Соціальні функції держави випливають з її обов'язків перед суспільством і регламентуються Основним Законом — Конституцією — та включають різноманітні складові. До головних з них належать: забезпечення простого відтворення населення; підвищення рівня та якості життя; відтворення трудового потенціалу у вимірах фізичного здоров'я та професійно кваліфікаційного рівня; забезпечення раціональної зайнятості населення та мінімального прожиткового рівня для соціально вразливих верств населення; забезпечення розвитку освіти, культури, охорони здоров'я; поліпшення екологічного стану в країні.

Сучасний стан розвитку нашої країни характеризується такими основними суперечностями: між потребою формування сучасної системи соціального захисту і соціальних гарантій та браком реальних соціально-економічних умов для цього; між старими формами організації соціального захисту населення і новими підходами, формами, методами розв'язання цієї проблеми в ринкових умовах; між потребами у фінансових ресурсах та реальними можливостями держави для фінансування соціальної сфери.

Так, за другу половину 90-х рр. питома вага державних витрат на соціальний захист населення в загальній структурі видатків не зменшилася. Згідно з даними Держкомстату України 1996 року вона становила 12%, а 2000— 12,4%. Але видатки зведеного бюджету на фінансування соціальної сфери відносно ВВП за цей період скоротилися з 5 % до 3,4 %. Особливу занепокоєність викликає занепад матеріально-технічної інфраструктури соціальної сфери. Зокрема, обсяги інвестицій в основні фонди закладів охорони здоров'я у 2000 р. становили менше половини (49,4 %) обсягів 1990 року, а у сферу освіти — лише десяту частку (10,2 %). Це також є свідченням не конструктивності соціальної політики як на функціональному, так і на інституціональному рівні.

Насамкінець слід зазначити, що в пострадянській Україні за 12 років в основному закладено правові та інституціональні засади становлення і функціонування ринкових відносин. І ще варто додати, що підвищення дієвості вітчизняного господарського законодавства потребує систематизації правових актів, а головно, розроблення Кодексу законів про державне регулювання національної економіки, що сприятиме ефективності економічної політики в цілому.

Література

1. Павловський М. Суспільство та економіка перехідного періоду.— К.: Техніка, 1997.

2. Пал ЛесліА. Аналіз державної політики / Пер. з англ. І. Дзюби. — К.: Основи, 1999.

3. Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.: Поліграфкнига, 1998.

4. Пахомов Ю. Н., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Междунар. деловой центр, 1998.

5. Розпутенко І. Пріоритетні напрями економічної політики України.—К.: АДУ, 2000.

6. Сажина М. А. Научные основы экономической политики государства: Учеб. пособие. — М.: НОРМА, 2001.

7. СаксДж. Микроэкономика. Глобальный подход. — М., 1995.

8. Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии. —СПб.: Экон. шк.., 1999.

9. Суперечності реформ. — К., 2001.

10. Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи). Інститут економічного прогнозування; орієнтованої економіки в Україні // Економіка України. —2000. —№ 1, 2.

11. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть: Навч. посібник / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. —К.: Либідь, 2002.

12. Управление региональной экономикой / Под ред. Г.В.Гутмана. — М.: Финансы и статистика, 2001.

13. Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление. — М.: Логос 2001.

14. Ходов Л. Г. Основы государственной экономической политики: Учебник. — М.: БЕК, 1997.