Законодавча та інституціональна база економічної політики в Україні.
Інституціонально-правове забезпечення трансформаційної економіки України
Стабілізаційні процеси, що ми спостерігаємо в перші роки XXI ст. в економіці нашої країни, дають підстави стверджувати (хоч і обережно) про подолання тривалої системної трансформаційної кризи та про формування умов для економічного зростання.
Водночас, як зазначив Президент України Л. Кучма у своїй доповіді на Міжнародній науковій конференції "Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у майбутнє": "...позитивні здобутки поєднуються з істотними негативними соціально-економічними наслідками трансформаційної кризи. Зокрема, це зменшення майже наполовину економічного потенціалу держави, зниження життєвого рівня громадян, загрозливі темпи поглиблення нерівності доходів та серйозні демографічні проблеми. Особливе занепокоєння, — наголошується в доповіді, — викликають розбалансованість економіки, вкрай деформована структура виробництва, спотворена за своїм змістом система відносин власності, значна частина яких базується на тіньових, корумпованих засадах" .
Усе це є свідченням того, що в інституціонально-правовому забезпеченні ринкових трансформацій в країні зроблено лише перші кроки.
Реально оцінюючи результати реформування відносин власності за 1990-ті роки, ми бачимо, що, незважаючи на деякі зрушення, істотного бажаного ефекту тут досягти не вдалося. Значною мірою це зумовлено об'єктивно-суб'єктивними причинами та складним соціально-економічним становищем у державі. Але і влада зобов'язана визнати власні прорахунки та помилки, допущені (свідомо чи несвідомо) під час визначення форм і методів реформування власності та в ході безпосередньої законодавчо-організаційної роботи з членами акціонерних товариств, партнерських об'єднань тощо. Реалії свідчать, що проблеми реформування економічних відносин і особливо їхнього правового в нормування виявилися набагато складнішими, ніж це здавалося. Стратегічно — не вдалося подолати психологічні стереотипи, бо в цьому не були зацікавлені "прораби-ідеологи" квазіринку, це по-перше. По-друге, не склались у нашого пересічного власника сертифікатів переконання в серйозності й соціальній справедливості цього аспекту реформи. Більше того, мали місце численні факти грубого порушення та ігнорування ухвалених вищими державними органами управління нормативних актів, що регулюють правовідносини під час створення й діяльності нових суб'єктів господарювання.
Зокрема, усупереч установленому нормативному порядку, часто за повної згоди правлінь різних акціонерних товариств, спілок, кооперативів тощо їхні госпрозрахункові відособлені підрозділи створювалися без належного економічного обґрунтування та наявності необхідних фінансових ресурсів. Нерідко керівниками цих одиниць господарювання призначались особи, професійно не підготовлені, не здатні легітимно працювати в умовах ринку. Саме цим пояснюється високий рівень криміналізації тіньової економіки, де створюється товарна маса, еквівалентна понад 50 % ВВП.
Слід зазначити, що з погляду інституціональних аспектів особливе занепокоєння викликають численні факти грубого порушення в процесі ринкового реформування норм чинного законодавства, статутів акціонерних, кооперативних, партнерських підприємств. У цьому зв'язку зауважимо, що цивілізоване в нормування ринкових перетворень в економічній сфері можливе лише на підставі законодавчого утвердження повноцінних господарських інституцій, їх госпрозрахункової самостійності, що тісно пов'язано з розвитком продуктивних сил і демократизацією економічних відносин, першою чергою — власності.
При цьому важливо пам'ятати, що реальна економічна демократія — це не вседозволеність, не "броунівський рух" суб'єктів господарювання, а дії, які ґрунтуються на виконанні норм чинного законодавства. Не може анархія породити ринкову економіку. На жаль, на стартовому етапі ринкової трансформації внутрішньо-системних відносин в Україні далеко не скрізь було враховано можливі соціально-економічні наслідки надання економічної самостійності всім новостворюваним суб'єктам господарювання різного калібру. І ось результат— не було створено нормативної бази для стабільної рентабельної роботи суб'єктів господарювання, збереження майна, обігових коштів, робочих місць тощо. А популярне свого часу гасло "дозволено все, що не заборонено законом" було не просто юридично безграмотним, а соціально шкідливим і деструктивним. Погодимося, даний підхід можливий, але там, де господарська діяльність юридично внормована на 90—95 %. Але за умов "правової цілини" його пост регулювання і реалізація на практиці призвели до кримінального економічного хаосу в країні.
У процесі правового забезпечення господарської діяльності важливо враховувати, що характер способу привласнення та його конкретні форми є одночасно і моментом реалізації процесу нагромадження, і результатом його розвитку. Якщо власник не здійснює функції ефективного нагромадження, то, хоч право й фіксує його статус, але він утрачає конкурентні позиції на ринку, а з часом може втратити й сам об'єкт власності. Однак ці аспекти залишилися за межами нашого законодавства щодо механізму і цілей приватизації.
У цьому зв'язку принципова відмінність між формальною наявністю права на володіння, користування та розпорядження в приватизованих підприємствах і реальним ринковим функціонуванням полягає в тому, що коли для проголошення статусу нового власника юридично достатньо констатації факту викупу (купівлі), то для підтримки та продовження економічної монополії у привласненні обов'язково мають бути акти виробничого нагромадження. Це становить квінтесенцію економічного механізму реалізації власності, чого поки що не забезпечує сучасний механізм приватизації в Україні. Тобто суть проблеми зводиться до того, що інвестиційна діяльність приватизованих підприємств не забезпечує ефективного відтворення факторів виробництва.
Формування конкурентних ринкових суб'єктів у процесі приватизації виходить з потреби та можливості первісного нагромадження капіталу (перерозподіл, продаж державних засобів виробництва не взагалі, а тим, хто може забезпечити їх ефективне відтворення). Тому цей процес не обмежується змінами лише у відносинах привласнення, як це фактично відбулось у нашій країні" Приватизація має охоплювати зміни всього механізму господарювання: форм виробництва, розподілу, обміну та керування господарською діяльністю. Усе це має бути відповідно відбито в чинному законодавстві.
В Україні не було забезпечено правового в нормування широкого спектра процесів приватизації, що стало суттєвим методологічним прорахунком. Так, національна приватизація відбувалася здебільшого у формі викупу не функціонально цілісних об'єктів, а часто відокремлених один від одного його структурних підрозділів (цехів, виробництв тощо). Проте розвиток світової економіки має зворотну тенденцію — до інтеграційних об'єднань акціонерного типу, що дозволяє подолати управлінську дезінтеграцію. Тому для ефективної приватизації важливо було вже на етапі роздержавлення підприємств, особливо великих, розробити схеми їх участі у функціонуванні фінансово-промислових груп у формі інтеграційних центрів і одночасно співпраці з фінансово-кредитними інституціями.
Суттєвим методологічним, а отже, і практичним прорахунком українських реформаторів було ефемерне посилання, що приватизація сама собою, без ринкового середовища, стимулює істотні внутрішні чинники і стане своєрідним зарядом для ефективного господарювання. За цим недолугим критерієм у країні було здійснено сертифікаційну приватизацію, яка за своєю сутністю була безкоштовна1, неконкурентна і навіть принизлива, а тому, як показало життя, "з тріском провалилася". По-перше, у цій "премудрій витівці" відмовилися брати участь близько 8 млн. наших співвітчизників (5,3 млн. не отримали сертифікатів, понад 2,5 млн. не використали, а скільки їх "використали" з наступним отриманням копійчаних річних дивідендів, статистики немає). По-друге, і це головне: така обов'язкова та безкоштовна сертифікація породжує тенденцію до зниження цін викупу тих об'єктів, що приватизуються, оскільки ціни на них визначаються не в міру формування конкурентного попиту, а термінами реалізації пропонування. Результат усіх цих сертифікатних маніпуляцій такий: у наших нових юридичних власників зазвичай бракує стимулів (та й можливостей) для дійового використання викупленого об'єкта. Усе це породжує цілу низку колізій: зниження інвестиційної активності призводить до старіння основного капіталу, що своєю чергою спричинює зменшення виробництва, яке зумовлює дальші соціально-економічні негаразди в країні.
Отже, залучення платоспроможних стратегічних інвесторів — стрижнева проблема переходу до грошової приватизації, передбаченої Державною програмою приватизації на 2000—2002 рр. На цьому її етапі поява достатньої кількості таких інвесторів реальна лише за умови високої інвестиційної привабливості, що полягає в стабільному фінансовому становищі відповідного об'єкта (підприємства). Але в держави не було й немає коштів на їхнє фінансове оздоровлення, тому треба було б превентивно створити нормативне поле стосовно надання потенційним інвесторам різних пільг ще до процесу приватизації. Однак суттєвих кроків у цьому напрямі не було зроблено ні законодавчою, ні виконавчою владою. Тому грошова приватизація йде з великими труднощами, і не тільки економічними.
Реально виникає несприятлива ситуація: держава не в змозі зрозуміти (оцінити) стан об'єкта реформування, стає заручником його керівництва і переорієнтовує свою політику з інтересів суспільства на інтереси олігархів, котрі, між іншим, уже встигли захопити природні монополії. Які вони господарі, кожний з нас відчуває через власний гаманець, який спорожнює "гонка тарифів", адже "ефективності" вони домагаються, астрономічно підвищуючи тарифи. "Підтягування" тарифів до європейського рівня заганяє нашу далеко не європейську економіку в глухий кут, позбавляє її можливості розвитку, посилює соціальне напруження. Важливо законодавчо внормувати питання "великої приватизації", щоб нейтралізувати "бульдожу хватку" олігархів "прихвати заторів".
У ринковій економіці підприємництво завжди було генератором економічного розвитку. Тому його законодавче в нормування та інституціональна підтримка, регулювання з боку держави є аксіомою вже не одне століття.
При цьому для другої половини XX ст. характерним було зростання ролі малого підприємництва в структурі економік розвинених країн. Статистичні дані свідчать, що в даній групі країн у секторі малого і середнього бізнесу створюється від 50 до 70 % ВВП,
