За капіталістичної ринкової економіки, як ми вже зазначали, існує протилежність і суперечність економічних інтересів між провідними класами — найманими робітниками та роботодавцями — та різні методи й засоби узгодження, оптимізації цих інтересів. Державне регулювання заробітної плати через установлення норм, тарифів, мінімального рівня зарплати, прожиткового мінімуму, межі бідності та ін. має забезпечувати правове підґрунтя для створення умов розширеного відтворення робочої сили, зростання реальної зарплати за підвищення продуктивності праці на підприємствах усіх форм власності. Знаходження компромісу між власником засобів виробництва й найманими робітниками посилює мотиваційний механізм для продуктивнішої праці та створює економічну базу для соціального партнерства.

Крім державного законодавчого узгодження, гарантування економічних інтересів найманих робітників на рівні фірми, компромісу інтересів можна досягти, уклавши колективний договір між робітниками і роботодавцями. Щоб зменшити тиск профспілок на роботодавців з приводу підвищення заробітної плати, підприємці використовують підписання індивідуальних договорів, або "добровільно" збільшують реальну зарплату, не доводячи до страйку або соціального конфлікту, і заохочують робітників до партнерства. Але страйки як засіб вирішення економічних суперечностей між робітниками та роботодавцями трапляються і сьогодні (в Італії, Великобританії, Франції тощо).

Однією з пріоритетних проблем економічної політики в кожній країні є врахування й узгодження інтересів зайнятих (працюючих) і незайнятих (безробітних). Працююча частина населення реалізовує свої економічні потреби й інтереси завдяки суспільній праці та одержанню доходів у різних формах (зарплата, прибуток та ін.). Непрацююча частина населення задовольняє свої потреби за рахунок працюючих. Незайняте населення складається з тимчасово непрацюючих осіб працездатного віку — безробітних. Раціональне використання трудових ресурсів функціонуючим капіталом об'єктивно призводить до утворення так званого природного безробіття. Ця частка працездатного незайнятого населення утворилась унаслідок нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки і є конкурентом зайнятої частки населення, що примушує останню працювати навіть за нижчу заробітну плату, бо пропонування робочої сили на ринку праці перевищує попит на неї. Отже, для узгодження інтересів зайнятих і безробітних треба забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче працювати. Компромісним тимчасовим варіантом вирішення даної проблеми є допомога з безробіття, але переважно за рахунок працюючих, а це погіршує добробут і зайнятих, і безробітних. Тут слід зауважити, що державна політика регулювання зайнятості тільки пом'якшує проблему безробіття, але не вирішує її. Крім того, підприємці навіть зацікавлені в існуванні певного рівня безробіття як фактора тиску на зайнятих і механізму конкуренції за робочі місця.

Важливе значення в кожній країні має політика захисту економічних інтересів різних верств непрацюючого населення, або соціальна політика. Вона має бути диференційованою (адресною) як політика соціального захисту економічних інтересів населення, котре не може працювати з різних причин (інваліди, діти, учні, студенти, пенсіонери тощо), адже кожна людина має право на нормальні умови, гідний рівень добробуту для життя і життєдіяльності. Така політика має дві форми реалізації: 1) способом соціального страхування для тих, хто працював свого часу; 2) способом державних трансфертних виплат тим, хто не працював і не працює. Проведення соціальної політики є одним із пріоритетних завдань держави і насамперед має враховувати економічні інтереси тих, хто не може працювати, але має певні економічні потреби для нормального існування, щоб не жити в бідності й злиднях. Державна соціальна політика має гарантувати цим людям належне задоволення економічних потреб, забезпечувати підвищення їхнього добробуту з розвитком суспільства.

Для реалізації економічної політики держава використовує систему методів, засобів та інструментів впливу на економічні інтереси. Загальновизнаним є поділ методів державного регулювання на правові, адміністративні, економічні, прямі й опосередковані.

Правове регулювання інтересів полягає в установленні державою правил "економічної гри" (поведінки для суб'єктів господарювання). Система законодавчих норм і правил визначає форм" і права власності, умови укладання контрактів, договорів, а також функціонування фірм, форми трудових відносин і т. п.

Адміністративне регулювання включає засоби з регулювання, ліцензування, квотування та ін. За допомогою адміністративних засобів здійснюється державний контроль над цінами, доходами, валютним курсом, обліковою ставкою.

Економічні методи передбачають вплив на характер ринкових відносин і розширення ринкового поля через вплив на сукупні попит І пропонування, на міру концентрації капіталу, структуризації економіки й соціальних умов, на використання факторів економічного зростання. З цією метою використовується бюджетна і фіскальна політика, фошово кредитна політика, програмування, прогнозування і планування. Вищою формою державного регулювання економічних відносин є програмування та індикативне планування.

Прямі методи регулювання базуються на владно-розпорядчих відносинах і зводяться до адміністративного впливу на функціонування і результативність суб'єктів господарювання. З-поміж таких методів переважають різні форми цільового безповоротного фінансування секторів економіки, регіонів, галузей, фірм у вигляді субвенцій, субсидій, дотації з бюджетних та позабюджетних фондів різного рівня, пільгових кредитів. Такі методи можуть мати як позитивні наслідки (пріоритетність розвитку), так і негативні (зниження конкурентоспроможності, ігнорування дії ринкових законів).

Прямий вплив на економіку держава може здійснювати способом інвестування певних галузей, розвиваючи державний сектор і підприємництво. Особливо великих капіталовкладень потребує освіта, охорона здоров'я, навколишнього середовища та інші галузі.

Опосередковані методи впливу: кредитно-грошові, податкові, бюджетні, індикативне планування та ін. Інструментами реалізації цих методів є ліцензування, реєстрація, антимонопольне законодавство, квотування, плани, комплексні програми, стандарти, нормативи, тарифи, державні інвестиції, облікова ставка, кредитні пільги, податкові ставки та пільги, державні замовлення, дотації, компенсації і т. д.

Урахування економічних інтересів, їх певне узгодження й оптимізація необхідні для ефективного використання економічного потенціалу країни. Рушійна сила економічного інтересу виявляється в зацікавленості або незацікавленості працівника в результатах виробництва, ефективності діяльності підприємства, фірми або установи і є основою дієвості мотивації, стимулу до діяльності, до праці.

Економічна політика держави як провідного суб'єкта суспільного виробництва має реалізовуватися в такий спосіб, щоб кожний працівник, суб'єкт суспільного виробництва був заінтересований у якнайпродуктивнішій праці. Держава (уряд) як представник усього народу повинна враховувати всю складність взаємодії економічних інтересів і за суб'єктами, І за значенням (більш важливі — менш важливі), і за тривалістю (довгострокові — короткострокові), і за наявністю суперечностей (узгоджувані — не-узгоджувані, антагоністичні — неантагоністичні тощо), а також створювати умови для розв'язання суперечностей, реалізації інтересів, їх узгодження або оптимізації. Отже, наголосимо ще раз: головним завданням державної економічної політики є поєднання, узгодження інтересів особистості, колективу, провідних соціальних груп, держави (нації). Таке узгодження може бути або постійним, або тимчасовим і втілюватись у таких речах, як злагода, солідарність, компроміс (згода через взаємні поступки, порозуміння із супротивником), консенсус (згода, одностайність).

На державному рівні узгодження інтересів починається на щаблі уряду, парламентської системи з використання механізму для узгодження інтересів різних політичних партій, національних груп.

Сама система представницької влади в країні визначає механізм узгодження інтересів під час розроблення як стратегічного напрямку економічного та соціального розвитку, так і інших головних напрямків і інструментів реалізації мети. На певному історичному етапі суспільство має відповідну класову, соціальну структуру, різноманітні суспільні організації, політичні партії, союзи, які віддзеркалюють економічні інтереси численних соціальних верств і груп населення. Неоднорідна політична структура суспільства, багатопартійність ускладнюють і механізм узгодження інтересів на рівні парламенту, членами якого є представники провідних політичних партій — носіїв інтересів різних соціальних верств населення країни.

Держава виконує свої узгоджувальні функції проведенням відповідної економічної та соціальної політики, в опрацюванні та реалізації якої беруть участь такі провідні державні органи влади, як парламент, уряд, голова держави та судові органи. Ці органи законодавчої, виконавчої та судової влади розробляють, пропонують, виконують і контролюють процес реалізації ухвалених законів. Отже, від взаємодії й узгодженості інтересів усіх гілок влади і залежить рівень виконання державної економічної політики.

Визначальна роль у структурі державних органів належить органам законодавчої влади. У переважній більшості країн одним із них є парламент як постійно діючий представницький орган. Члени парламенту повинні репрезентувати й захищати інтереси різноманітних соціальних верств і груп населення країни.

Безумовно, ефективність економічної політики полягає в принциповому обстоюванні інтересів суспільства в законодавчому органі, урахуванні потреб усіх представників суспільства і ступені їх узгодження й оптимізації на стадіях опрацювання, обговоренні та ухваленні в парламенті певних законів про господарську діяльність. Що складніша соціально-політична структура суспільства за економічними інтересами, що більше організацій, союзів, партій, які репрезентують ці інтереси в парламенті, то важчим буває процес розуміння, обговорення й ухвалення компромісного закону.

Узагалі кажучи, ефективність колегіального законодавчого органу влади залежить від політичної та виборчої системи, від взаємодії механізму "виборці — партії — парламентарі", від повноти представництва, від чесного виконання наказів виборців у парламенті. Основою цього механізму є партії як засіб опосередкування політичних, економічних намірів суспільних груп і верств. Вони є інструментом зв'язку між відповідними