Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичене у землевласників зерно, худобу тощо, за несплату якого селяни потрапляли у боргове рабство. Дрібні власники-селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, покидали землю, йшли в міста, ставали свитою багатих людей, перетворювалися на пауперів (лат. pauper — жебрак).

Похідними формами основної економічної суперечності рабовласницького способу виробництва були суперечності між фізичною і розумовою працею, між містом і селом, між рабовласницькими формами господарства (латифундіями і ергастеріями) та дрібнотоварними виробниками тощо.

Відсутність стимулів до праці у рабів, зневага громадськості до фізичної праці (для спартанців це було принизливе заняття), зростання цін на рабів тощо зробили латифундії нерентабельними. їх власники звільняли рабів, наділяли їх невеликим майном, за що отримували своєрідний оброк. Латифундії дробилися на невеликі ділянки — парцели, які власники здавали в оренду землеробам (колонам). Вони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння. Занепад рабовласницького способу виробництва прискорили повстання, в яких брали участь вільні селяни, ремісники, колони. Ознаки рабства поширені і на початку XXI ст. Так, у країни Західної Європи із країн Східної Європи щороку продається 170 тис. жінок, а прибуток від цієї торгівлі становить до 7 млрд євро.

Феодальний спосіб виробництва.

Виник у V ст. н. е. із розпадом рабовласницького способу виробництва, а в більшості країн Європи — з розпадом первіснообщинного ладу, й існував до кінця XV — початку XVI ст.

Феодальний спосіб виробництва — економічна система, що базується на феодальній власності на землю, поєднанні позаекономічного примусу до праці з економічним, на переважанні натурального господарства і ручній праці.

Основною його галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки (найвищим досягненням була заміна рала плугом) був низький, технологічний спосіб виробництва базувався на ручній праці, панувало натуральне господарство. Відносини власності характеризувалися наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їх особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект власності), привласненням додаткового і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу.

Феодальна земельна власність поширювалася й на міста. Феодали жили у містах, воїнам і слугам роздавали частину землі. Обов'язком феодала був захист міста від зовнішніх ворогів, сусідніх феодалів. У ХІІ—XIII ст. міста домоглися незалежності й самоврядування. їх мешканці обирали муніципалітет на чолі з мером, мали свій суд, фінанси, військове ополчення. Повноправні міщани стають юридично вільними, набувають майнових прав. У містах розвивається ремесло і торгівля, особливо виробництво вовняних тканин. Утворюються ремісничі об'єднання — цехи (шевські, кравецькі тощо), у кожному з яких згідно зі статутом регламентуються всі сфери життя колективу. У Парижі у ХІІІ ст. налічувалося майже 300 ремісничих і торгових спеціальностей. Селяни-кріпаки тікали в міста і, проживши в них 1 рік і 1 день, ставали повноправними громадянами. Загальний контроль за ремісничою діяльністю здійснювала міська влада.

У XII ст. пожвавлюється обмін між окремими містами, часто відбуваються ярмарки, деякі міста Франції, Італії стають центрами міжнародної торгівлі. Зароджується банківська система, з'являється кредит, що формувало єдиний ринок. У Німеччині наприкінці XIII ст. у містах проживала п'ята частина населення країни.

У XIV—XV ст. на зміну ремісничим об'єднанням приходить мануфактура. Наприклад, при виготовленні голок окремі операції виконували 92 робітники. Мануфактури створювалися у суконній, металургійній промисловостях. У Росії вони засновувалися переважно на праці кріпаків.

Експлуатація найяскравіше виявлялася у панщині (відробна рента). Так, в Англії у XII ст. вілани (члени сільської общини) відробляли 3—4 дні панщини на тиждень. У Російській імперії, в тому числі в Україні, наприкінці XVII — у першій половині XIX ст. панщина становила 4—5 днів на тиждень.

Основна економічна суперечність феодального способу виробництва — це антагонізм, з одного боку, між індивідуально-колективним характером виробництва (індивідуальним — на власному полі, колективним — на полі феодала) селян і ремісників, їх потребами і привласненнями через позаекономічний примус додаткового і частини необхідного продукту паразитичним класом феодалів, державних чиновників — з іншого.

У Київській Русі алод перетворився на феод — вотчину (велике землеволодіння) у XII—XIV ст. (в X—XI ст. інтенсивно формувалася приватна власність), а з початком колонізації українських земель Польщею, Литвою у XIV—XV ст. утворилося магнатське й шляхетське землеволодіння.

Селяни відбували чимало повинностей: будували замки й дороги, утримували військові загони та ін. Така данина була основною формою експлуатації селян у період раннього феодалізму в Україні, а згодом перетворилася на відробну форму феодальної ренти.

Середній розмір селянського наділу становив 15 га. У 40-ві роки XVII ст. найпоширенішими в Україні були господарства, які мали 5—7 га землі, що, як вважав феодал, забезпечувало прожиток селянської родини.

Поступово скасовувалися майже всі права селян. Вони потрапили в особисту, поземельну і судово-адміністративну залежність.

В Україні з середини XVI ст. почалося формування козацького землеволодіння. Основною формою володіння козака був хутір, який часто розростався у велике землеволодіння. Протягом XVI ст. селяни поступово втратили свої права на землю, інтенсивно розвивалося фільварково-панщинне господарство (найбільші фільварки мали до 400—600 га землі). Відповідно до реформи 1577 р. усі землі перемірювалися і поділялися на волоки (16—22 га). Кожне селянське господарство одержало волоку (бідні селяни — 1/2 волоки), але втратило право розпоряджатися нею, що зміцнювало феодальну власність на землю.

За Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння (у 30-ті роки XVIII ст. 35 % оброблюваних земель належало старшині), власниками великих латифундій були гетьмани. Так, гетьман Іван Мазепа мав 1965 дворів, Іван Скоропадський — 19 882, Павло Полуботок — 3200. У російських губерніях Іван Мазепа мав 20 тис. кріпаків, Кирило Розумовський — понад 45 тис. Монастирям належало більше 20 % загальної кількості дворів. Козаки були вільними, мали право на спадкове володіння землею, майном, заняття промислами.

Після Визвольної війни (1648—1654) почали обмежувати права козаків на землю аж до обезземелення. Ще швидше відбувався цей процес серед селян. Унаслідок економічної політики феодальної Російської імперії у 1764 р. 20 % селянських дворів були безземельними і 79 % — малоземельними. Старшина домоглася привілейованого становища. Наприкінці ХVIII ст. налічувалося майже 100 тис. українських дворян, 180 поміщиків мали понад 250 тис. кріпаків.

На початку XVII ст. у Росії поміщикам належало 73 % кріпаків, в середині XVIII ст. панщинне господарство налічувало 54,3 % кріпаків, обробне — 45,1 %. Селяни перебували під гнітом дворянства, царя і церкви, виконували грошові та натуральні повинності, сплачували данину церкві та великі податки державі. Основною причиною їх залежності була монополізація землі феодалами, церквою та державою.

За феодалізму держава сприяла закріпаченню селян, експлуатувала їх через механізм оподаткування, призначала керівників корпорацій (у які об'єднувалися ремісники й купці), регламентувала діяльність іноземних купців, регулювала ціни на найважливіші продукти (хліб, рибу, м'ясо). Держава була власником величезних площ землі (у Візантії це мало назву "імператорське землеволодіння"), монетного двору, майстерень з виготовлення зброї, тканин, предметів розкоші тощо. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запроваджувала митну систему, організовувала будівництво нових міст тощо.

Із закріпаченням відносини власності, передусім економічної, все більше ставали гальмом розвитку продуктивних сил і насамперед головної продуктивної сили — людини. Відробна рента знищувала будь-які стимули до праці у селянина. Тому її замінювали продуктовою і грошовою рентою, що дещо посилювало стимули до праці. Але така рента часто бувала надмірною.

Цехи намагалися зберегти дрібне виробництво, впроваджували "зрівнялівку" , винахідників карали. Посилювалося невдоволення селян. Тому в XIII ст. у Франції та інших країнах Європи починається процес викупу селян з феодальної залежності (особливо в районах, що прилягали до великих ремісничих і торгових центрів). У Франції та Англії панщина була скасована в XIV—XV ст., у Галичині — в 1848 р., на решті території України — в 1861 р. Занепад феодального способу виробництва прискорювався розвитком товарно-грошових відносин, міжнародної торгівлі, великими географічними відкриттями, процесом диференціації дрібних товаровиробників.

Пережитки феодального способу виробництва зберігалися в більшості слаборозвинутих країн, а також в деяких розвинутих державах у більш цивілізованій формі дворянського землеволодіння, системи здольщини та ін.

Література

1. Вехи экономической мысли. Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В. М. Гальперина. — СПб.: Экономическая школа. 2000. —Т. 1.

2. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с.

3. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999.

4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с.

5. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю.