Наприклад, наприкінці минулого століття частка малого і середнього підприємництва у ВВП розвинутих країн становила: у Франції— 55— 62%, Італії— 57—60%, Великобританії, Німеччині, США, Японії— 50— 55 %, а в загальній кількості зайнятих — Японія — 78 %, Італія — 73 %, для решти названих країн ця частка коливалася від 49 % до 54 %.

Об'єктивно для постсоціалістичних країн, у т. ч. України, проблеми становлення і розвитку малого підприємництва набувають особливої актуальності. Це обумовлено тим, що воно дозволяє оперативно та ефективно розв'язувати цілий спектр нагальних соціально-економічних проблем перехідного періоду: по-перше, це — найменш бюджетомісткий спосіб розвитку економіки; по-друге, забезпечує через створення нових робочих місць умови для самовиживання населення, оскільки після періоду всеосяжного патерналізму держава покинула народ "напризволяще"; по-третє, забезпечує швидку окупність інвестицій, а також оперативно насичує ринок товарами та послугами першої необхідності.

Але для цього потрібна конструктивна діяльність держави щодо створення відповідного середовища, тобто сукупності економічних, правових, технологічних, організаційно-інституціональних, а також політичних, соціокультурних, міжнародних умов, які визначають можливості виникнення і раціонального функціонування малих підприємницьких структур. Аналіз такого середовища в Україні показує, що правове забезпечення малого бізнесу тільки починає формуватись і ще не відповідає сучасним вимогам. Та правова база, яка вже створена, характеризується суперечливістю (існують неузгодженості між незаконними актами та законами, указами Президента), а також нестабільністю (регулярно вносяться зміни, поправки, доповнення до чинного законодавства). Не відчувається державної підтримки цього сектору підприємництва, про декларованої в Концепції державної політики розвитку малого підприємництва та програмах державної підтримки, ухвалених у 1993 та 1997 роках. Фактично бракує концепції розвитку малого бізнесу в країні.

Структура спеціалізованих центральних органів сприяння розвитку малого підприємництва (Держкомітет України з питань розвитку підприємництва та Український фонд підтримки підприємництва) сформувалась, практично, стихійно і нині функціонує нечітко, без відповідної віддачі. Про це свідчать параметри та тенденції розвитку вітчизняного малого і середнього підприємництва (МСП). Так, на кінець 1990-х рр. частка МСП у загальній кількості зайнятих у народному господарстві України становила 4,6 %, а його частка у ВВП — 5—5,5 %, тоді як у Росії ці показники були відповідно 9,6 % і 10—11 % . Отже, дальше поліпшення ситуації в цій галузі потребує активного та конструктивного втручання держави безпосередньо в межі тієї зони, де пересікаються її інтереси та інтереси малого підприємництва.

За умов існування в країні постійного дефіциту держбюджету конче треба стимулювати ділову активність і підприємництво, насамперед через відповідну податкову політику. Водночас в Україні ця політика характеризується нестабільністю. Так, у 90-х рр. було ухвалено три редакції закону про систему оподаткування, стільки ж разів суттєво змінювався і порядок стягнення таких основних податків, як податок на додану вартість та на прибуток підприємств. А оскільки національне податкове законодавство тільки недавно почало формуватися, то воно, природно, має й елементи недосконалості та суперечливості: дестимулювальний ефект; взаємовиключні механізми оподаткування; наявність лазівок для уникнення сплати податків.

Механічно поєднавши принципи двох різних податкових систем — оподаткування витрат (європейська) та оподаткування доходів (американська)— податкова політика в Україні прагне досягти однієї мети: ліквідації дефіцитності держбюджету за рахунок вилучення значної частки доходів суб'єктів господарювання. Так, за нинішньої (2003 р.) податкової системи в Україні майже 3/5 (58,5 %) бюджетних надходжень дають три податки: податок на додану вартість - - 25,1 %; податок на прибуток підприємств — 19,7 %; прибутковий податок з громадян — 13,7 %. А два інші — збір до інноваційного фонду і збір на будівництво, реконструкцію та утримання автошляхів — забезпечували близько 9 % доходів бюджету. Отже, п'ять згаданих податків формують майже 70 % доходів до бюджету України1.

Характерно і те, що за своїм змістом фіскальні відносини у нас практично не змінились як порівняти з фіскальним механізмом адміністративно-командної економіки. У результаті реформ відбулася заміна тільки форм, а не сутності цих відносин. Так, замість відрахувань з прибутку підприємств було введено податок на прибуток, а функції податку з обороту ("стабільного наповнювача" держбюджету) став виконувати ГІД В. Але ж фіскальний механізм ринкової економіки виходить з первинності індивідуальних доходів як головного джерела економічного розвитку, тоді як цей механізм в адміністративно-командній економіці передбачає централізацію державою значної частини національного доходу, і тільки залишок його розподіляється між суб'єктами. У даному механізмі індивідуальні доходи мають другорядне значення.

Отже, можна стверджувати, що суттєвою суперечністю бюджетної політики в перехідній економіці України є недосконалість інституціонального та законодавчого складників, що "обслуговують" держбюджет у процесі його наповнення та використання. Саме недосконалість названих складових у формуванні та використанні держбюджету є одним з основних чинників поганого стану нашої економіки, котрий генерує цілу низку інших соціально-економічних негараздів. Це, зокрема, і слабка легітимність забезпечення вжитих заходів щодо підвищення життєвого рівня населення (установлені рівні мінімальної заробітної плати, мінімального прожиткового рівня мають суто декларативний характер).

Для дальшого вдосконалення податкового та фінансового законодавства важливо відійти від правового забезпечення функціонування лише окремих елементів податкової чи фінансової системи. Адже брак узгодженого (єдиного) підходу до прямого регулювання кожної з цих сфер створює неузгодженість законодавчих актів, підґрунтя для зловживань тощо. Відповідно, втрачає конструктивність уся економічна політика держави, і тому нагальним є ухвалення Податкового та Бюджетного кодексів, змін і доповнень до Закону "Про банки та банківську діяльність" та інших чинних законів.

Аналізуючи проблему вдосконалення податково-бюджетного механізму перехідної економіки України в інституціональному аспекті, варто торкнутися потреби у формуванні взаємо узгодженої, дійової системи керування державними фінансами. Брак єдиного відповідного виконавчого органу щодо здійснення фіскальної політики негативно позначається на економічній політиці взагалі. Тому для розв'язання даної проблеми вважаємо за доцільне на урядовому рівні створити спеціальний виконавчий орган (комісію, комітет— річ не в назві), який би виконував стратегічні завдання податково-бюджетної політики в органічному взаємозв'язку з основними напрямами фінансової та й усієї економічної політики. Цей орган міг би координувати "філософію" оподаткування з урахуванням міжгалузевої специфіки, а також узгоджувати діяльність Мінекономіки, Мінфіну, Державної податкової адміністрації тощо.

Першочерговою стає і проблема перегляду та посилення ролі Мінфіну України як головного і єдиного органу, який має відповідати за фінансове становище в країні, у т. ч. й за фіскальну політику. Адже практика свідчить, що передавання податкової політики в підпорядкування ДПА (Державної податкової адміністрації) є не зовсім виваженим кроком, оскільки в ній домінантна функція керування податками — це контроль. За всієї важливості останнього будувати на його підставі всю податкову політику недоцільно. Для цієї служби контроль — це дотримання норм закону, а розроблення ідеології податкової політики, законодавче оформлення певних відносин між платником і скарбницею — це, скоріше, компетенція Мінфіну.

Недосконалість національного податкового законодавства визнали керівники всіх рівнів. Так, на VIII з'їзді Української спілки промисловців та підприємців Президент України Л. Кучма відзначив, що "...нинішнє податкове законодавство робить практично неможливим виробництво з довготривалим циклом, інноваційне оновлення основних фондів та розширене відтворення високотехнологічного виробництва"1. Тому на з'їзді вкотре було наголошено на необхідності глибокої податкової реформи, а не просто здійсненні механічної уніфікації чинного законодавства та зменшенні кількості деяких несуттєвих податків2.

Суто в теоретико-абстрактному аспекті влада (держава) і платники податків (юридичні та фізичні особи)— непримиренні антиподи, де абсолютного переможця бути не може. Адже коли держава у формі податків відбере весь прибуток (дохід), то економіка загине, а коли ж до державної скарбниці не надходити муть податки — не зможе функціонувати держава. Розв'язання цієї логічно-діалектичної суперечності свого часу, як відомо, запропонував А. Лаффер. Він обґрунтував: обсяг надходжень у скарбницю від оподаткування є максимальним тоді, коли рівень податкових ставок у країні не перевищує в середньому 30 % сукупного прибутку (доходу) платників податку. Якщо ж влада, маючи намір отримати більше доходів у скарбницю, збільшить кількість податків чи їх ставки, тобто перейде ці 30 %, то дістане ефект, протилежний своїм намірам.

На початку 2000-х років у національній податковій системі налічується близько 40 різних податків, зборів та інших обов'язкових платежів до загальнодержавного та місцевих бюджетів, а також різних внесків до державних цільових фондів. Це робить дану систему надзвичайно заплутаною і складною як для платників, так і для контролерів (зокрема для ДПА). Тому оптимізація кількості податків, об'єктів оподаткування, "інституту привілеїв"— важливий елемент державного регулювання всієї податкової системи.

Наша вітчизняна податкова система загалом орієнтована на оподаткування доходів та споживання — це в основному встановлення податку з прибутку, ПДВ, податку з громадян, акцизів та ін. У розвинутих же країнах сегментами для оподаткування є оподаткування доходів, оподаткування споживання, а також оподаткування власності. Необхідність запровадження останнього для нас безсумнівна, але цей процес має бути диференційованим і поступовим.

Вагомим напрямом підвищення конструктивності економічної політики є посилення ролі