Залежно від структури усієї системи продуктивних сил конкретизується найвищий, узагальнюючий критерій. Тому слід розрізняти такі критерії економічного прогресу, як рівень розвитку людини, засобів праці, предметів праці, науки, форм і методів організації виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації. Наприклад, рівень розвитку людини-працівника визначають її загальноосвітня та професійна підготовка, ступінь розвитку розумових здібностей тощо. Рівень розвитку людини-власника — обсяги особистого майна або майна домогосподарств, кількість акцій та величина привласнюваних дивідендів та ін., які характеризують суспільну форму людини-працівника.

Важливим критерієм розвитку продуктивних сил є також співвідношення між масою застосовуваних засобів виробництва і кількістю працюючих, яке називають технічною будовою виробництва. Від ступеня його зміни на користь засобів виробництва залежать рівень інтенсифікації виробництва, співвідношення між сферою матеріального і нематеріального виробництва та інші показники, а в підсумку — еволюція типів і форм економічної власності.

Зростання технічної будови виробництва виявляється у збільшенні фондооснащеності, енергооснащеності, машино-оснащеності, а на сучасному етапі НТР — у рівні автоматизації, комп'ютеризації праці. Загалом зміна цього показника, прогрес техніки виражаються в тому, що праця людини все більше поступається праці машин, а отже, діє відповідний закон.

Водночас необхідно визначити основний або вищий критерій прогресу суспільного способу виробництва загалом, виходячи із структури системи продуктивних сил, зокрема головного елементу цієї системи, і враховуючи вимоги основного економічного закону як найглибшої сутності системи відносин економічної власності у взаємодії із продуктивними силами. Оскільки людина одночасно є головною продуктивною силою і носієм, суб'єктом, відносин економічної власності, то головний критерій суспільного способу виробництва — розвиток людини економічної, її потреб, інтересів, цілей. У цьому плані різниця між способами виробництва полягає в тому, що в деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших — розвиткові більшості населення, трудящих. Ця мета реалізується у дії основного економічного закону. В Україні з часу проголошення незалежності цей головний критерій поширювався лише на найбагатші верстви населення.

Оскільки сутністю людини соціальної є вся сукупність суспільних відносин (економічні, соціальні, політичні, юридичні та інші), то розвиток такої людини — головний критерій і всього суспільного прогресу.

Отже, у складі національного багатства слід виокремити не лише матеріальні цінності, а й духовний потенціал, створений у сфері нематеріального виробництва: у галузях освіти, охорони здоров'я, науки, управління та ін. Вони є важливими факторами і джерелами економічного зростання, носіями економічного потенціалу.

Концентрованим виразом техніко-економічних відносин є розвиток суспільного характеру виробництва, процес усуспільнення виробництва і праці. Дві його діалектично взаємопов'язані сторони — суспільний поділ праці та кооперація — важливі критерії розвитку продуктивних сил, економічного прогресу.

Поглиблення суспільного поділу праці, розвиток продуктивних сил супроводжується зростанням продуктивності праці, зокрема збільшенням додаткового продукту, який є важливим критерієм економічного прогресу, конкретизує його попередні критерії. Всі ці критерії загалом доцільно називати критеріями техніко-економічного прогресу. У кожній соціально-економічній формації вони набувають суспільних форм вияву. Так, зростання додаткового продукту за капіталізму виражається у зростанні додаткової Вартості (її норми й маси). Критерії техніко-економічного прогресу завжди перебувають у суперечності з критеріями суспільно-економічного та суспільного прогресу. До критеріїв суспільно-економічного прогресу, що відображають розвиток відносин економічної власності, належать розширене відтворення цих відносин, ступінь економічної свободи безпосередніх виробників, їх власність на свою робочу силу, участь в управлінні, частка безпосередніх виробників у національному доході, національному багатстві країни, розвиток розумових, творчих здібностей людини, потреб, інтересів тощо. До критеріїв суспільного прогресу, які відображають розвиток усієї системи суспільних відносин, належать ступінь соціальної, політичної, юридичної свободи безпосередніх виробників, їх змога впливати на ідеологію, національні відносини, користування багатствами культури, надбаннями мистецтва тощо.

Упродовж розвитку суспільства суперечність між критеріями техніко-економічного і соціально-економічного прогресу неодноразово набувала антагоністичних форм. Так, техніко-економічний прогрес, зростання продуктивності праці, досягнуті на стадії домонополістичного капіталізму за рахунок вузької, однобічної спеціалізації найманих робітників (мануфактурний період і ступінь машинного виробництва), увійшли в антагонізм з такими критеріями соціально-економічного прогресу, як необхідність повнішого розвитку людини, її творчих здібностей, надзвичайно низька частка найманої праці у створеному нею національному доході тощо.

Коли суперечності між цими видами прогресу досягають фази конфлікту, відбуваються якісні зрушення в системі відносин економічної власності суспільного способу виробництва, а отже, і в людині-власнику, внаслідок яких між ними встановлюється відносна єдність.

За НТР особливо актуальною є проблема гуманізації техніко-економічного прогресу, органічного поєднання економічної та соціальної ефективності, відновлення, збереження і примноження загальнолюдських цінностей. Для досягнення органічної єдності техніко-економічного, суспільно-економічного і соціального прогресу необхідно, щоб головною метою їх розвитку була людина, розквіт її сутнісних сил, потреб, інтересів, добробуту.

Література

1. Вехи экономической мысли. Теория потребительского поведения и спроса / Под ред. В. М. Гальперина. — СПб.: Экономическая школа. 2000. —Т. 1.

2. Вечканов Г. С, Вечканова Г. Р., Пуляев В. Г. Краткая экономическая энциклопедия.—СПб.: Петрополис, 1998. — 509 с.

3. Войтов А. Г. Экономика. Общий курс: Учебник. — М.. 1999.

4. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. До ефективніших суспільств: Доповідь Римському клубові. — К.: Наукова думка, 1990. — 206 с.

5. Гальчинський А. С, Єщенко П. С, Палкій Ю. І. Основи економічної теорії: Підручник. — К.: Вища школа, 1995. — 471 с.

6. Гегель Г. Собрание сочинений: В10 т. — М. — Л.. 1930. — Т. 9.

7. Горкіна Л. П. М. I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2001. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина XIX — перша третина XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. — 244 с.

8. Гэлбрейт Дж. К. Новое индустриальное общество. — М., 1969.

9. Даглас Н. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки: Пер. з англ. І. Дзюб. — К.: Основи, 2000.

10. Дзюбик С, Ривак о. Основи економічної теорії. — К.: Основи. 1994.

11. Дмитриченко Л. И. История экономических учений. — Донецк: -Китис"; Дон. ГУ, 1999. — 452 С

12. Довбанко М. В. Видатні незнайомці (наукові ідеї, здобутки та життя економістів — лауреатів Но* белівської премії). — Київ, 2000.