Частково й тимчасово розв'язувати економічні суперечності дає змогу кількісний метод (п'ятий). У процесі переростання продуктивними силами або їх окремими елементами меж типу або форми економічної власності в умовах певного суспільного способу виробництва спершу відбуваються переважно кількісні зміни, тобто нагромадження більшої суми грошей, засобів виробництва тощо, що забезпечує передумови для розвитку окремих елементів продуктивних сил. І лише через якийсь час кількісні зміни зумовлюють появу нової якості — розвинутішої форми або типу власності. Ці процеси розвиваються відповідно до вимог закону переходу кількості в якість і навпаки.

Поява якісно нової, розвинутішої форми або типу власності у межах одного суспільного виробництва означає водночас діалектичне заперечення попередньої, менш розвинутої форми або типу власності, тобто часткове усунення зі збереженням її позитивних якостей і одночасним перетворенням на залежну, підпорядковану вищій формі чи типу власності. Позитивні властивості всіх існуючих форм економічної власності зберігаються, завдяки чому виробничі відносини пристосовуються до рівня, характеру й структури продуктивних сил, відбувається економічний прогрес. Процес такого діалектичного заперечення у межах суспільного способу виробництва є шостим методом розв'язання (часткового і тимчасового) економічних суперечностей.

Суспільний поділ праці.

У межах технологічного способу виробництва надзвичайно важливу роль відіграє зумовлений розвитком продуктивних сил суспільний поділ праці як рушійна сила економічного прогресу.

Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці.

У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку.

Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом).

З'ясування сутності четвертого великого суспільного поділу праці передбачає визначення термінів переходу кількості в якість, тобто того моменту, коли поступове збільшення кількості зайнятих у сфері послуг (як один із критеріїв поділу) дасть підставу стверджувати про формування відносно відокремленої сфери суспільного відтворення. Так, у 1870 р. кількість зайнятих у найважливіших сферах нематеріальних форм багатства і послуг у СІЛА (наука, освіта, охорона здоров'я, фінансові послуги, господарські послуги держави, нематеріальні послуги населенню тощо) становила 2 млн осіб (17,5 % від загальної кількості зайнятих), у 1970 р. — 41 млн осіб (62 % від загальної кількості зайнятих). Крім того, кількість зайнятих у виробництві всіх видів матеріальних послуг (торгівля, транспорт, зв'язок, хімчистки, пральні тощо) з 1870 по 1969 рік зросла з 1,5 до 23,5 млн осіб. Отже, виокремлення сфери послуг у самостійну сферу не обов'язково датувати періодом 1947—1949 рр., упродовж яких кількість зайнятих у цій сфері перевищила кількість зайнятих у виробництві матеріально-речового продукту. Адже до сфери послуг належить комплекс галузей, які виробляють не матеріально-речові продукти (автомобілі, одяг, продукти харчування тощо), а споживчі вартості у формі конкретної трудової діяльності. Якщо виходити з кількісних критеріїв розвитку інших економічних явищ і процесів (наприклад, перетворення національних корпорацій на транснаціональні, за оцінками деяких західних учених, здійснюється при наявності не менше 25 % зовнішньоекономічних операцій; підприємство стає монополістом, коли його частка на ринку перевищує 35 % (згідно із законом України), то четвертий великий суспільний поділ праці відбувався у США наприкінці XIX — у другій половині 20-х років XX ст. В Україні на початку 2003 р. у сфері послуг було зайнято 32,5 % працездатного населення, що свідчить про завершення четвертого великого суспільного поділу праці (у 1960 р. у сфері послуг в Україні працювали 24,1 % осіб).

Найбільший вклад у теорію суспільного поділу праці в домарксовий період вніс А. Сміт, який вважав суспільний поділ праці важливим фактором зростання продуктивності праці. За розрахунками американського економіста Е. Денісона, внесок цього фактора у створення ВНП (разом з рівнем освіти і кваліфікації, підприємницькою діяльністю) становить майже 12 %. Окремими чинниками в дії цього фактора є підвищення вправності і майстерності кожного часткового працівника, економія часу на переході від однієї роботи до іншої (а отже, й витрат на набуття іншої спеціальності), спеціалізація знарядь праці, що ініціює винаходи і застосування машин.

Негативними наслідками поділу праці є однобічний розвиток працівника, його відчуження від інших видів праці, технологічне підкорення праці капіталом тощо. Тому за сучасного капіталізму впроваджують форми і методи наукової організації праці, здатні частково подолати ці форми відчуження: ротація робочих місць, робота автономних бригад, гуртків якості тощо.

Ступінь розвитку продуктивних сил виявляється у ступені розвитку суспільного поділу праці. Так, у колишньому СРСР на початку 20-х років XX ст. у народному господарстві налічувалося до 20 галузей, наприкінці 80-х років — майже 400. В Україні нині — до 300 галузей народного господарства, у США (лише у промисловості) — приблизно 700, а кожна наступна виокремлюється тоді, коли обсяг випущених нових товарів перевищує 1 млрд дол. Однак між розвитком продуктивних сил і розвитком суспільного поділу праці не існує прямо пропорційної залежності, оскільки розвиток суспільного поділу праці значною мірою залежить від розмірів країни, її забезпеченості ресурсами (природними, людськими та ін.), їх якості (особливо якості трудових ресурсів), ємності внутрішнього ринку та від інших факторів.

Для України першочерговою проблемою у цій сфері є участь у всебічному міжнародному поділі праці в країнах СНД (проблема збереження раціональних господарських зв'язків) і в країнах світу.

Фактори економічного прогресу.

У взаємодії з працею фактори економічного прогресу сприяють зростанню доходу.

Фактори економічного прогресу (в тому числі виробництва) — окремі елементи технологічного способу виробництва, які сприяють створенню споживчих вартостей, виникненню нової продуктивної сили, але не мають фізичної продуктивності, не створюють вартості (а отже, і додаткової вартості).

Це визначення стосується речових факторів виробництва: засобів виробництва (або капіталу, за термінологією західних економістів), у тому числі землі, знань, інформації, науки, географічного середовища та ін.; суб'єктивно-психологічних факторів: ризику, отримання, недоспоживання; і не стосується людини (або робочої сили як її складової частини), яка є особистим фактором виробництва, а її праця — джерелом вартості.

Проте сучасні економісти-теоретики фактори виробництва, як правило, так не розмежовують. Вони констатують наявність різної кількості факторів, роль яких у виробництві економічних благ нерідко ототожнюється. Так, у підручнику "Економічна теорія" факторами названо ресурси, що використовуються для виробництва економічних благ, а самі ресурси поділено на два основні види: матеріальні — земля або сировинні ресурси і капітал; людські — праця і підприємницька здатність1.

Такий підхід надто спрощений навіть щодо теорії трьох факторів виробництва, автором якої є французький економіст Жан-Батіст Сей (1767—1832). Згідно з нею трьома основними факторами виробництва є праця, земля і капітал, кожний з яких створює його власникові особливий вид доходу: капітал (засоби виробництва) приносить прибуток капіталісту, земля — ренту землевласнику, а праця — заробітну плату робітникові. Звідси випливає, що створений продукт розподіляється справедливо, що виключає можливість експлуатації, тобто безоплатного привласнення чужої праці. Водночас за цією теорією капітал приносить капіталісту відсоток, що є різновидом домарксистської теорії вартості і розподілу доходів у капіталістичному суспільстві.

Автором суб'єктивно-психологічної концепції факторів економічного прогресу був англійський економіст Вільям Сеніор (1790—1864). На його думку, джерелом прибутку е стримування капіталіста від "проїдання" власного капіталу — витрат на особисте споживання. Таке стримування (за Сеніором) є фактором економічного прогресу, який створює додаткову вартість. Згодом варіантом цієї теорії стала концепція очікування.

На початку XX ст. А. Маршалл, крім перелічених факторів, виокремив діяльність підприємця з організації виробництва, яка реалізується у його винагороді (платні) управляючому виробництвом. Австрійський економіст Карл Менгер (1840—1921) найважливішим фактором економічного розвитку назвав прогрес знання про найефективніше використання факторів економічного прогресу, ресурсів. Й. Шумпетер головним джерелом прибутку вважав здійснення підприємцем "нових комбінацій" техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових джерел сировини тощо. Сучасні вчені до факторів економічного прогресу відносять також ризик, інформацію, час і навіть екологічний фактор.

Тому треба розрізняти фактори економічного прогресу і джерело вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості є праця в усіх її різновидах (проста і складна, фізична і розумова, управлінська і виконавська тощо), а засоби виробництва та інші речові фактори економічного прогресу лише сприяють створенню вартості. З огляду на це правильною є думка Ж.-Б. Сея про працю капіталіста-підприємця як джерело вартості (і помилковою щодо землі та капіталу), твердження А. Маршалла про діяльність підприємця з організації виробництва (оскільки така діяльність є процесом управлінської праці). Прогрес знань стає джерелом вартості лише після втілення цих