Законодавча та інституціональна база економічної політики в Україні.
Діалектика взаємозв'язку економічних відносин і права
Для здійснення конструктивної та ефективної економічної політики треба привести у відповідність систему економічних відносин та юридичних принципів, що мають задовольняти вимоги Конституції країни. Саме тут (між системою економічних відносин та системою юридичних принципів) часто виникають суперечності та неузгодженості. Особливо це характерно для країн з перехідною економікою, коли тільки народжується нова система економічних зв'язків суб'єктів господарської діяльності та її правове оформлення. Це пов'язано з тим, що "економічний розвитою), як і "правовий розвиток", має власну логіку. її сутність полягає в тому, що спочатку намагаються усунути ті суперечності, що випливають з безпосереднього переведення економічних відносин в юридичні принципи, і встановлюють гармонійну правову систему, а потім примусова сила дальшого економічного розвитку знову ламає цю систему і "втягує" її в нові суперечності. Оскільки цей процес перманентний і нескінченний, то постають певні об'єктивні вимоги до права. По-перше, право має адекватно відбивати реальний економічний стан (а не копіюватися з умов розвинутої економіки і прямо переноситися на перехідну економічну ситуацію, що часто мало й має місце в країнах СНД, у т. ч. в Україні); по-друге, право має бути цілісним, послідовним і внутрішньо узгодженим виразом, який не заперечував би сам себе через внутрішні розбіжності.
Ось чому, аналізуючи стан, тенденції та закономірності соціально-економічного розвитку, важливо знайти правильну відповідь на запитання: а що саме спричиняє негативні наслідки — неадекватність чинної господарсько-правової системи економічному стану і перспективам розвитку країни чи внутрішня неузгодженість і розбалансованість самої правової системи? Досвід України, як і решти країн з перехідною економікою, переконує, що ринкова трансформація адміністративно-командної економіки потребує синхронного руху в обох напрямах: найбільш адекватного віддзеркалення ринкових відносин у правових нормах, юридичних законах, з одного боку, та позбавлення внутрішніх суперечностей правової системи, приведення її у відповідність до внутрішньо узгодженого виразу— з другого. Останнє забезпечує оптимізацію інтересів держави з інтересами інших суб'єктів господарської діяльності.
З огляду на сказане слід наголосити, що конструктивна стратегія соціально-економічного розвитку України і має стати тим фундаментом, на якому буде збудовано систему логічно узгодженого й завершеного правового забезпечення функціонування національної економіки, в тому числі кожної з її сфер. Очевидно і те, що важливою умовою реалізації змін в економічних відносинах за здійснення економічної політики на інституціональному рівні є обов'язкове врахування інших неекономічних факторів: політичних, ідеологічних, соціокультурних. Адже відповідне забезпечення економічної політики— вагомий фактор її успіху. Практично скрізь, де кардинальні реформи мали позитивні результати ("Новий курс" Франкліна Рузвельта в США, повоєнна розбудова економік Японії, Німеччини), вони ґрунтувалися на неекономічних чинниках, куди входило і правове забезпечення економічних політик.
З погляду загального аналізу взаємозв'язку економіки і права концептуально слід спиратися на те, що стратегія соціально-економічного розвитку країни не має зводитись до теоретичного "відшліфовування ідеальної моделі майбутнього суспільства". Вона повинна мати змістовну концептуально-конструктивну модель (парадигму) його руху, який постійно заперечує (ліквідовує) цей ідеально завершений стан суспільства виходячи з напрямку дальшого прогресу суспільного відтворення. В такій ситуації поведінка основних суб'єктів господарської діяльності й у національному, у т. ч. і глобальному конкурентному середовищі, означала б не лише найбільш плідне використання факторів виробництва, а й чинної законодавчої бази.
Отже, зрозуміло, що однією з найістотніших причин того, що в країні дуже повільно й не комплексно реформуються економічні відносини, є низька якість відповідних господарсько-законодавчих актів. Тому навіть тепер, після дванадцяти років ринкового реформування української економіки, удосконалення законодавчої діяльності та поліпшення якості й узгодженості нормативно-правових актів залишається для всіх гілок державної влади першочерговим завданням.
Наприклад, у 90-ті роки було вкрай важливо ухвалити закони "Про власність" і "Про управління об'єктами державної власності", але вони "торпедувались" корпоративними інтересами новоявлених національних нуворишів, які всіма правдами й не правдами прагнуть потрапити у владні структури різних рівнів.
У цілому структура органів державної влади, які відповідають за створення "правового господарського поля", а значить, і за хід економічного розвитку, як відомо, включає законодавчу, виконавчу і судову владу. Кожна із цих гілок влади виконує конституційно встановлені функції.
Законодавчу владу в Україні репрезентує Верховна Рада, яка ухвалює законодавчі акти (закони), що й становить основу механізму керування економікою. Відповідні укази видає також Президент.
Виконавча влада має багаторівневий характер: загальнодержавний (Кабінет Міністрів та президентські структури) і муніципальний (місцевий) рівні. Загальне завдання Кабміну як функціонально головного суб'єкта у сфері регулювання економіки — створення умов для ефективного розвитку народного господарства на благо всіх громадян країни.
Судова влада покликана стежити за чітким додержанням законів, ухвалених законодавчою владою.
До найважливіших органів виконавчої влади, що відповідають за економічну ситуацію в країні, у т. ч. і економічну політику, належать: Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Національний банк України.
Звідси випливає принципова проблема — розподіл, узгодження та координація на підставі конституційних засад функціональних повноважень усіх гілок влади. Особливо це питання актуалізується у зв'язку з постійним суперництвом президентських і парламентських структур під час законотворення та прийняття і виконання рішень . Зрозуміло, усе це негативно позначається і на реформуванні загалом, і на правовому регулюванні економічних процесів.
Правова реформа передбачає і формування правової культури українського суспільства. Адже саме від правової свідомості кожного з його членів залежить ставлення в суспільстві до закону та до виконання своїх громадянських обов'язків. У цьому плані для нас нині дуже значущою є така двоєдина проблема: з одного боку, застосування законів, а з другого — сприйняття права у суспільстві, повага до закону, до інституту держави на всіх рівнях. Це найголовніші чинники дієвості економічної політики в Україні.
Здійснення адміністративної реформи як важливого фактора підвищення ефективності економічної політики має ґрунтуватись на світовому досвіді функціонування виконавчої влади в демократичних державах і проводитись конструктивніше та інтенсивніше. Слід ураховувати, що адміністративна реформа полягає не тільки в скороченні "роздутого" адміністративного апарату.
Адміністративна реформа — це і адміністративне законодавство, ефективні системи та механізми якісного керування в державі, чітке розмежування повноважень на всіх рівнях виконавчої влади. Проте в нас протягом багатьох років цю справу тільки обговорюють, а конкретних кроків немає й досі.
Для того щоб ліквідувати попередню адміністративну систему радянського типу, треба було відокремити владу від власності, що й зробили в Україні на початку 90-х років "кавалерійським наскоком" національні радикал-реформатори. Нині ж відбувається зворотне — рух до нового симбіозу держави й бізнесу, але останній значною мірою має в нас кримінальний (нелегітимний) характер. У зв'язку з цим питання про те, чи здатна сучасна еліта забезпечити перехід країни від моделі корумпованого капіталізму до стандартів європейського розвитку, залишається без відповіді. Це також об'єктивна реальність, яку не можна не брати до уваги.
У перспективі акцент має робитися на суттєвому оновленні управлінської еліти як у центрі, так і на периферії. Але чи сформувалась у нас належна соціальна база для такого оновлення? У розвинутих країнах — це середній клас, а отже, резерви кадрового оновлення й ми маємо шукати в цій верстві. Однак тут постає істотна суперечність. Так, за оцінками фахівців, в Україні середній клас становить усього 12—15 % дієздатного населення, а на Заході, як відомо, ця цифра перевищує 60 %. Ясна річ, що за такого становища українську еліту цей клас ще не скоро буде генерувати.
У нашому суспільстві взагалі розмиті критерії належності до середнього класу, як і особистого соціального стану. Так, на запитання соціологів: "Чи достатньо у Вас можливостей для купівлі найпотрібніших продуктів?",— 49,6% відповіли: "Не достатньо",— а ще 17,5% — "Важко сказати". А щодо свого соціального статусу, то 1 % відніс себе до еліти; 47 % — до середнього класу; 48 % — до бідних, а 4 % взагалі не визначилися з відповіддю .
У контексті правового забезпечення адміністративної реформи чільне місце має посісти законодавче нормування боротьби з "відмиванням брудних грошей", тіньовим капіталом, корупцією. Саме високий рівень корумпованості владних структур найбільш гальмує вступ України до Світової організації торгівлі.
Рекордне зростання корупції в усьому світі відзначила організація Transparency International у своїй доповіді на всесвітньому саміті зі стійкого розвитку в Йоганнесбурзі (ЮАР) 2002 року. У цьому році до списку найкорумпованіших країн потрапили 102 держави. Показники корумпованої колишніх республік СРСР не дуже обнадійливі: Україна в цьому рейтингу посідає 86-ту позицію. Нижче нас стоїть Азербайджан — 95-те, Молдова — 93-тє, Казахстан — 88-ме місце. Росія — на 74-му, а Білорусь — на 36-му місці.
Першу десятку держав з найчеснішими чиновниками становлять: Фінляндія, Данія, Нова Зеландія, Ісландія, Сінгапур, Швеція, Канада, Люксембург, Нідерланди, Великобританія. США опинилися на 16-й позиції, Німеччина— на 18, Японія— на 21; останнє, 102 місце посідає Бангладеш.
Звіт цієї організації заснований на