Економічна політика як механізм поєднання економічних інтересів

Якщо економічна теорія пізнає суть і способи дії економічних законів, то економічна політика опрацьовує механізми їх використання і практичної реалізації. Отже, економічна політика - - це практична діяльність держави як представника і захисника інтересів усього народу країни, і ця діяльність базується на теоретичних засадах. За умов ринкової економіки кожний суб'єкт господарювання має свої економічні інтереси, тому завжди проводить свою економічну політику. Справді, він має право вибирати, як саме реалізувати свої інтереси, але не будемо забувати, що термін "політика" походить від грецького "ропа"—держава, тому під

"політикою" розуміють державну політику як панівну. Ми можемо стверджувати, що економічна політика є концентрований вираз економіки, але вона завжди альтернативна, варіантна, бо може ґрунтуватись на різних теоретичних концепціях. Отже, з виникненням держави зароджується і державна економічна політика як складова державної політики загалом.

Держава — це основний інститут політичної системи в класовому суспільстві, апарат насильства для захисту інтересів панівного класу в антагоністичних класових суспільствах; вона виступає як експлуататорська влада (рабовласницька, феодальна, капіталістична). Держава має певні державні інститути, які виконують функції державної влади: законодавчу, виконавчу, контрольну (наглядову). Парламент, уряд, президент, судові органи як представники державної влади ухвалюють закони, постанови, укази, які створюють правове поле економічної діяльності і є обов'язковими для всіх суб'єктів господарювання країни. Зміст цих норм, актів, законів віддзеркалює й характеризує відповідну політику держави: внутрішню, зовнішню, економічну, соціальну, демографічну та ін.

З розвитком суспільства еволюціонують роль і функції держави в суспільному виробництві, тобто змінюється економічна політика держави— від повного невтручання в економічну діяльність до помітного посилення впливу на суспільне виробництво й економічні відносини.

Економічна політика об'єктивно стає головним прогресивним фактором впливу на суспільне виробництво, економічні інтереси та їхнє узгодження. Зі зростанням масштабів виробництва збільшується кількість суб'єктів господарювання, ускладнюється система економічних відносин між ними, загострюються економічні та соціальні суперечності в суспільстві. Держава, за Ф. Енгельсом, як офіційний представник капіталістичного суспільства змушена взяти на себе керування виробництвом підтиском об'єктивних обставин.

Причинами змін в економічній політиці держави є посилення негативних економічних та соціальних наслідків функціонування ринку вільної конкуренції, утворення і зростання ролі монополій, підвищення соціальних потреб тощо. Усе це обумовлює безпосереднє втручання держави у відтворення, регулювання суспільного виробництва, у прогнозування і планування.

Держава стає все активнішим суб'єктом суспільного виробництва, його організатором, координатором, керівником. Вона не тільки встановлює правові підвалини, загальні правила економічної поведінки для всіх суб'єктів господарювання, а й створює умови для реалізації економічних інтересів усім — працюючим і непрацюючим, виступає головним арбітром під час загострення економічних розбіжностей, створює правову базу для узгодження й оптимізації інтересів усіх членів суспільства, для соціального партнерства між домінуючими класами. Інакше кажучи, виникає новий механізм узгодження економічних інтересів усіх суб'єктів економічних відносин: до стихійного ринкового узгодження інтересів та суб'єктивізму на рівні підприємств додається механізм державного регулювання й узгодження. Він стає правовою основою оптимізації економічних інтересів на всіх рівнях: макро, мікро рівні та на рівні фізичних осіб. Державна економічна політика певною мірою гарантує реалізацію економічних інтересів на мінімальному і середньому рівні задоволення потреб у країні. На кожному рівні реалізації інтересів ступінь задоволення потреб може бути підвищений у межах державного законодавства, а узгодження інтересів— стати оптимальнішим (на рівні найманих робітників і власників фірм). Рівень і динаміка задоволення потреб може перевищувати заплановану і гарантовану на певний період державою (рівень зарплати, доходів тощо).

Для врахування, узгодження, оптимізації економічних інтересів усіх суб'єктів суспільного виробництва і членів суспільства держава проводить комплексну економічну політику, яка включає різноманітні види політики для розв'язання та узгодження конкретних економічних проблем, економічних суперечностей і конфліктів. Це фінансова, грошова, податкова, митна, валютна, кредитна, регіональна та інші види економічної політики. Загальним правовим підґрунтям для реалізації економічної політики є Конституція країни як основний закон держави, трудове, громадянське, кримінальне право, котрі утворюють правове поле для економічної діяльності й економічних відносин на всіх рівнях господарювання. Держава регулює принципи, організовує певні форми суспільного життя, створює відповідні державні інститути і санкціонує недержавні, унаслідок чого виникає відповідна інституціональна ієрархія як система впливу на економічні інтереси. Держава переймається інтересами всього населення загалом і кожної особи зокрема та повинна захищати ці інтереси.

Ефективність державної економічної політики та її реалізація залежатимуть від чіткого окреслення стратегічної мети, більш вузьких цілей стосовно об'єктів, напрямків державного впливу на економічні відносини, теоретичної концепції (моделі) економічного розвитку. Усе це визначає вибір засобів, методів, знарядь реалізації економічної політики.

Стійкість державної економічної політики значною мірою забезпечує узгодження економічних інтересів панівних класів, соціальних груп, політичних партій, тобто соціальний діалог з провідними носіями економічних інтересів, можливість компромісів між ними, політичну структуризацію суспільства.

Державна економічна політика на кожному історичному етапі розвитку країни завжди конкретна і характеризується рівнем економічного розвитку, глибиною соціально-економічних проблем, суперечностей, бажанням і вмінням їх узгоджувати. У багатьох країнах вона обумовлюється політичною організацією суспільства. Якщо держава не може знайти способів узгодження суперечливих інтересів, то їх розв'язання, скоріше за все, відбуватиметься анти законно, не легітимно — через криміналізацію, тінізацію економічних відносин.

Головними соціально-економічними проблемами за ринкової економіки є: оптимізація протилежних інтересів виробників і споживачів, продавців і покупців, найманих робітників і роботодавців; урахування і створення умов для реалізації інтересів різних соціальних груп населення (безробітних, молоді, інвалідів, багатодітних сімей та ін.); узгодження інтересів багатих і бідних тощо. Навіть неповне вирішення названих проблем наближає державу до реалізації стратегічної мети — забезпечення народного добробуту, економічної та соціальної стабільності, суспільного прогресу. Наприклад, для оптимізації інтересів продавців і покупців держава прямо та опосередковано впливає на сукупні попит та пропонування за допомогою певної бюджетної, інвестиційної, кредитно-грошової політики, політики доходів, політики цін та інших практичних дій. Це робиться для того, щоб не допустити диспропорції між сукупним попитом та сукупним пропонуванням, економічних криз, зростання цін та інших негативних явищ.

Проблема захисту економічних інтересів національних виробників за їхньої низької конкурентоспроможності та лібералізації торгових відносин з іншими країнами (особливо розвинутими) потребує від уряду запровадження певних обмежувальних засобів (підвищення ввізного мита, встановлення імпортних квот, уведення різних видів нетарифних бар'єрів), а також надання державної підтримки національному виробникові в різних формах (пільгові кредити, державні закупівлі за регульованими цінами та ін.).

Під час побудови ринкової економіки багато важить політика державної підтримки розвитку малого бізнесу та антимонопольне законодавство, заохочування та координація вільної конкуренції в галузях. Отже, треба використовувати механізми саморегуляції та державного регулювання, узгодження економічних інтересів. Держава за ринкової економіки повинна стати координатором, регулятором економічних відносин, арбітром у розв'язанні суперечностей.

Оптимізація економічних інтересів багатих і бідних реалізується завдяки розподільній і перерозподільній функціям. Держава визначає принципи розподілу і перерозподілу багатства за допомогою певної політики регулювання рівня зарплати, доходів, податкової і бюджетної політики та інших заходів. Метою такої економічної політики є скорочення розриву між рівнями доходу бідних та багатих і сприяння формуванню середнього класу як економічної бази в розвинутих країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою і змішаним механізмом узгодження економічних інтересів.

У багатьох країнах світу розвиток окремих регіонів — штатів, земель, областей тощо нерівномірний. Причинами цього можуть бути природні, історичні фактори або інші. Населення різних регіонів однієї країни може жити в різних економічних і соціальних умовах, що викликає міграцію чи імміграцію населення, тому складовим елементом державної економічної політики, яка повинна враховувати і захищати економічні інтереси населення в різних регіонах, має стати відповідна регіональна політика. її метою є задоволення інтересів населення регіону на середньо-державному рівні (зайнятість, безробіття, рівень зарплати тощо). Регіональна економічна політика — це система державних заходів, спрямованих на реалізацію загальнодержавних інтересів і створення рівних умов для проживання в будь-якому регіоні країни.

Кожна держава використовує різноманітні специфічні способи і засоби реалізації регіональної політики. Вона може бути складником комплексної державної політики, і більшість економічних проблем вирішуватиме "центр" (уряд). Крім того, держава може застосовувати таку форму регулювання й узгодження регіональних інтересів, як програмування розвитку певного регіону на підставі аналізу сучасного стану і передбачення способів і засобів раціонального розвитку економіки на довго, середньо або короткостроковий період.

У деяких розвинутих країнах регіональна економічна політика набирає все більшої ваги, тому що держава віддає значну частину владних повноважень регіонам, які відтак самотужки розв'язують свої соціально-економічні проблеми, але за підтримки уряду. До речі, одним зі способів вирішення регіональних проблем є надання їм статусу "вільних економічних зон".

Суб'єкти регіональної політики— це місцеві органи законодавчої і виконавчої влади. У демократичних країнах громадяни беруть безпосередню участь у формуванні, розробленні, обговоренні законів і рішень. Така прозорість, відкритість і гласність формування та реалізації регіональної економічної політики сприяє розвитку самоврядування регіонів різного рівня