і людиною-власником. Засобом її розв'язання стає виокремлення в межах общинної власності домогосподарств, які функціонують на основі індивідуальної (приватної) власності, що базується на власній праці.
Важливу роль у цьому процесі відігравав обмін товарами. Обмінні операції між родовими общинами і племенами зосереджувалися в руках старійшин і племінних вождів, які поступово почали розпоряджатися стадами общини, привласнювати частину багатства. Внаслідок війн між племенами виникає рабство. Його економічною основою була спроможність людини створювати додатковий продукт, тому примушувати полонених (рабів) працювати було вигідно. Це посилило майнову нерівність, зосередження зростаючої частини суспільного багатства в руках родової і племінної верхівки (аристократії), яка поступово привласнює собі право наказувати.
Коли зростає частка індивідуальної, приватної праці, збільшується й частка рухомого майна окремих членів общини, посилюється майнова нерівність, поступово виникають класи, а відтак — держава.
Пережитки первіснообщинного способу виробництва (залишки родоплемінних відносин, сільської общини, общинної власності, матріархату та ін.) збереглися в багатьох слаборозвинутих країнах.
Рабовласницький спосіб виробництва.
Виник у IV—III тис. до н. е. й існував до І ст. н. е. Рабовласницького устрою не знали народи Середньої, Північної та Східної Європи та ін., які від первіснообщинного ладу одразу перейшли до феодалізму.
Рабовласницький спосіб виробництва — економічна система, що базується на приватній нетрудовій власності на засоби виробництва та на виробника — раба, позаекономічному примусі, ручній праці, пануванні натурального господарства.
Основні галузі господарства — землеробство і тваринництво. Вперше в історії розвитку людства з'являється зрошувальне землеробство (будуються канали, іригаційні споруди). Виникають ремісничі міста, де працюють ковалі, металурги, ткачі, ювеліри, гончарі, різьбарі, теслярі, каменярі, пекарі, скульптори, архітектори. Розбудовуються античні міста-держави (поліси) — в Афінах налічувалося 25 тис. мешканців, у Мілеті — 30 тис. З'являються багатофункціональні поселення, в яких зосереджуються житлові, господарські й виробничі комплекси.
На рубежі II—І тис. до н. е. відбувається перехід до залізного віку. З'являються металеві знаряддя праці, розвивається орне землеробство, поширюється залізоробне ремесло. Це зумовило другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землеробства.
Роз'єднання ремісництва і сільського господарства, поглиблення поділу праці в ремісничих містах сприяють розвиткові торгівлі золотом, сріблом, слоновою кісткою, шкірами, тканинами тощо. Вперше з'являються гроші, клас купців, лихварський капітал. Унаслідок цього відбувається третій великий суспільний поділ праці — відокремлення торгівлі від виробництва й поява класу купців.
У різних країнах рабовласницьке виробництво відігравало неоднакову роль. Так, у Давньому Єгипті головними виробниками були вільні селянські общини й лише частково для обробітку ґрунту використовувалася праця рабів. Рабську працю також застосовували на будівництві пірамід, каналів, храмів тощо. Найбільшими рабовласниками в Єгипті були фараони, жерці, державні чиновники. У Давній Греції селянська община була зруйнована, виробниками стали раби. Вони перетворилися на основний об'єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів.
У країнах, в яких переважала праця вільних землеробів і ремісників, основною економічною суперечністю була суперечність між індивідуальною працею цих виробників і привласненням значної частини її результатів земельними аристократами, лихварями, державою. Основною економічною суперечністю рабовласницького способу виробництва був антагонізм між колективною працею рабів і привласненням рабовласниками додаткового і значної частини необхідного створеного рабами продукту.
Через низький рівень розвитку продуктивних сил і суспільного поділу праці створений рабом обсяг додаткового продукту був незначний, а масштаби споживання рабовласників постійно зростали. Це спонукало їх до ведення війн, щоб збільшити кількість рабів, до жорстоких методів експлуатації рабської праці, до зростання її колективних форм (що забезпечувало зростання продуктивності праці) на базі простої кооперації. Все це призводило до швидкого зношування робочої сили рабів, зниження тривалості життя. Кількість рабів також зростала внаслідок морських розбоїв, боргового рабства. Тому основний економічний закон рабовласницького способу виробництва — необхідність захоплення все більшої кількості рабів, використання їх колективної праці для привласнення додаткового і частини необхідного продукту та його паразитичного споживання, яке зумовлювало повільне зростання виробництва, його натуральний характер, накопичення скарбів найбагатшими рабовласниками, переважання простого відтворення.
Збільшення обсягів додаткового продукту стало матеріальною основою розвитку науки та мистецтва у рабовласницькому суспільстві.
Переважання натурального господарства супроводжувалося деяким зростанням товарного виробництва, передусім за рахунок розвитку ремесла. Так, в Афінах, Римі, Давньому Китаї існували майстерні з виготовлення одягу, тканин, ювелірних виробів, хлібопекарні тощо, в яких продукти вироблялися для обміну.
Уперше за рабовласницького ладу виникає державна власність. У країнах Давнього Сходу держава виконувала такі економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, кораблебудування, здійснення єдиного грошового обігу, а також фіксувала ціни на товари, регулювала заробітки ремісників. Переважання натурального господарства, відсутність національних ринків зумовили домінування державного регулювання над ринковим. Розвивалася банківська справа, при здійсненні банківських операцій стали використовувати чеки, переказні векселі. Узаконений позичковий відсоток становив у Римі від 6 до 48 %. Основними формами існування рабовласницької держави були східні централізовані деспотії з необмеженою монархічною владою, абсолютні військово-бюрократичні монархії, держави-міста з демократичними методами управління та ін.
Більшість рабів працювала в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Були й привілейовані раби — лікарі, вчителі, купці, ремісники. Деяким із них дозволяли мати сім'ю, вони сплачували рабовласнику чинш (певну суму). Державні раби (належали державі) працювали на будівництві доріг, портів, храмів. Основною формою рабовласницького господарства була вілла — маєток площею 25—100 га з кількома десятками рабів. Згодом з'являються латифундії (лат. latus
