Зародження митно-тарифних відносин в Україні
Становлення митної системи як чинника розвитку держави залежить від взаємодії як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Оскільки організація митної системи - - це складова політики держави і частина економічної системи, то її реформування відбувається відповідно до еволюції економіки в цілому. Зі зміною типів і форм державності змінювалась і митна політика, що, відповідно, відбивалось на ролі митних органів у системі регулювання державою економічних процесів.
Історія розвитку митної системи в Україні починається з IV— V ст. до н. е., коли у містах Причорномор'я почалося стягнення податків за просування через чужу територію. З появою скіфської держави на початку VII ст. до н. е. митно-тарифні відносини отримали новий імпульс розвитку у зв'язку з установленням торговельних відносин скіфів з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Традиційними товарами торгівлі скіфів з грецькими колоніями на Чорноморському узбережжі на довгі роки залишалися зерно, хутра, мед та ін.
З появою та розвитком Київської Русі (IX—XII ст.), де основними джерелами фінансування були сплата данини, плата за судочинство, штрафи та мито, митно-тарифні відносини набрали характеру системності. Тому більшість дослідників митних відносин схиляються до того, що зародки митної системи в Україні з'явилися в даний період. Заморська торгівля становила підґрунтя економічної системи Київської Русі, оскільки один з найбільших світових товаропотоків "із варяг у греки" проходив через
Київ по Дніпру, перетинав Чорне море і закінчувався в Константинополі — центрі торгівлі. Не випадково, що однією з перших угод, укладених князем Олегом, була угода з Візантією (911 р.), за якою купцям з Київської Русі створювалися надзвичайно сприятливі умови: "...и да творять куплю, яко же им надобе, не платяче мыта ни в чём же" . Таким чином, у Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито "сухе" — за сухопутного перевезення товарів— і "водяне"— за перевезення толарів по воді.
Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав зі збору тамги, або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця, або митні двори, в Київській Русі були одним зі органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів, допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.
З початком періоду занепаду Київської Русі, спричиненого міжнародними війнами (друга половина XI ст.), став домінувати принцип "каждый да держит вотчину свою", започаткований на Любичському з'їзді князів у 1097 році, тобто кожен став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито.
Слід зазначити, що аналогічні процеси відбувались і в Західній Європі, де подрібнення феодальних монархій призвело до створення великої кількості митних застав, які перешкоджали розвитку зовнішньоекономічних відносин. Практично мито за своєю економічною суттю виконувало функції не стільки податку, скільки побору, бо сплачувалось не з товару, а з людей за право в'їзду на дану територію.
Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку за провезення товару через певну територію. Із того, що знаходилось на возі чи човні, стягувалася головщина— від 0,5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді збиралися костки — по 1 грошу з душі. При поверненні купця з його людьми після розпродажу товарів із них подекуди стягувався різновид головщини— колачі по 0,5 гроша з людини. Залежно від розміру мита в сажнях виник різновид мита— посажене. Якщо торговець об'їжджав митну хату (заставу) для того, щоб ухилитися від сплати мита, стягували подвійний штраф з возу — промитний, а з купця як особи — додатковий штраф (заповідь).
Мостовщина і перевіз стягувалися при проїзді по мосту або при користуванні перевозами, але вже не митниками, а перевізниками і мостовщиками, під приводом поліпшення мостів і перевозів брали з пішохода по 0,5 гроша, з кінного по 1 грошу, з воза— від 2 до 4 грошей, а на зворотному шляху— по 2 гроші. Торгові мита були більш різноманітні. Замит стягувався не з воза, а з ціни товару— з карбованця вартості товару по 1 грошу— і надавав право торгувати цим товаром. Явка — збір із крамаря по 1—3 гроші за пред'явлення товару на заставі. Комірна — за оренду комори на гостинному дворі (від 1 до 4 грошей за тиждень). Стягувалися також інші збори і мита.
Завоювання земель Київської Русі татаро-монголами привело до укорінення слова "тамга", яке означало в тюркських народів знак, клеймо, що проставлялось на майні, яке належало роду. Одержання ханських ярликів супроводжувалося збором, який став називатись у росіян тамгой. Незабаром так стали називатися мита, що стягувалися при торгівлі на ринках і ярмарках. Від слова "тамга" було утворено дієслово "тамжить", тобто оподатковувати товар митом, а місце, де товар "тамжили", стало називатися таможнею (митницею).
За українсько-литовської доби і польського періоду власної державності Україна не мала, і на її території відповідно до підпорядкування діяло митне законодавство Литви чи Польщі. Митне законодавство Литви характеризувалось наявністю великої кількості митних ставок, що часто змінювались, та жорсткими санкціями стосовно до тих, хто намагався обійти митні застави, серед яких виділялись за значимістю Київ, Чернігів, Чорнобиль. Так, якщо в Чернігові ставки мита в даний період становили 2 гроші з одного в'юка товару та 3 гроші з возу, то в Києві мито було значно вищим — 30 грошей з возу. Розвитку торгових відносин перешкоджали численні внутрішні мита: "замит" (привіз товару для продажу або грошей для закупки товару); "явка" (повідомлення про наміри реалізувати товари); "гостинне" (при оренді приміщень); "вагове" (при визначенні ваги товару).
Внутрішні мита стягувалися з усіх привезених на продаж товарів. Це правило не поширювалося на необхідні власнику предмети споживання. У деяких випадках особливими жалуваними грамотами звільнялися від сплати мита особи духовного звання, монастирі, жителі нових міст і окремих місцевостей, а також люди, що зробили послуги державі або князівству.
ЛІТЕРАТУРА
1. Митний кодекс України // Урядовий кур'єр. — 2002. — № 148. — С.5—23. У
2. Про митний тариф України: Закон України № 2371 від 05.04.01
3. Про Єдиний митний тариф: Закон України від 05.02.92 // Укр. митниця: Довідник. — К.: Лібра, 1993. — 58 с.
4. Про митну справу в Україні: Закон України від 25.06.91 // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — №44. — 575 с.
5. Про зовнішньоекономічну діяльність: Закон України від 16.04.91 // Укр. митниця: Довідник. — К.: Лібра, 1993. — 67 с.
6. Авдокушин Є. Ф. Международные экономические отношения. — М.: Юристь. — 1999. — 368 с.
7. Антидемпінговий кодекс України: практика та проблеми застосування / С. Г. Осика, В. В. Коновалов, О. О. Покрещук, А. С. Осика. — К.:УАЗТ, 2001.—378с.
8. Артемов Н. М. Финансово-правовое регулирование внешнеторговой деятельности. — М: ООО МЦУПЛ, 1999. — 479 с.
9. Бабин Э. П. Основы внешнеэкономической политики. — М.: Экономика, 1997. — 86 с.
10. Балабанов И. Т., Балабанов А. И. Внешнеэкономические связи: Учеб. пособие. — М.: Финансы и статистика, 1998. — 512с.
11. Бахрамов Ю. М, Глухое В. В. Организация внешнеэкономической деятельности. — СПб: Лань, 2000. — 448 с.
12. Беляшов В. А. Таможенный энциклопедический справочник.— М.: Летописец, 1999. — 832 с.
13. Боринець С. Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. — К.: Т-во "Знання", КОО, 1999. — 305 с.